Поконтрактили i досить

18.08.2015

Наше суспільство дуже легковажно поставилося до заяв міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та його тезки Прем’єра Яценюка про нагальну необхідність створення контрактної армії в Україні саме зараз, під час війни з російським агресором. А шкода, бо за цими заявами дуже чітко проглядає рівень державного мислення обох цих держчиновників найвищого рангу.

Першим, як відомо, про контрактну армію заговорив Аваков, мотивуючи це тим, що з мобілізацією і призовом в Україні сьогодні великі проблеми. Його «ноу-хау» вже на другий день підхопив і Прем’єр Яценюк, з тими самими обґрунтуваннями.

Не треба бути аналітиком, щоби побачити, що ці два однопартійці таким чином намагалися підняти рейтинг своєї політичної сили, який сьогодні, як то кажуть, нижче плінтуса. Про це відразу ж заявили й опоненти переходу на контрактну армію — начальник генерального штабу Муженко і радник міністра оборони Бірюков.

Та й без їхніх заяв Арсеній Петрович дуже добре розумів, що грошей на контрактну армію в його уряді й близько нема. Але, блефуючи до кінця, він дав доручення міністрові оборони зробити розрахунки з приводу переходу на неї українського війська.

Результат був очікуваний, і сьогодні тезки з «Народного фронту» про контрактну армію вже не говорять.

Але тут виникає запитання: на що ж розраховувала, а можливо, й досі розраховує та «солодка парочка»?

Звісно, головним чином на підтримку електорату своєї партії на виборах у жовтні. Адже тих, хто ухиляється від призову, в Україні в кілька разів більше, ніж тих, хто йде до нашого війська за призовом чи під час чергової хвилі мобілізації. Додамо сюди численних родичів та співчуваючих тих ухильників від армії, і стає зрозумілим, що «Народний фронт» значно поліпшив свої позиції на передвиборчих перегонах.

І не треба бути психологом, аби розуміти, що таким чином Яценюк з Аваковим тільки збільшують кількість тих українців, хто перебуває на моральному роздоріжжі — йти їм до війська чи ні. А таких, можна припустити, в нас чимало.

Тобто маємо класичний випадок шкідливого політиканства з боку очільників держави, які думають не про неї, а лише про наступні вибори.

Бо якби вони були державниками, то навіть не заїкалися б про перехід на контрактну армію під час війни, бо при тому переході завжди є проміжок часу, коли стара структура формування війська вже не діє, а нова ще не діє. І не треба бути якимось стратегом, щоб побачити, що Росія неодмінно використала б той час у просуванні свого війська вглиб України.

Але тут виникають ще два питання: а що ж тоді робити, коли українці у своїй більшості не горять бажанням стати на захист власної держави? І як пояснити цей феномен?

А це ніщо інше, як наслідок відсутності власної ідеології в нашій державі, яка таким чином стає ворожим та, у кращому випадку, зайвим суб’єктом у свідомості більшості наших співгромадян. Це об’єктивна причина ухиляння від призову до армії.

До суб’єктивної ж причини належить та ганебна доктрина ведення війни на Донбасі, яку обрало сьогодні вище керівництво України.