«Хвальш» 99,9 проби

      Hаприкінці минулого тижня Генпрокуратура запросила журналістів на «круглий стіл» — обговорити те, як розкриваються (варіант: не розкриваються) справи про вбивства наших колег. Бесіда вийшла доволі специфічною, адже співрозмовники з ГП відразу обмежили потік питань за двома пунктами. Про справу Ігоря Александрова ми говорити не будемо, попередили вони, оскільки ця справа вже в суді. Про справу Георгія Гонгадзе ми теж говорити не будемо, бо... Бо не будемо. І крапка. (Та сама «жирна крапка» від Януковича, презентована Тигіпком). А про кого будемо? Про решту загиблих. Приміром, про одного з українських журналістів, фіналом життя якого стало самогубство — так твердить прокуратура. Він, казали прокурори, був цілковито ницим, абсолютним невдахою, тому й наклав на себе руки. А підтвердженням тої ницості буцімто є те, що він вживав наркотики і навіть, як шепнула на вухо Генпрокуратурі його вдова, мав проблеми зі шлюбним життям.

      У цьому місці я не витримала, бо відчула непереможне бажання розстріляти своїми «жирними крапками» присутнє прокурорське панство. І хай вибачить мені читач самоцитування, але відзначила я наступне. Передусім — кількість представників Генеральної прокуратури, а було їх четверо (в тому числі — заступник Генпрокурора Віктор Кудрявцев та керівник прес-служби Сергій Руденко). І вся ця четвірка, сказала я, напрочуд одностайно виявилася непоінформованою у найбільш резонансній справі (говорити про яку їх мала б зобов'язати сама дата «круглого столу» — 17 вересня — тоді ще не встигли зів'яти квіти під Спілкою журналістів, де відбувалося дійство). У якості пояснень Кудрявцев лепетав щось про те, що існує, мовляв, більш компетентна група слідчих, безпосередньо дотична до «справи Гонгадзе», яка все нам пояснить. Колись. Десь. На якомусь іншому «столі». У принципі, дуже скоро — от тільки рак свисне... (І знаєте, щодо своєї непоінформованості Кудрявцев не брехав, бо на моє запитання, звідки у групи експертів, які щойно дійшли висновку, що плівки Мельниченка — то підробка, взялися, власне, ті плівки, Кудрявцев відповів дослівно так: «Ну, це ті самі плівки, які є доказом у цій справі. Ті, котрі в цій справі крутилися». Де крутилися? У закладах громадського харчування? Там частіше «крутять» Вєрку Сердючку, ніж Кучму з Кравченком, хіба ні?).

      Я спитала також, для чого нас узагалі закликали на «круглий стіл»? А також попросила присутнього у Спілці Ігоря Лубченка прокоментувати свої враження від такого формату зустрічі й те, настільки він  задоволений відкритістю Генеральної прокуратури. Ігор Федорович зазначив, що він хотів би, безумовно, аби всю правду ми почули якомога скоріше, але він є реалістом, тож мусить рахуватися з проханням ГП винести розмову про Гонгадзе за рамки «круглого столу». Можливо, висловив сподівання Лубченко, Генеральний прокурор Васильєв незабаром сам оприлюднить ту чи іншу заяву з приводу злочину проти редактора «Української правди». Що ж, можливо. Але малоймовірно.

* * *

      У  домі, де мешкає Леся Гонгадзе, мати Георгія, накопичилися вже цілі кучугури її листування з Генеральною прокуратурою. Ми розбираємо її архів, аби вкотре дати відповідь на питання, чому Леся Гонгадзе не ховає «таращанське тіло»? Декому повертається язик припускати, що мати покійного журналіста має на тій справі свій власний гешефт. Але подібну цікавість влучно задовольнив Віктор Шишкін. Він зазначив, що тіло не ховають тому, що цього не хоче сама Генеральна прокуратура.

      ... «Я — мати. Я у відчаї...», — писала Леся Гонгадзе на вулицю Різницьку ще у 2001 році тодішньому генеральному «хвальсифікатору» Михайлу Потебеньку. «Ваші претензії необгрунтовані і грунтуються на емоціях», — тавтологічно відповідав пані Лесі заступник Потебенька Баганець (це щодо проведення експертизи, на якій наполягала Леся Гонгадзе). Як ми пам'ятаємо, слідчі часів Потебенька, врешті-решт, пішли таким шляхом — взяли аналізи крові в матері журналіста та його доньок, а потім порівняли їхню ДНК-структуру зі зразками «таращанського тіла». Ступінь вірогідності, що таращанська знахідка — то син Лесі Гонгадзе, коливалася від 99,6 до 99,9 відсотка. Можливо, то і є Георгій, а можливо, хтось iз кровних родичів потерпілої — так або серйозно говорила Генпрокуратура, або тупо і жорстоко жартувала... Для чого тоді було так знущатися над матір'ю? — запитував днями Віктор Шишкін. Необхідно було порівнювати зразки тіла і кров, що залишилась на особистих речах Георгія, тоді в підсумку вийшло би сто відсотків або просто нуль. І жодних десятих чи сотих від цілого числа.

      За часів Святослава Піскуна Генпрокуратура продовжувала бовтатися в експертизах, але знову ж таки, усі вони проводились якось недолуго. А відтак не могли задовольнити Лесю Гонгадзе. Приміром, експертиза в Лозанні чомусь не включила дослідження тих предметів, які мати Георгія спеціально приготувала для дослідників. Йдеться про особисті речі її сина — лезо бритви, зубну щітку тощо. Там могла лишитися його кров, але шукати її ніхто не став. «Я одного не розумію, у наш час, коли клонують мало не динозаврів, невже надто складно провести вже таку банальну генетичну експертизу?» — запитує вона.

      Скоро рік, як посаду Генерального прокурора обійняв третій на пам'яті Лесі Гонгадзе представник цієї когорти — Геннадій Васильєв. Від його відомства до Львова час від часу надходять запрошення до пані Лесі — пропозиції прибути у Київ, оскільки в Генпрокуратурі «з'ясуванню підлягає ряд питань». «Я надто виснажена фізично, надто хвора, аби вояжувати зі Львова до Києва з появою кожного нового Генпрокурора. Крім того, я втратила до цієї структури будь-яку довіру. Тому постійно наголошую на тому, що всіма моїми справами відає мій адвокат Андрій Федур. Я прошу Генеральну прокуратуру звертатися до нього, тим більше що моя вимога їм відома — така експертиза тіла, котра допоможе мені прийняти остаточне рішення щодо поховання», — говорить вона.

* * *

      Проте не лише «таращанському тілу» пощастило менше, ніж умовно взятим динозаврам. У родині Лесі Гонгадзе — ще одна велика трагедія. 6 грудня 2002 року безвісти зник племінник пані Лесі — Микола Стасишин. 22 травня неподалік місця його проживання був знайдений абсолютно розкладений труп, на якому частково зберігся одяг. Це був одяг Стасишина, і тільки на цій підставі прокуратура Жидачівського району почала вимагати від батьків хлопця — Миколи і Наталі Стасишиних, аби ті визнали тіло як останки свого сина і поховали його. При цьому слідчий жидачівської прокуратури Шараневич поквапився закрити кримінальну справу, порушену за фактом зникнення Стасишина. А й справді, подумаєш, велике діло — знайшла місцева пацанва в полі труп людини, то й де тут склад злочину? Йшла собі людина, квіти збирала, заслухалась пташок і померла (так, пародiюючи стиль заступника Піскуна Віктора Шокіна, який припустив, що Гонгадзе спіткнувся і втратив голову, можна сказати в даному разі). От тільки маленька деталь: у трупа відсутня права рука. Де вона? Чи її хтось шукав?

      «Коли Микола дізнався про це тіло і сфотографував його, а потім сказав мені, що в того трупа не було правої верхньої кінцівки, я подумала: а може, це мій Гія? Саме це він, а не обезголовлений таращанський труп? Адже Гія був поранений у праву руку, тож якщо хтось хотів би все заплутати, він передусім її би відтяв», — говорить пані Леся. Чи воздасться колись по заслугах тим, з вини яких людина ворожить над безіменним трупом: син? племінник?.. (Експертизі, до речі, «жидачівське тіло» не піддавали. У цьому родичам Миколи Стасишина відмовили. Без зазначення причин).

      Наразі, щоправда, Генеральна прокуратура поновила провадження у справі про зникнення Миколи Стасишина. Але цьому рішенню передував не один скандал, приміром, пов'язаний із тим, як працівник обласної львівської прокуратури Синишин розмовляв із батьками зниклого. Історія про хамство слідчого потрапила на сторінки львівського «Поступу», і, за нашими даними, невдовзі потому Синишина було звільнено. Саму Лесю Гонгадзе викликали у жидачівську прокуратуру доволі дивним способом — у конверті без поштового штемпеля лежала повістка без зазначення, в якості кого її хочуть бачити у справі Стасишина — свідка, обвинуваченого, потерпілого? Повістка містила приписку: «У разі вашої неявки до вас буде застосована примусова доставка». Це вже, як-то кажуть, без коментарів.

* * *

      Отже, підсумуємо. Перший напрям у розслідуванні справи Гонгадзе — то безпосередня робота з «таращанським тілом». Чи буде проведена ще одна генетична експертиза цих залишків — невідомо. Чи шукає хтось голову «таращанського тіла» — невідомо так само.

      Другий напрям — це ланка роботи Міністерства внутрішніх справ, яке мало з'ясувати, чи вели його працівники стеження за Георгієм Гонгадзе, і якщо вели, то з якою метою. Ось хронологія відповідей на це запитання. 14 вересня: міліція за Гонгадзе не стежила, заявляє перший заступник міністра МВС Михайло Корнієнко (повідомляє УНІАН). 16 вересня, 13:47: міліція говорить про неможливість відповісти на питання, чи здійснювалось стеження («Українська правда»). 16 вересня, 14:15: міліція стверджує, що колишній керівник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач не може бути обвинувачений у стеженні за Гонгадзе. До всього вищезазначеного маленьке уточнювальне запитання: міліція пробувала колись не брехати?

      І, нарешті, третій напрямок: плівки майора Мельниченка. «УМ» уже повідомляла про останню експертизу записів, дані щодо якої обнародував Мін'юст. Ця експертиза визнала майора Мельниченка брехуном, а Кучму з почтом, відповідно, — оббреханими. Наш читач також знає про іншу експертизу, проведену ще у 2000 році в Голландії (про неї Інституту масової інформації розповів міжнародний експерт Лоуренс Слот), і про її висновки — діаметрально протилежні тим, котрі отримав Мін'юст. Як уже зазначалось вище, спроби «УМ» дізнатися щось про перше з двох зазначених досліджень виявилися безрезультатними. Генпрокуратура цю тему не коментує. Бо не хоче і не може.

* * *

      У поїзд «Львів—Київ» я взяла перечитувати есеї Оксани Забужко. І подумки полемізувала з авторкою, яка вважає, що сталінська епоха, як ніяка інша, девальвувала поняття геройства. Бо, примушуючи жертву давати свідчення проти себе, її уподібнювали до ката, так що потім, у часи люстрації, мовляв, важко було розібратися, хто з них хто. Як на мене, то хибне твердження. Поки людина жива, у неї завжди є вибір — бути жертвою (героєм) чи катом (антигероєм). Це тяжкий вибір, але він є. Вибору щодо того, ким або чим закарбуватися в пам'яті прийдешніх поколінь, немає у мертвих. Бо на твою могилу може прийти котрийсь умовно взятий Генпрокурор і припечатати на ній будь-яке слово — від наркомана чи п'яниці до імпотента чи розпусника. І якщо не вступляться живі, тобі важко буде боронитися від тих ярликів. Хіба що зустрітися зі своїм кривдником у іншій «ваговій категорії» — позаземній...