Дмитро та Назарій Яремчуки: «Головне — щоб закінчилася війна»

24.04.2015
Дмитро та Назарій Яремчуки: «Головне — щоб закінчилася війна»

Брати Яремчуки скоро святкуватимуть 20-річчя на великій сцені. А поки що готуються до великого європейського турне.

Дмитра та Назара Яремчуків читачам «України молодої» особливо представляти не варто. У 16-рiчному віці вони вперше вийшли на велику сцену на концерті пам’яті свого батька, а нині їхній концертний графік розписаний по днях. Не так давно вони мали велике турне містами України з програмою «Моя Україна — велика родина» (продовження якого вже заплановане на червень), а в суботу вирушають у півторамісячний тур країнами Європи. У перервах між цим хлопці встигають виступити в госпіталях і на передовій, а ще — пробують себе у ролі вимогливих батьків: за цей час обидва одружилися, і тепер у Дмитра підростає 2,5-річний Назарко, а в Назарія — 4-річний Олесь та Оленка, якій виповнився рік. Про все це ми розговорилися, зустрівшись із хлопцями у Києві в затишній кав’ярні на Лівому березі.

«Попри поранення, бійці залишилися нормальними людьми, які хочуть позитивних емоцій»

— Хлопці, зараз усі нарікають на війну. Мовляв, не до пісень, не до святкувань. А у вас — такий щільний концертний графік. Ця ситуація якось позначається на артистах?

Дмитро: — Ситуація вплинула, бо у нас з’явилися концерти в зоні АТО, з’явилися концерти в госпіталях. Але якщо брати глобально, то змінилося мало що. Люди як раніше прагнули щирої української пісні, так і зараз. Вони хочуть усміхатися, отримувати втіху. І концертів менше не стало.

Назарій: — Наші концерти завжди були лірико-патріотичні. Ми не міняли репертуар, не міняли себе. Ми такі пісні співали 20 років тому і співаємо зараз. І їх однаково щиро сприймали і в Донецькій, і в Луганській областях, і в Черкасах, і в Полтаві, і в Одесі, і у Львові. І раніше, і зараз.

— А як з’явилися концерти в госпіталях?

Назарій: — Це була наша ініціатива. Зараз такий час, що кожен допомагає Україні, чим може. Ми в першу чергу звернули увагу на госпіталі, бо поранені — вони особливо вразливі, вони вже постраждали. І ми звернулися до головних лікарів з такою пропозицією. Студія звукозапису Master Vox Records безкоштовно нам надала апаратуру — і ми поїхали. І ось уже більше року, як випадає віконце в гастрольному графіку, — ми їдемо туди. І, звичайно ж, частину коштів і з концертів, і з турне, ми віддаємо на лікування бійців. Не надто це афішуємо — зрештою, як і багато хто з артистів. Просто знаходимо через знайомих волонтерів тих, кому потрібна допомога.

Дмитро: — Знаєте, коли ми готували свій перший виступ перед пораненими, то трішки вагалися, як себе вести. І ми вирішили зробити все лірично і піднесено, без зайвих веселощів. Бо як же це веселитися, коли така біда. Але вже по ходу концерту я відчув, що щось не те. Що, попри поранення, хлопці залишилися нормальними людьми, які хочуть позитивних емоцій. І ми по ходу почали перебудовувати програму, додаючи туди веселих пісень. Ми перестали боятися усміхатися перед ними. І все пішло на «ура».

— А як вас сприймали на передовій?

Дмитро: — І на передовій — те саме. Це — звичайні хлопці, як і всі інші. І на наших концертах вони забувають про свою зброю, що йде війна. Радіють, як діти, і ми разом з ними. Але у спілкуванні з ними відчувається великий біль. Вони всі хочуть, щоб усе це швидше закінчилося. І ми теж цього хочемо.

— Де доводилося виступати? Бо, як я розумію, з концертними залами там є певні проблеми?

Назарій: — Виступати доводилося, де доведеться. Одного разу зібралися у дворі, де бійців набилося стільки, що не було де розвернутися. Іншим разом — у напівзруйнованій школі біля Донецька. Одного разу нас поставили на вантажівку і ми там співали. Я ще згадував, як тато розповідав, що вони так виступали раніше в полі перед колгоспниками. Мене як перемкнуло — усе повторюється. Тільки раніше це була битва за урожай, а тепер — справжня війна.

Люди надто глибоко інфіковані вірусом ненависті

— От ви свого часу неодноразово бували в Криму, на Донбасі, спілкувалися з людьми. Що ж сталося? Яким чином їх змогли так стравити, налаштувати проти України?

Дмитро: — Я сам був шокований цим. Скільки раніше я бував у тих краях, ніколи не відчувалося якоїсь агресії чи несприйняття. Навпаки, всі щиро раділи, співали разом iз нами українських пісень. Ми ж завжди співали українською. Ми об’їздили Донбас, а раніше і Крим, уздовж і впоперек, кілька разів бували з фестивалем «Родина» в Луганську і Донецьку. Не було проблем ніколи. А тут… Як у Шевченка: «Неначе люди подуріли».

Назарій: — Мені здається, це все маніпулятивні технології. Я не можу сказати, що там люди погані — немає в нас поганих людей. Ми їхали нещодавно у Волноваху. Проїжджали ті села — ну це Черкащина та й усе: хатки побілені, чистенько все, прибрано. Це настільки все штучно закручено.

— А є можливість повернути все назад, зняти цю ненависть?

Назарій: — На жаль, найближчим часом на це сподіватися не варто. Надто глибоко люди там інфіковані вірусом ненависті. Тут потрібен час, щоб усе це з людських голів вивітрилося. Це треба пережити, усім нам. Я сподіваюся на мудрість народу — хай яка це абстрактна фраза, але народ мудрий. Але головне — треба, щоб війна закінчилася.

— Чи допомагають цьому культурні проекти?

Дмитро: — Звичайно, ще потрібно робити. Як кажуть: вода камінь точить. Мистецькі акції зближують. А людей переламати, перевиховати можна тільки через любов.

— Ви згадали про фестиваль «Родина», засновниками якого є. Що з ним зараз?

Назарій: — Власне, коли це все почалося, ми зрозуміли, що для фестивалів трішки не той час. Тому зараз усе відкладається до кращих часів. Подивимося по ситуації. Хоча — люди скучили за концертами. Коли в грудні в концертному залі консерваторії відбулися два наших сольнi концерти — були аншлаги. Організатори нам казали, що якби ми поставили третій концерт — і він був би переповнений глядачами. Але там уже всі дні були розписані наперед.

— Зараз ви готуєтеся до турне Європою. А як там ставляться до всього, що відбувається в Україні?

Дмитро: — Їм дуже болить. У нас багато друзів у соцмережах і ми часто спілкуємося. Для них це особливо загострено, бо вони за кордоном і не можуть самі впливати на події. Але всі дуже переймаються тим, що відбувається. Вони готові допомагати коштами, чим завгодно, щоб швидше це все закінчилося.

— А хто приходить на ваші концерти: старша хвиля діаспорян чи молодь?

Назарій: — Ні, оту класичну повоєнну діаспору, яка говорить з акцентом і всіх повчає, зараз там на концертах практично не зустрінеш. Це переважно представники нової хвилі міграції, які переїхали останні 5—10 років. І найбільш сумно, що цей процес триває і потік українців у Європі не зменшується. Сумно, бо їдуть такі найкращі, найрозумніші, найенергійнiші. І тут лишається багато розумних і енергійних патріотів, але ті люди отримали в Європі досвід самореалізації, який так згодився б нам. А вони повертатися не збираються. Принаймні найближчим часом. Більше того — вони стають більш європейцями чи американцями, звикають жити за розкладом, мислити невиплаченими кредитами, не дозволяють собі розслабитися. І ця різниця чим далі, тим більш відчувається. І в цьому — велика біда.

— Де можна буде вас почути у Європі?

Дмитро: — Зараз нас чекають Португалія, Іспанія, Франція, Італія, Чеська Республіка. Буквально в суботу вже вiдбудеться перший концерт. Півтора місяця з тижневою перервою ми будемо в Європі, а далі турне продовжиться десь уже восени. У січні ми також були в Америці, і зараз знову нас туди запрошують.

«Ми любимо пісні тата і відчуваємо відповідальність перед ним»

— Хочу запитати дещо про особисте. Ви вийшли на сцену як талановиті діти геніального батька. За 20 років ви відчули, що вас почали сприймати як окрему творчу одиницю чи ім’я Назарія Яремчука таки тяжіє над вами?

Назарій: — А від цього нікуди не дінешся. Ми ніколи не цуралися свого прізвища, ми любимо пісні тата і відчуваємо відповідальність перед ним. Особливо зараз, коли у нас з’явилися власні родини і ми вже перестали бути крайньою ланкою в родинному ланцюжку, а отримали продовження. І ми вже звикли, що який би не був концерт, а все одно попросять заспівати татові пісні, і без «Родини», «Червоної рути» чи «Стожарів» не обійтися. І це приємно, бо стільки років минуло, а тата досі люблять і пам’ятають.

Дмитро: — Але з іншого боку, до нас неодноразово підходять після концерту і кажуть: ми вас уже вп’яте слухаємо. Приємно, що і наші пісні вже знайшли шлях до людських сердець. І ми не просто діти свого батька, але і самі вже за ці 20 років, хочеться сподіватися, свій слід на сцені залишили. Хоча часто доводилося чути за спиною: «О це Яремчуки, їм усе легко дається, їм усі допомагають». Але так хочеться їм відповісти: «Краще б не заважали».

— Ви — дуже різні і зовні, і за характерами. Але все життя разом. Не набридли один одному?

Назарій: — Ми справді змалку разом і ніколи не замислювалися, що може бути інакше. У нас бувають творчі суперечки, але не кардинальні. Ми вміємо знаходити компроміси. Нас так батьки виховували з дитинства, що ми — найближчі, найрідніші і маємо підтримувати один одного. І своїх діток цьому навчаємо.

— Діти між собою дружать чи воюють?

Дмитро: — Всяке буває. Я сміюся, що діти так пізнають світ. Ми теж із Назаром, коли були малі, і билися, і чубилися, як кошенята. Так і наша малеча нагадує кошенят.

— А якісь творчі задатки вже проявляються?

Назарій: — Ну хлопці вже потроху співають по-своєму, Оленка ще надто маленька, але будемо дивитися. Головне — не перестаратися, шукаючи ці таланти. Нас батьки також ніколи не примушували займатися музикою чи чимось іншим. Більше раділи, іноді наполегливо рекомендували, але ніколи не тиснули.

Дмитро: — Звичайно, що вони творчі діти, вони енергійні, у них є слух і відчуття ритму. Вони вже співають — і колядки, і Святого Миколая, і «Многая літа» приходили, співали, тим більше, що я для Олесика — хрещений. Але я вважаю, що мистецтво має допомагати дитині гармонійно розвиватися, а не бути самоціллю.

— Часто вдається збиратися родинами?

Дмитро: — Рідше, як хотілося б, але намагаємося. На Різдво, дні народження, на Великдень обов’язково — розговітися після Пасхи. Зараз родина збільшилася, бо з’явилися тесті-тещі, брати, родичі дружин. Але нагода, щоб усім бути разом, випадає не так часто, бо ми практично весь час на колесах. От і зараз день народження дружини доведеться пропустити, бо буду на гастролях.

— Вона не ображається?

Дмитро (сміється): — Звикла. Вона знала, за кого заміж ішла.

— Повернетеся з Європи, далі які плани?

Назарій: — Далі — усе за планом. На червень уже заплановано купа концертів. Але головне — щоб закінчилася війна.

ДОСЬЄ «УМ»

Дмитро і Назарій Яремчуки — співаки, заслужені артисти України, сини народного артиста України Назарія Яремчука.

Народилися на Закарпатті: Дмитро — 19.02.1976 р.; Назарій — 23.03.1977 р.

Із дитячих років займалися музикою, співали в хорі, були солістами дитячого вокально-інструментального ансамблю. Закінчили з відзнакою музичну школу, клас фортепіано.

Випускники Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Дмитро — клас вокалу професора Костянтина Огнєвого, Назар — клас композиції у професора Івана Карабиця. Обидва — співають, Назарій — пише музику і вірші.

Засновники та організатори Пісенного фестивалю «Родина» імені Назарія Яремчука.

 

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>