І хліб, і до хліба
Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>
Сліпому баяністу, з любов’ю і вдячністю
21.05.2015
Вокальні агітбригади радянських сіл — невичерпна колиска талантів-самородків, яким іноді щастило з не менш талановитими наставниками.
Миколі Федотовичу Коваленку цьогоріч виповнилося б дев’яносто п’ять. У Федорівці він пережив громадянську війну і Голодомор. Сюди повернувся з Другої світової. Вже незрячим. Тут зустрів майбутню дружину, Віру Микитівну, завідуючу сільською бібліотекою. Тут росли їхні діти. І сюди теплого травневого вечора зійшлися і з’їхалися, як з України, так і з дальніх країв, його численні учні. Ті, яких він до кінця своїх днів упізнавав з голосу.
Бачити на слух
Школярам він запам’ятався високим і сильним. Завжди з високо піднятою головою, впевнено крокував він сільськими вулицями, притримуючи поперед себе незмінну тростину. Полишав її, тільки змінюючи на вірного баяна, яким віртуозно вправлявся, годинами вистоюючи на репетиціях та концертах поруч зі своїми юними вихованцями. А ті — виростали, часто розлітаючись після школи у далекі мандрівки світами, зрідка повертаючись провідати федорівських родичів. Здалеку впізнавали розмашисту ходу сліпого вчителя, знову й знову дивуючись: і як же йому вдається так упевнено пересуватися величеньким (колись із п’ятитисячним населенням) селом на кiлька бригад?..
«Коли я малою бачила віддалік Миколу Федотовича, то частенько затримувалася і спостерігала, побоюючись, — а раптом він пропустить потрібну хвірточку, чи поворот до провулку?..— пригадує Наталя Тарасівна Москальова, одна з улюблених учениць сліпого музиканта. — Готова була будь-якої миті підбігти, допомогти. Але щоразу вчитель упевнено маневрував потрібним маршрутом, а я полегшено видихала: тепер можна бігти на урок! Сама намагалася тренувати «внутрішній зір» — і вже за кілька кроків завжди натикалася на якісь перепони, перечіплювалась... Досі для мене загадка — як він усе довкола так тонко відчував?»
Згадували колишні солістки шкільного ансамблю 70-х і свій тріумфальний виступ на обласному конкурсі художньої самодіяльності, де зайняли почесне друге місце. Розповідає Катерина Гладир (у юності — Личман), яка колись ходила до федорівської «десятилітки» із сусідньої Климівки: «Остання репетиція перед поїздкою до Полтави проходила... на фермі. Прийшли туди після уроків, як агітбригада з концертом для тваринників... Микола Федотович виймає з валізи свій баян, ми побіля нього шикуємося. І тут наша солістка, Оля, дістає з кишені папірець зі словами пісні. Микола Федотович застиг на секунду, повертається в наш бік, питає: «Це ти що, Олю, слів і досі не вивчила?.. Все. Ні на який конкурс ми завтра не їдемо. Не хочу соромитися. Ледве умовили його тоді повірити, всі дівчата поручилися, що Оля (і як він зрозумів, що це саме вона? І яким саме папірцем вона зашаруділа?) назубок знатиме пісню...» Через багато-багато років випадково проїжджала Катерина Іванівна Федорівкою з чоловіком та й побачила, що впоперек стежини, де звично розмашистою ходою крокував незрячий учитель, хтось поставив коней, запряжених у бричку. Зупинили вони авто, і ледь ледь устигли перехопити вже схарапуджених жеребців: «Миколо Федотовичу, тут трохи збоку треба обійти...» Сивий учитель повернув обличчя, наче уважно вдивлявся їй у вічі: «Катя Личман? І як же це ти тут сьогодні опинилася?..»
«Ти співаєш? Ну, тоді я спокійний...»
Сльози вдячності в очах дорослих, часто вже й сивих учнів — це, певно, найвища нагорода для будь-якого наставника. Федорівка — співоча... Навіть збираючись у колі односельців за святковим столом, тут і сьогодні вам такий «Голос країни» забезпечать — перемогу кожному першому віддасте! Серед учнів уже покійного Миколи Федотовича Коваленка — й лауреат безлічі міжнародних конкурсів, заслужений діяч мистецтв, славний український композитор Олексій Чухрай, i солістка столичного ансамблю «Рідна пісня» Ганна Іванівна Бенько (для федорівських земляків — Данильченко). Остання зустріч через кількадесят років по від’їзду з села запам’яталася їй зворушливо-несподіваною реакцією вчителя на її вітання: «Галю, це ти?» — «Я, Миколо Федотовичу!» — «Галю, одне мені скажи: ти співаєш?» — «Співаю...» — «Ну, тоді я спокійний...»
Не всі з талановитих вихованців, у котрих він завжди без останку вкладав і душу, і свій безумовний хист музиканта-педагога, захотіли пов’язати життя зі сценою. Та в усіх проросла безумовна повага і шана до вчителя, який наперекір прикрій невиліковній хворобі віднайшов і до останніх своїх днів роздавав дітям дорогоцінний талант любові до музики. Цьому безоплатному таланту абсолютно щиро аплодували того травневого вечора у славному селі на Полтавщині сотні вдячних учнів Миколи Федотовича Коваленка.
