Закон на тлі беззаконня

10.06.2015
Закон на тлі беззаконня

Відомо, що «совєтський суд — найгуманніший суд у світі». Не дивно, що його духовним дітищем є Басманний суд у Москві і Печерський у Києві. Та їх обох перевершили суди конституційні: і російський, і український свого часу дружно вирішили, що 1+1=1, гуманно дозволивши президентам своїх держав протиправно балотуватися втретє. Як знати, ницість не має дна, тож далі понеслося: Конституційний Суд України виносив протилежні рішення з одного й того ж питання, дозволяв і відміняв імперативний мандат, а на завершення скасував і саму Конституцію. А починалося все так багатообіцяюче…

В Україні панують юридичний фетишизм і правовий нігілізм: щороку вже майже чверть століття народні депутати приймають сотні законів, урегульовуючи найменші дрібниці нашого буття, а до правової держави — як до обрію. Бо після прийняття навіть найкращого Закону, в силу вступає «його величність» механізм утілення. А там, де механізм, завжди є гвинтики його рушійної та направляючої дії. Хто, яким чином і під чиєю владною рукою здійснює підзаконні маніпуляції — суспільство відстежує хіба за появою нових олігархів і мультимільйонерів. І байдуже, чи зробила (начебто) Україна європейський вибір.

Мати закон і жити за законом — не одне й те саме. Так само не забезпечує захисту прав і свобод людини, побудову ліберально-демократичного суспільства і наявність Конституції, навіть якщо Основний закон містить норми, котрі тії права гарантують. З іншого боку, Велика Британія не має нормативного акта з назвою «Конституція», проте ні в кого немає сумнівів у демократичності тамтого суспільства і наявності на Туманному Альбіоні незалежного судочинства. Принаймні постсовєтські олігархи віддають перевагу суду Лондона.

У континентальній Європі інша традиція — тут конституційні суди є чи не в кожній державі. Хотілося цього й Верховній Раді І скликання: щоб усе було «як у людей». Можливо, наявність у тодішній Україні відповідної Особистості й відіграла визначальну роль у тому, що ідея створення в нашій державі Конституційного Суду оволоділа масами, хоча на той час власне Основного закону молода незалежна країна ще не мала. Більш-менш посвячена людина зрозуміє, що йдеться про Леоніда Петровича Юзькова — першого Голову Конституційного Суду. Не випадково Володимир Королюк назвав біографічну книжку про нього «Провісник нового і праведного закону. Штрихи до портрета Леоніда Юзькова на тлі історичної доби» (К.: Юрінком-Інтер, 2014).

Кожен, хто хоча б на йоту орієнтується в реаліях тераріуму української політики та монстрах, які його населяють, розуміє, що людина, котру вже в 1992 році обрали головою КС — непересічна. З висоти часу можна осягнути глибину цієї постаті. Візьмімо бодай таке: чи часто наші політики (та і вчені) не так себе випинають на тлі процесу, як демонструють близькість до колеги? Книгу створено на базі 26 інтерв’ю: юристи, депутати, посли, міністри — і кожен підкреслив свою близькість у певний час до Леоніда Петровича. Переднє слово і загальне редагування книги взяв на себе суддя Конституційного Суду В. Кампо. Вступ написав президент юридичної організації «Юрінком Інтер» В. Ковальський. Список літератури, присвяченої Л. Юзькову, складає 26 назв. Такому консенсусу гріх не позаздрити.

Лише декілька коротких цитат: «Феноменальна людина. І тому, що він такий особливий був, ми його згадуємо, шануємо і пам’ятаємо» (В. Костицький, суддя КС у відставці); «Леонід Юзьков не прагнув посад. Вони до нього приходили об’єктивно, бо за своїми якостями — людськими, професійними, діловими — він відповідав тим посадам, на які життя його виштовхувало» (М. Теплюк, керівник Головного юридичного управління Верховної Ради).

Хоча велике бачиться на відстані, В. Королюк утримався від характеристики політичних уподобань Л. Юзькова: «Чи він був за своїми ідейними поглядами народником, лібералом, націонал-комуністом, єврокомуністом чи прихованим націонал-демократом? Стверджувати можна лише єдине: він ніколи не був догматиком і доктринером, ані в науці, ані в житті».

Наразі в Україні діє друга редакція Конституції, хоча праведним законом її мало хто вважає. Українське суспільство напружено застигло в очікуванні (сподіваюся, не марно) третьої, досконалішої редакції. Чи знайдеться тепер Особистість, рівна за компетентністю Леонідові Юзькову?