Чий це край, чия батьківщина? Це наша Україна!

29.12.2015
Чий це край, чия батьківщина? Це наша Україна!

Національна ідея, яка мала б нарешті стати фундаментом побудови нової України, — під загрозою. Її розбудова, суверенітет і соборність, щобільше, саме вільне буття українців у вільному світі зазнали нападу кримських «зелених чоловічків» північного сусіда, відвертої його військової агресії на сході України. Це посилює потребу нового усвідомлення значень одвічної і універсальної істини «спочатку було слово» для захисту правдивості інформації, моральності імперативу творення Кремлем дезінформації як злочинного модерного компоненту неоімперської інформаційної зброї «русского міра» проти не лише України, а й світового розуму і порядку. Водночас вимагає більшої дієвості слова в погашенні гібридних війн як злого новотвору ХХІ ст., в утвердженні візії, що не можна зброєю і неправдою позбавити народи мрії насолоджуватися свободою, можливостями самореалізації та досягненнями цивілізації.

Поряд з українським солдатом повинен стояти натовець

Це все актуалізує, насамперед перед науковою елітою України, проблему духовно-інтелектуального забезпечення державотворення, привернення уваги до суспільної якості інформації, моралі її продуцентів, особливо захисту правди в мас-медійному світовому і національному просторах. Йдеться про серйозне загострення потреби невідкладно допомогти урядові фундаментальними науковими концептами у сфері як внутрішньої, так i зовнішньої політики, аби зупинити кровопролиття, нищення генофонду української нації, занепад її освіти, науки, мови, книгодрукування, кінематографа, відтік інтелекту тощо. Це, своєю чергою, вимагає негайного зміцнення ролі наукової, освітянської та інших еліт у духовно-інтелектуальному забезпеченні державотворчих процесів, у яких Україна не може собі дозволити знову втратити національну ідею як стратегему розвитку соціуму в світовому співтоваристві.

70-та Генеральна асамблея ООН, що відбулася в цьому році, надала Україні на дворічний термін, починаючи з нового 2016 року, — статус непостійного члена Ради Безпеки. Очевидно, це було вчинено не випадково і, мабуть, справедливо, адже саме наша країна за останні роки найбільше натерпілася від неефективних дій цієї світової інституції, з одного боку. З іншого, брехні Росії як постійного члена РБ. У цьому контексті в української інтелігенції виникає кілька архіважливих запитань, для вирішення яких вона могла б долучитися.

По-перше, чи зможе Україна добитися, аби в міжнародних взаєминах замість сили дезінформації, зброї та агресії держави-терориста домінувала сила правди, права на суверенітет, збереження національної ідентичності, вільного вибору вектора інтеграції у вільне світове співтовариство всім народам? Що більше, щоб ця держава не перебирала на себе ООНівські функції «прінуждєнія к міру», як це було в Чечні, Грузії, Придністров’ї, Сирії, прикриваючись альтруїзмом «борьбы с тероризмом во всём мире». А насправді знову насаджувати імперсько-церковну ідеологему «русского міра» і євразійства. Ілюзією є, що така держава переродилася і в союзі з демократичними країнами «бореться» з Іділом. Тут не можна не згадати пророцтво слів Далi Грібаускайте, виголошених ще до організації арабських біженців, до трагічних актів терору в Парижі: «Європа прокинеться та жахнеться тоді, коли Росія розпочне влаштовувати на її території теракти. Ось тоді не лийте сльози, а згадайте, як закликали Україну до мирних переговорів». Додам: подумайте, чому не виконується Будапештський меморандум, чому в Бухаресті не було дано Грузії, Україні, Молдові план підготовки до вступу в європейські структури, а в недавньому виступі у ВР віце-президент США Джозеф Байден так остерігався назвати слово «НАТО»? Невже не зрозуміло: для надійної протидії державному тероризму, поруч iз навіть з найкраще озброєним українським захисником має стояти натовець.

По-друге, чи зможуть без правдивого науково-інформаційного супроводу працювати дипломати, мас-медіа України, аби донести світові необхідність якісного удосконалення роботи такого вкрай важливого для гарантування світового порядку органу, як РБ? Особливо, це стосується зловживання деякими постійними її членами наданим їм цивілізованим правом вето для прикриття сили зброї у своїх агресивних діях. Дволикий Янус поводиться так, буцімто акціонер ООН, не відчуваючи обмежень ні з боку моральних авторитетів світу, послів Миру, ні школярів Донбасу.

І, по-третє, чи має Україна напрацьовану стратегію, щоб запропонувати конкретні тактичні заходи для збереження миру в світі? Зокрема, донести світові смисли сучасних складових української національної ідеї (УНІ) «Україна: соборна, українська, гідна людини, нації і людства» в умовах небезпек її державотворенню, нових викликів і реваншу, шовіністичних анексій та гібридних війн, загарбницьких зазіхань держави, що ставить на людину війни і психологію ординця.

«Невiзовий» заслiн росiйським танкам

Герої Небесної сотні дають право нам, українцям, нагадати світові: він, шкода, забув, що Європу не покинув дух аншлюсу і реваншизму, і не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю. Однак за європейські загальнолюдські вартості вмирають лише українці! Слово «анексія» не зникло з імперського сленгу, а «зелені чоловічки» нагадали, що євровізи не потрібні російським танкам; що передчасно забуто «Антибільшовицький блок поневолених народів», який виник після Другої світової війни і до його функціонування великих зусиль доклали українці, для яких вона не закінчилася в 1945 році. Чи не тому українці так чутливі нині до загроз Третьої? Тому закликають прикордонні з Росією народи знову об’єднатися в «Спілку запобігання і протидії російсько-путінському реваншизму». Такі особистості, як Т. Блер, В. Ющенко, О. Кваснєвський, Д. Грібаускайте, М. Саакашвілі, Р. Чубаров, Р. Ердоган, могли б сформувати основу такого союзу. На жаль, досвід боротьби з більшовизмом не використали ні Україна, ні світ. Такий Союз (назва, як і список, звісно, — умовно-робочі), будучи регіональним, однак може стати в майбутньому потужним світовим майданчиком для вільних дискусій, прийняття глобальних рішень, заяв щодо геноцидного Голодомору, такої ж геноцидної депортації кримськотатарського народу з рідних земель, збиття малайзійського цивільного літака, переслідування всього українського на окупованих землях України та інших злочинів Росії, не боячись її традиційно імперських погроз накласти вето.

Активні пошуки науковців помогли б і паралельно стимулювали: створення Мирної конференції щодо розгляду агресивних дій Росії як постійного члена РБ, повернення до Женевського варіанта обговорення її війни проти України; залучення Китаю як підписанта Будапештських гарантій Україні, який, шкода, зайняв вичікувальну позицію; нарешті, підтримання ініціатив щодо формування Балто-Чорноморського альянсу держав, підвищення активності їхніх дипломатичних та інформаційних служб у широкій соціалізації правди. Водночас показали, що налагоджений в Україні конвеєр російськомовних телесеріалів не припиниться будівництвом «стіни захисту» Яценюка на пограниччі з Росією. Позбуватися невидимого дезінформаційного валу «русского міра» треба і ззовні, і зсередини усім разом та осібно кожному.

Усвідомлення цього посприяло б Україні за час її каденції в РБ добитися введення на Донбас миротворців НАТО, аби закрити хоча б зовнішні кордони з Росією. Якщо мирному розв’язанню проблеми гібридної війни, Мінським угодам, яких Росія з трудом дотримується, немає альтернатив, то тим активніше виявляймо зовнішні мирні ініціативи науковців без закладання мін розриву України в тіло її Конституції, особливо через її децентралізацію за лекалами реваншиста!

З Кернесом у головi

В умовах великого дефіциту довіри до урядових структур уваги заслуговує волонтерський рух допомоги армії. У цьому плані цікавим є запозичення цієї громадської форми роботи науковцями та поширення її на урядові кабінети. Якщо волонтери дали собі раду з корупцією і злодійством військовиків, то чому науковцям не справитися з девіально-злочинною поведінкою судів, олігархів, фінансистів, торговців, митників? А може, слід почати з якості освіти, підготовки і захисту наукових дисертацій, з позбавлення пострадянського рекрутування т. з. еліт — наукових, політичних? Навчитися цінити особистості в науці.

Ясна річ, щоб добитися успіхів у зовнішній політиці, треба: а) впоратися з домашніми євроінтеграційними завданнями, які ніхто за нас не робитиме: б) при тому традиційно не ототожнювати себе винятково з добром, а чинний уряд, Президента — зі злом. Умислімося в речі, що навколо та всередині України. І зрозуміємо, що важко модерно озброїти армію і розбудовувати нову Україну з високим міжнародним авторитетом, якщо соціум iз президентсько-білоруським розмахом повторно вибирає в Харкові колишнього мера, котрий у свій час на очах усієї нації цинічно демонстрував розбиття кувалдою пам’ятної ювілейної таблиці, встановленої всесвітньовідомому вченому Юрію Шевельову. Чи були з цього приводу протести, хоча б серед моральних аворитетів, у т.ч. нашої чисельної діаспори?! А чи це можливо, коли чесні науковці незахищені перед новими проф(ф)есорами та їхніми опричниками?

Нелегко зміцнювати демократію, де вкотре виборці далі дають себе дурити популізмом колишньої Прем’єрки, яка таємно разом з Януковичем збирала нараду в лісі, щоб домовитися, як відібрати і поділити владу Президента. Відтак самочинно, без згоди уряду поїхала в Москву, аби підписати в 2009 році з Путіним провальний газовий договір, який фактично і відкрив йому ворота в Україну. Що думав Захід про Київ, коли депутати «Батьківщини» майже рік публічно хвалили цей договір, а їхній лідер його приховував навіть від Президента? Хіба нині не є зрозумілим рейтинго-піарний сенс боротьби у ВР за зниження тарифів на оплату газу, «розбиті» пляшками голови, «показушну» любов до простолюду, густо замішану на маніакальному бажанні сісти у найвище урядове крісло. За бійками за нього не почути нам Шевченкове «обніміться, брати мої» і трепетне синівське ставлення Симоненка до Батьківщини як Матері, яку не вибирають. І поет-патріот для розмови з нею просив тиші: «нехай мовчать Америки й Росії». Натомість обрану щодень і щосили з криком рекламуємо.

Важко декомунізувати інформаційний простір, українізувати Україну, якщо в Полтаві «децентралізовані» міські обранці лише на 24-му році Незалежності України нарешті зволили погодитися на публічний огляд давно створеного в Києві для полтавців пам’ятника гетьману Іванові Мазепі. Якщо навіть у Львові на посаду міського голови кандидатував ще недавній «регіонал» від нині перефарбованої партії «Наш край», який біля головної алеї в центрі парку культури ім. Б. Хмельницького розібрав будинок колишнього дитячого планетарію, обгородився високим парканом, переписав землю на дружину, будує офіс. При цьому сам одягнув для фотографій у газетах вишиванку, витратив значні суми на білборди, піарно уділив грошенят на проведення книжкового форуму і лицемірно вибрав головним меседжем передвиборчих виступів «боротьбу» з незаконною забудовою дитячих майданчиків. Коли ж корупціонери, «народні слуги» велелюдно перевірятимуться на поліграфі, коли ж запрацює бюро антикорупційних досліджень? Коли ж на іншому кінці центральної алеї, що виходить на вулицю Вітовського, не заростатиме мохом камінь — провісник пам’ятника борцям за волю України? А скільки знакових каменів в Україні, урочисто закладених?

Проаналізованого, очевидно, достатньо, щоб себе і широкий загал гірко запитати: що ми за нація, чий це край, чия батьківщина? Чи це просто територія глобалізованого світу, регіон, який ще більше «самопомагаємо» децентралізувати, однак не за Європейською декларацією місцевого управління, яку підписали, а часто-густо за ворожим лекалами? Чи це місце для нетрудового збагачення олігархів, не національного бізнесу, офшорів і суцільної фальші, де ми далі пішаки на великій шахівниці сильних світу цього? Чи це справді наша з вами обітована земля, Батьківщина — Україна: соборна, українська, гідна людини, нації і людства?! Коли ж самовіддано працюватимемо на цю Велику Національну Ідею, а вона на нас — живих і грішних, святих, загиблих за неї героїв (і не лише на Майдані гідності), та ще ненароджених її подвижників? Єдине сподівання, що вже не мучеників російських царських тюрем, КДБ, ФСБ чи київських лакеїв Москви, служок провінційної метро-митропольності та запопадливих рабів ганебного кочубейства, а Людей — одухотвореного Інтелекту, високої Моралі й правдивого Слова! Задля цього творчо працюймо і в Новому році, не шкодуючи ні сил, ні ресурсів, а надаремне, як і на те, що від лукавого, — не гаймо часу! І тоді кожний наступний рік буде кращим, аніж торік!

Степан ВОВКАНИЧ, доктор економiчних наук, професор
  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>