Ірина Шинкарук: Тато був дуже сонячною людиною

19.08.2015
Ірина Шинкарук: Тато був дуже сонячною людиною

Перші перемоги.

Рік тому, напередодні свого шістдесятиліття, Володимир Шинкарук поділився з читачами «України молодої» своїми роздумами про філософію буття, місце в його житті, яке посідає творчість, родина, друзі. Останніх у Володимира Федоровича справді було багато — простора зала Житомирського обласного музично-драматичного театру мені Івана Кочерги тоді не змогла вмістити всіх, хто прийшов привітати улюбленого вчителя, барда, поета і конферансьє з ювілеєм. Як і через півроку, коли сотні людей прийшли сюди — на вечір пам’яті Володимира Шинкарука, якого в грудні забрала важка хвороба.
А через рік друзі, колеги і родина Володимира Федоровича знову зберуться в Житомирі, щоб разом відсвяткувати яблучний Спас — саме цього дня побачив світ Шинкарук. І саме цього дня в Житомирі в реконструйованому літньому театрі міського парку культури і відпочинку стартує перший фестиваль імені Володимира Шинкарука з символічною назвою «Пісенний Спас». Про це, а також про те, яким був Володимир Шинкарук поза сценою, ми розговорилися напередодні свята з його донькою, ініціатором і ведучою фестивалю Іриною Шинкарук.

«Кожна моя перемога, мій успіх — це була і його перемога, в яку він так само вкладав усю свою душу»

— Ірино, ти практично з підліткового віку пізнала смак гастрольного життя, підкоряючи одну фестивальну вершину за іншою. І скрізь поряд був тато. Ким він був тоді для тебе — на сцені і в житті?

— Усім. Він був і татом, і другом, і вчителем, і автором пісень, колегою по сцені. Для мене він справді багато значив, бо я знала, що в будь-яку хвилину життя мені є на кого спертися — і в особистому, і в професійному. А про такого розкішного дідуся можна тільки мріяти. Він об’єднував у собі багато іпостасей. Він узагалі був багатогранною, поліфонічною людиною — і не лише стосовно мене.

— А коли ти вперше відчула, що це не просто рідна людина, а передусім учитель, професіонал? Після блискучої перемоги на «Червоній руті» в Донецьку, коли в 14 років ти стала наймолодшим володарем першої премії в жанрі поп-музики, розділивши цей приз із Олександром Пономарьовим?

— Я відчула це навіть раніше — років в 11, коли брала участь у фестивалі «Замкова гора». Це був, по суті, відбірковий тур запорізького фестивалю «Червона рута», і я вперше вийшла на сцену без нього. Був початок квітня, і тата запросили в Одесу на «Гуморину», тож зі мною за кулісами була мама. І наче все було нормально, і я взяла першу премію, отримала путівку в Запоріжжя. Але саме тоді я гостро відчула, що мені не вистачало саме його підтримки.

— А якими своїми досягненнями та нагородами найбільше хотілося поділитися з татом?

— Та всіма, бо кожна моя перемога, мій успіх — це була і його перемога, в яку він так само вкладав усю свою душу. Хоча він був дуже вимогливий — і до себе в першу чергу. Він казав: «Я вас люблю, але любов має бути вимогливою». Він не любив лінощів чи недбальства. Взагалі, він був запальною і емоційною людиною, але швидко відходив і ніколи не тримав зла в собі.

Однак найбільша моя особиста перемога і моя радість — це народження моїх дiтей, яких тато дуже чекав. Коли йому поставили страшний діагноз, я носила під серцем Єгорчика, і він найбільше боявся не побачити його, адже його тато, дідусь Федір, помер, коли мама була вагітна мною. А пізніше він насолоджувався кожною хвилиною спілкування з онуками. Називав це «найкращими ліками» та «онукотерапією», а Вітю з Єгорком — «моїми ендорфінчиками». Він любив їх надзвичайно.

«Коли Володя був на знімальному майданчику, у всіх був гарний настрій»

— Володимир Федорович підтримував на сцені не лише тебе. У нього було багато учнів — і не лише як у професора, викладача Житомирського університету імені Івана Франка, а й на сцені багато хто з ним радився, та й він сам не втрачав нагоди допомогти, підказати. А як про нього відгукувалися інші?

— Дуже щиро і з вдячністю. От ми з режисером Оленою Красько працювали над сценарієм фестивалю, і вона згадувала, що «коли Володя був на знімальному майданчику, у всіх був гарний настрій. Він був для нас, як сонечко».

Його життєвим прагненням справді було підняти настрій людям, запалити якоюсь ідеєю, позитивом. Він умів це робити. Він був викладачем не за званням, а за покликанням. Він умів дуже м’яко і толерантно, кількома реченнями дати пораду, яка допомагала зрозуміти, що і чому не виходить.

— А ще він був поетом, бардом, перекладачем, конферансьє, підтримував Лігу КВК, започаткував фестиваль «Студентські струни». У чому секрет його багатогранності? Як його вистачало на всіх?

— Татко завжди любив повторювати, що найкращий відпочинок — це зміна виду діяльності. Він не вмів сидіти без діла, тому з однієї справи перескакував на іншу і скрізь знаходив своє задоволення. Він сумував, коли довго не було записів у студії, завжди щось вигадував, з радістю йшов на роботу в університет. Я думаю, що саме спілкування з творчою молоддю додавало йому сил і натхнення.

— А ще й знаходив час для саду й городу.

— Це — окрема тема. Троянди й виноград, як у Рильського, були його особливою любов’ю. Кілька років тому вони з мамою продали свою квартиру в Житомирі, де прожили 18 років, і придбали невеличкий будиночок із землею. І зараз там росте більше ста кущів троянд, вирощених татом із букетів, які йому дарували на концертах. А ще більше трояндових кущів та виноградної лози він роздарував друзям. І зараз багато хто з гордістю розповідає, що в них є троянди чи виноград від Володимира Федоровича.

— Слiдкуючи за його виступами на сцені, за його манерою спілкування, за його творами, можна подумати, що все в житті йому давалося легко?

— Тато завжди говорив, що професіонал — це не той, хто лише чекає натхнення, бо до натхнення потрібні ще знання та праця — усе потім потрібно дошліфовувати. І за кожним його легким і природним текстом криється величезна праця. Я згадую розмову з режисером нашого житомирського театру Петром Авраменком. Він розповів, що коли в нього з’явилася ідея поставити п’єсу Карла Гоцці «Король-олень» українською мовою, то вiн звертався і до літературознавців, і до відомих перекладачів у Києві, і йому сказали, що якісний переклад українською зробити практично неможливо. Тоді він звернувся до тата, і коли той приніс готовий варіант на репетицію і роздав акторам замість російського, ті навіть не зрозуміли, що це інший текст — настільки природним та вільним він був. І зараз п’єса «Король-олень» з успіхом іде на сцені театру саме в татковому перекладі.

Тато приїхав до Красилова, щоб зустрітися з другом, якого не бачив із дитячого садочка

— Я пам’ятаю, коли писала останнє інтерв’ю з Володимиром Федоровичем напередодні його творчого вечора «Дідове літо», він з особливою гордістю розповідав, що йому вдалося розшукати і запросити на концерт своїх однокласників із трьох шкіл, у яких довелося вчитися. Для нього справді це було так важливо?

— Для нього було важливим усе, що залишило слід у його серці. Для нього дуже важливим було знати свій родовід, і він дослідив наше генетичне дерево аж до середини XVIII століття. Для нього кожна зустріч із однокласниками чи однокурсниками була як зустріч із дитинством. Пам’ятаю, як ми їхали виступати на Хмельниччину і проїжджали повз Красилів, містечко, де він народився. І він умовив заїхати туди, щоб зустрітися з другом, з яким він разом ходив у дитячий садок. Річ у тім, що батьки тата були аптекарями, а його дитинство припало на період так званого укрупнення районів, тож їх перекидали з місця на місце, як військових, і в Красилові вони прожили тільки чотири роки. І ось тато розпитав, де живе той чоловік, прикинувся кореспондентом, який хоче написати про минуле Красилова і пішов знайомитися. І коли показав тому чоловікові їхню фотографію із садочка, той одразу впізнав на фото тата і почав розповідати, який класний у нього друг був у садочку, Володя Шинкарук. Тато як почув це, в нього сльози на очі навернулися, він тільки і спромігся сказати: «Так це ж я». Я вже зараз не пригадаю, як того чоловіка звали, але зустріч була дуже зворушлива.

Також він згадав, що в аптеці працювала одна помічниця діда, яка манерою розмовляти нагадувала відому акторку Ріну Зелену, і послав мене подивитися, чи є вона на місці. Я зайшла й одразу ж впізнала її за описом, а ще мене вразило, що коли один із відвідувачів забув решту, вона не стала його кликати, а кинулася сама за ним на вулицю і повернула гроші. І коли тато зайшов в аптеку, вона одразу ж його впізнала. А ще тато любив розповідати історію про свою виховательку з дитячого садочка, як вона на свій день народження запросила усю їхню групу, як найкращих друзів, до себе в гості і влаштувала солодкий стіл. Для дітей це було незабутнє свято. Перед своїм шістдесятиліттям він розшукав цю виховательку і потім вони листувалися.

— Таких несподіваних зустрічей було багато?

— Дуже багато. Тато дуже любив людей, любив такі зустрічі і чекав на них. Йому приємно було знати, що його люблять і пам’ятають ті, кого він любив. До речі, на фестиваль «Пісенний Спас» теж приїдуть четверо його однокласників із Теофіополя. Прилетить і Тіміргалі Вільмажинов, його товариш із Караганди, з яким він колись був у будівельному загоні. Потім Тіміргалі навчався в Житомирі — у нас тоді було багато студентів із Казахстану, і зараз він теж вийде на сцену і під домру заспіває кілька пісень українською мовою.

«Частину запрошень було роздано учасникам АТО»

— А як Житомир поставився до появи фестивалю імені Володимира Шинкарука?

— Ідея організувати пісенне свято виникла ще рік тому, після татового шістдесятиліття, коли після концерту до нас почали підходити друзі і запитувати, чи буде подібний концерт через рік. Тоді ще була надія, що долю вдасться обманути і хвороба відступить. А коли в січні сотні людей прийшли на вечір пам’яті тата, який припав якраз на сороковий день, питання про фестиваль постало особливо гостро. І я зрозуміла, що це потрібно робити, бо це потрібно не стільки нам, родині, скільки людям, які його пам’ятають, люблять його творчість. І цього разу фестиваль відбудеться уже не в театрі, а на відкритому майданчику, в реконструйованому літньому театрі міського парку культури і відпочинку на 1800 посадочних місць. До речі, частину запрошень було роздано учасникам АТО, а 20 серпня планується виступ гостей фестивалю в Житомирському госпіталі та перед бійцями 95-ї Житомирської аеромобільної бригади.

— А хто зголосився взяти участь у «Пісенному Спасі»?

— Охочих було дуже багато, і заявки все приходили й приходили. Крім самих житомирян, з якими тато тісно співпрацював — а це й академічна хорова капела «Орея», і академічний хореографічний ансамбль «Сонечко», і ансамбль «Древляни», який очолює народний артист України Юрій Градовський, до Житомира приїде багато відомих артистів і виконавців, з якими тата зводила доля. Це народна артистка України Ніна Матвієнко та Мар’ян Гаденко, Анатолій Гнатюк та Володимир Талашко, Анатолій Говорадло та Олександр Смик, Тетяна Піскарьова та Анжеліка Рудницька і ще багато інших популярних імен. Дехто не зміг приїхати зараз, але ми сподіваємося побачити і почути їх за рік.

— Тобто фестиваль триватиме?

— Так, я дуже сподіваюся, що фестиваль стане щорічним. До програми фестивалю планується також включити різного роду майстер-класи, презентації, виставки, що тематично пов’язані з фестивалем та народним святом Яблучний Спас. Ми сподіваємося, що починаючи з другого фестивалю та в його межах відбуватиметься конкурсна програма для молодих виконавців у кількох жанрах: популярна музика, авторська пісня, конферанс, поетичні читання. Це буде найкраща пам’ять про тата.