Усьому голова

01.03.2016
Усьому голова

Гройсман вважає, що він усе робить правильно. Бо інакше не було б потрібних законів...

Із 29 лютого Голова Верховної Ради Володимир Гройсман перебуває у Брюсселі — на Українському тижні в Європарламенті. Там, за словами спікера, «буде презентований план дій щодо реформи Верховної Ради та перетворення її на сучасну європейську інституцію». Проте найкращим перетворенням для українського парламенту було б «видалення» з ігрового поля його теперішнього очільника і заміна його на більш прийнятну фігуру. Зрозуміло, що за теперішніх умов зробити це доволі проблематично — посада спікера належить до квот президентської фракції, і поки діє коаліційна угода, квотний принцип розподілення парламентських крісел ніхто не переглядатиме. Що ж стосується Блоку Порошенка, то БПП, судячи з усього, цілком задоволений своєю креатурою. Отже, Гройсман залишатиметься головою Ради ще тривалий час — до наступних парламентських виборів. А сумістити його перебування у спікерському кріслі з переформатуванням парламенту на «сучасну європейську інституцію» буде непросто.

Як циган сонцем...

Коли соціум оцінює досягнення української влади, під коток критики в першу чергу потрапляють Президент, Прем’єр, голова Нацбанку, окремі міністри, уряд та парламент в цілому, але досить рідко головним адресатом суспільного обурення стає саме спікер Верхової Ради. Така вже доля у спікера — він нібито й ключова фігура, але водночас не надто помітна. Втім, усе залежить ще й від того, хто саме є цією персоною. Колоритний Плющ, впертий Ткаченко, слизький Литвин — кожен запам’ятався тими чи іншими вчинками, причетністю до тих чи інших процесів, «смачними» слівцями тощо. А чим запам’ятається нинішній спікер ВР — Володимир Гройсман?

Передусім тим, що Гройсман є рекордсменом iз кількості порушень регламенту. «Кнопкодавство» при ньому процвітає так само, як і в часи Януковича, з тією лише відмінністю, що тепер «кнопкодавлять» уже самі коаліціанти, тобто представники влади. Змінювати систему «Рада» на таку, котра зчитувала б відбитки пальців абощо, ніхто не збирався й не збирається. Так само, як і впливати на депутатів-порушників дисциплінарно. І це по-перше. При порожній залі (а прогули «при Гройсмані» стали тотальними, бо й сам спікер буває не від того, щоб запізнитись на засідання або не з’явитися на нього зовсім) голосування раптом стає результативним. І хоч візуально в залі нараховується не більше кількох десятків депутатів, табло показує потрібні «226» і навіть значно більше. Махлювання з голосами — претензія номер два.

А внесення поправок iз голосу — це вже номер три. Незрозумілі сигнальні голосування, безкінечні повторні голосування за вже «провалений» законопроект — номер чотири. До речі, саме так був ухвалений закон «про партійну диктатуру» — його виносили на голосування 18 (!) разів. У день, коли закон нарешті вдалося «пропхати» крізь Раду, одному результативному голосуванню передували п’ять безрезультатних. Закинути Гройсману можна і зведення до мінімуму обов’язкових парламентських слухань iз ключових питань та розгляд законопроектів, котрі не пройшли «апробацію» у профільному комітеті, — це вже, відповідно, номер п’ять та шість у переліку того, що дозволяє собі нинішній парламентський «диригент».

Свого часу — після Революції гідності — проти віце-спікера Ігоря Калетника була порушена кримінальна справа за статтею 366 ККУ — «службова підробка». Колишньому депутату інкримінували фальсифікацію голосування за «закони 16 січня», котре, як ми пам’ятаємо, відбувалося руками. Якщо Калетник — злочинець через те, що порушив регламент ВР, то хто тоді Гройсман, котрий робить це щоразу, сідаючи за свій «пульт»? Цікаво, що сам Гройсман навіть не відчуває (або робить вигляд, що не відчуває) певного дисонансу у своїх діях із духом та буквою закону. Коментуючи, приміром, повторне голосування за закони, що відразу не набрали потрібної кількості голосів, спікер виправдовується тим, що інакше ми б не мали вельми потрібний та корисний закон. «Тоді у нас не буде закону, який регламентує боротьбу з корупцією. Не буде закону, який наблизить безвізовий режим», — говорить він. Що, мовляв, роботи, якщо депутати — затяті прогульники?..

Трохи бекграунду

Звідки черпає Гройсман таку впевненість у тому, що всі порушення зійдуть йому з рук? Передусім — із дружби з чинним Президентом, яка дозволила йому піднятися так високо. Ще У 2012-му Гройсман із вдячністю приймав орден «За заслуги» з рук Віктора Януковича, а вже за два роки позбавляв його, тавруючи ганьбою, звання Президента. Що робив Гройсман під час Революції гідності? Займав — назвемо це так — вичікувальну позицію. Але революція перемогла й підняла на гребні хвилі до президентських висот Петра Порошенка, а той, у свою чергу, допоміг піднятися Володимиру Гройсману.

Новообраний спікер зумів розбавити конфронтацію по лінії «Президент—Прем’єр», включивши в цю вісь ще й ланку «парламент». Гра, в яку грає нині спікер ВР, має на меті, безумовно, надати зайвий доказ лояльності щодо Президента України. Від нього одного залежатиме, чи застигне кар’єра Гройсмана на певній точці, чи зробить ще один виток у напрямку прем’єрського крісла. Саме тому Гройсману, по суті, байдуже до того, що його «обліко морале» — це дзеркало, в якому відображений стиль усієї Верховної Ради, і що керівник парламенту, котрий з такою невибагливою грайливістю порушує закон, є, скажімо так, далеко не найкращим прикладом для решти депутатів.

Вочевидь, Володимир Гройсман дійсно «приміряє» на себе прем’єрське крісло, бодай гіпотетично. Хай би яким малоймовірним не був такий варіант, деякі аналітики вважають, що чинний спікер має хай і невеликий, але шанс стати очільником уряду. У виконавчій владі нинішньому спікеру стане у нагоді і його здатність домовлятися кулуарно, і, як говорив в свій час інший відомий спікер», вміння «ходити між крапельками». Згадати хоча б те, що під час голосування за пакет законів щодо декомунізації спікер Гройсман був відсутній у залі засідань. Випадковість? Збіг обставин? Поважна причина? Чи обдуманий крок? Відповідь на це відома тільки самому Гройсману.

Утім, навіть якщо крісло глави Кабміну від Гройсмана «упливе», він майже напевне заявить про себе в іншій царині. Для нинішніх можновладців Гройсман є зручною фігурою — з ним можна домовитися. Він вміє адекватно оцінити свою вигоду і, напевно, ніколи не припуститься такої помилки, якої свого часу припустився Мороз. Він молодий, мобільний та гнучкий і не заведе ситуацію у глухий кут, як колись Ткаченко. Словом, про Володимира Гройсмана ми ще почуємо, і не раз. Де б і на якій посаді він не опинився наступного разу.

Огляд спікерів

Якщо ми вже почали згадувати усіх попередників чинного парламентського глави, варто зупинитися на кожному з них більш детально. Першим Головою Верховної Ради України, як і першим Президентом нашої держави, був Леонід Кравчук. Заступив на посаду Кравчук 23 липня 1990 року, а це означає, що такий важливий акт, як Декларація про держаний суверенітет України, був прийнятий ще до його спікерства.

Натомість інша чаша не оминула Кравчука (як і необхідність зробити свій вибір на користь однієї чи іншої сторони) — ідеться про події серпня 1991-го, путч ГКЧП у Москві, проголошення суверенітету України, прийняття перших актів незалежної держави тощо. Про ті роки, як і про роль, яку відіграв у них Кравчук, можна говорити безкінечно. При цьому оцінки подій будуть діаметрально протилежними. Але оскільки це не є темою нашої статті, перейдемо до наступного парламентського голови.

Ним став Іван Плющ. Він був спікером двічі — у 1991-му і у 2000-му. У 1994-му Плющ балотувався в президенти України і, звичайно ж, вибори програв. Але при цьому не посварився з більш сильним суперником — Леонідом Кучмою — і не дозволив собі жодного випаду проти чинного глави держави. За що й став спікером удруге — у 2000-му, коли «меншовики»-розкольники під проводом Олександра Ткаченка мало не довели Кучму до передчасного розпуску парламенту ІІІ скликання.   

До Ткаченка ми повернемося трохи згодом. У 1994—1998 роках спікером ВР був Олександр Мороз. На першу каденцію Мороза припала така надважлива подія, як прийняття Конституції України, одним зі співавторів якої і виступав Сан Санич. Та якщо в межичассі кінця 90-х та початку 2000-х років Олександр Мороз працював на своє ім’я, то у 2006-му, під час чергової коаліціади-спікеріади, він примудрився це саме ім’я втратити, вступивши в коаліцію з Партією регіонів.

Тим часом доля Мороза тісно переплетена з долею згаданого Олександра Ткаченка, котрий обіймав посаду голови ВР з липня 1998-го до січня 2000-го. Після парламентських виборів 1998 року Кучма докладав усіх зусиль, щоб заблокувати обрання головою Верховної Ради свого суперника Олександра Мороза. Виснажлива «спікеріада» тривала майже два місяці і таки завершилася обранням Олександра Ткаченка. А далі мала місце так звана «оксамитова революція» в Українському домі, яка завершилася тим, що Ткаченко назавжди вибув iз великої політики, а спікером Ради став Іван Плющ.

Після другої каденції Плюща настала ера Володимира Литвина. Литвин також двічі ставав спікером, до того ж він був єдиним, хто відбув дві каденції майже «від дзвінка до дзвінка». Перше обрання Литвина припало на парламент IV скликання, де вперше не було прокомуністичної більшості, а національні сили на чолі з «Нашою Україною» значно підсилили свої позиції, однак так і не змогли сформувати коаліцію. Тоді місце спікера відійшло ставленику більшості. Ним став «заєдист» Литвин.

Між першою та другою каденціями Литвина «вклинився» спікер Арсеній Яценюк. Чинному Прем’єру недовго довелося посидіти у цьому кріслі — у 2008-му Віктор Ющенко видав указ про призначення дострокових парламентських виборів, але попри те, що вибори не відбулися, спікер Яценюк таки подав у відставку. Після цього Головою ВР знову став Володимир Литвин.

Після Литвина спікером Ради був ставленик Партії регіонів Володимир Рибак. Він сів у спікерське крісло після виборів 2012 року і залишався там до перемоги Революції гідності. 18 лютого 2014 року  Володимир Рибак відмовився зареєструвати проект постанови опозиції про повернення Конституції 2004-го. Після цього опозиція заблокувала президію і трибуну Верховної Ради. Це призвело до ескалації подій на вулиці, кровопролиття і перших смертей Небесної сотні, за які Рибак несе таку ж відповідальність, як і згадуваний вище Ігор Калетник. 22 лютого 2014 Рибак подав у відставку. Верховна Рада 326 голосами підтримала відкликання спікера.

Передостаннім Головою Верховної Ради був Олександр Турчинов. Його правління тривало менше року — з кінця лютого до листопада 2014-го. А з 27 листопада 2014 року і до цього часу спікером ВР є Володимир Гройсман.