Війна як фетиш і дійсність

Днями в Києві у Національному художньому музеї України відкрилася виставка «Уява. Реальність», яка досліджує феномен війни, його відображення у ЗМІ та свідомості суспільства, а також перетворення на хворобливе захоплення та фетиш. Цей польсько-український проект, кураторами якого стали Вальдемар Татарчук із Польщі та Тарас Полатайко з України, демонструє зіткнення різних художніх бачень війни — із позицій миру та постійних збройних сутичок. Для польських художників війна з’являється та зникає в залежності від того, чи ввімкнений телевізор, чи переглядають вони стрічку новин; для українців же вона поки що існує перманентно, тут і зараз — і саме це визначає принципову різницю у її відображенні.

Якщо війна не реальна, вона не перестає відображатися у людській свідомості та мистецтві як її прямій рефлексії. Так, у XXI столітті у польському мистецтві народилася нова іконографія, яка відмовилася від романтично-патріотичної риторики на користь жартівливої гри з глядачем та критичного ставлення, що пояснювалося віддаленістю Польщі від реальних конфліктів. У першій половині осені в Любліні відбулася виставка «Війна і Мир», присвячена військовій іконографії у польському мистецтві, яка і стала прототипом нинішнього київського проекту. Тепер виставлені у Києві роботи польських митців український куратор виставки «Уява. Реальність» Тарас Полатайко побачив саме в Польщі і запропонував показати в Україні, поєднавши з творами наших митців на відповідну тематику. Як розповів польський куратор Вальдемар Татарчук, згодом об’єднана польсько-українська виставка поїде і покаже себе у новому, синтетичному вигляді знову в Польщі.

«Уява. Реальність» займає три зали: «Уява», «Реальність» та зал із назвою «Тиша», розміщений між ними. Кожна з експозицій передає свою ідею, при цьому роботи польських та українських художників не поділені «за паспортом» — вони розміщені впереміш. Тарас Полатайко каже: «Я думаю, що пам’ять зберігається одне покоління, а далі все затихає і нормалізується. І носії цієї травми залишаються в цьому поколінні, вона в нове вже не переходить. Тому, говорячи про досвід зіткнення зі справжньою війною, ми не можемо прив’язувати цих конкретних польських художників до загальної польської історії, хоча поляки воювали не менше, ніж українці. Адже навіть якщо ти знаєш історію — це теорія, абстракція, це не реальний власний досвід».

Тільки в період миру можливо працювати з травмами та переосмислювати національні міфи та архетипи, отже, якщо роботи українських художників передають реальне життя як процес, його емоції, нестримні почуття страху, відчаю, відданості, любові, то твори польських художників більш узагальнені, нафантазовані, вони часом ніби граються із війною. Наприклад, одним з експонатів виставки є білборд групи Twozyko, на якому зображений юнак, який, нудьгуючи, провокативно запитує: «Коли нарешті почнеться війна?». Цей постер був розміщений неподалік посольства США у Вашингтоні за три дні до нападу на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку. Слово «війна» автори видалили невдовзі після нападу, як підтвердження, що фантазії про війну можливі лише у мирний час.

Подібне перетворення війни на щось бажане, на фетиш, демонструє відео Катаржини Козири «Покарання і злочин», у якому йдеться про «забави вихідного дня» — ігри у війну для чоловіків, які шукають сильних відчуттів. Про цю незвичайну сторону людської природи «УМ» запитала у Тараса Полатайка, який поділився своєю історією: «Я довго жив у Канаді, і мене запитують, чого я сюди повернувся у такий кризовий час. А я кажу: у Канаді сито, комфортно. І нудно; проблеми — лише банального розряду. У нас же — це біль, травма, але воно точно не нудно».

Польські художники Маріуш Таркавіян та Хуберт Черепок намагаються дослідити механізми контролю над ЗМІ, об’єктивність новин та побачити маніпуляції при висвітлення військової тематики у медіа. Особистою інтерпретацією подій на Майдані та війни на сході поділилася українська художниця Влада Ралко. Серія її акварелей та рисунків «Київські щоденники» відрізняється суб’єктивністю, експресивністю, поетичністю. Адже вона була на місці тих подій, які зображувала згодом у властивій їй сюрреалістичній манері.

У залі «Реальність» розміщено декілька великих фотографій поранених бійців із Київського військового госпіталю, а поряд висять навушники, і кожен може підійти та особисто послухати історії воїнів. Це демонстрація проекту «Війна. 11 портретів», саме такий документальний підхід обрав Тарас Полатайко для того, аби залучити кошти для поранених. Також на виставці представлена картина дівчинки зі сходу, яку вона подарувала одному із воїнів, які охороняли їх і прийшли до школи на свято, влаштоване на їх честь.