Плюс сто

Сімейні обійми

Що й казати. Все дорога нагадає. Котяться під колеса спомини за споминами. І вже бачиться вдалині вишнецвітна слобідська вулиця. Так доля судила. Виріс у Політанках, а серцем приріс до Слободи. Як мовили французи, шукайте жінку. Зайшов дипломований агроном до бухгалтерії, побачив не по літах серйозну красуню Тетяну Ліщук — і все! І вже навіки. І коли буває в них якесь непорозуміння, то хіба що в одному — хто з їхніх дітей на кого більше схожий. Зовнішньо, звичайно, є різниця. А в усьому іншому від обох батьків є щось однакове. Юля вчиться на аграрного менеджера, а Саша поки що дев’ятикласник. Однак видно з усього: буде Дідиківська аграрна династія! Бо ось і брат Анатолія, Сергій, у Слободі фермерує. Тож людям є вже привід жартувати: з усіх боків обняли село Дідики і надійно тримають його у своїх теплих обіймах.

А почалося все, можна сказати, з характеру Анатолія. Тато й мама дивувалися. Та й сам дивується. Зовні м’який. Навіть лагідний. А як стане на своєму — незрушний, мов скеля. Раз і назавжди вирішив для себе: ця земля здатна творити чудеса. Треба тільки відшукати золотий ключик до неї. Отак і з’явилося фермерське господарство «Врожайне». А це більш як дві з половиною тисячі гектарів на полях трьох сіл — Слободи Шаргородської, Політанок і Лозової.

Подейкують, ніби в нього, Дідика, є особисті секрети. От і щастить йому. Та вигадки! Він відкритий для всіх. Він знає своє. Не обмани людину. Не обмани землю. Земля — це ж не просто поверхня, на якій щось там виростає. Земля — це жива істота, яку треба любити, леліяти, розуміти. Яку, зрештою, треба годувати. Тільки тоді вона сторицею віддячить і тебе вдосталь нагодує. А якщо вже говорити сухою мовою агротехніки, то у «Врожайному» застосовуються найсучасніші технології вирощування врожаю. Висіваються лише цілком перевірені сорти та гібриди. Використовуються відомі у світі добрива і засоби захисту рослин, а також біологічний деструктор стерні. Щоосені, як правило, проводиться осіннє вирівнювання ріллі, яке значно посилює ґрунтові процеси.

Експеримент Теклівського урочища

...Думки, думки! Колише вас дорога. А за вітровим склом видніє вже мальовниче урочище Теклівське. Майже півсотні гектарів золотої землі, що таїть у собі якусь містичну силу. Саме в цій райській оазі господарі «Врожайного» вирішили з’ясувати для себе, які таємниці родючості зберігає у своїх надрах загадкова подільська земля. Це не була амбітна самоціль. Ніхто не гнався за рекордами. Чи потрібна марнославна показуха людям, які минулого літа на шістсотгектарній площі зібрали по 85 центнерів пшениці, 70 — ячменю, 126 — кукурудзи, 40 — соняшнику, 724 — цукрових буряків з гектара? Ні! Він, Анатолій, разом зі своїми однодумцями поставив перед собою цілком практичну мету: створити своєрідний еталон урожайності. Послати сигнал у майбутнє. До нащадків, для яких еталон може стати нормою.

Досвід урочища Теклівське вартий уваги науковців і практиків. Діяли вивірено, зважено, а в критичні періоди — рішуче, ризиково, на одному подиху. Скажімо, в пору осінньої вегетації прийняли нестандартне, але, як показав час, доленосне рішення: підживили рослини азотними добривами. Це дало небувалий ефект. І тому ранньої весни азотним раціоном скористалися ще двічі: у фазі трубкування — для збільшення кількості зерен у колоску та після цвітіння — для нагромадження у зернах білку. Ближче до літа внесли ще й достатню кількість аміачної селітри.

І ось настала жадана жнивна пора. Відбувалося щось неймовірне. Гудів під небом важкий, сипучий зерноспад. Бункери повніли щохвилини. Комбайни рухались повільно, відчуваючи велике навантаження. Все засвідчувало: є справді рекордний урожай! Коли зважили на току останню машину із зерном, стало зрозуміло, що фермерське господарство «Врожайне» увійшло до іменитого «Клубу 100». Поле «Теклівське» видало по 101,2 центнера на кожному гектарі...

Що відчуває в такі хвилини хлібодар, важко сказати. Мабуть, щось інше, ніж космонавт за межею земного тяжіння чи атлет на грані рекорду. Бо хліб не любить пафосу. Хліб — це дар землі і неба. Отже — дар Божий...

«Сотня» завдяки сотні

За вітровим склом уже видніють посмуговані горбами слобідські простори. І перед зором Анатолія виникають заклопотані обличчя односельців, з якими зріднила його спільна хліборобська доля. Це золотий фонд господарства. Фахівці, управлінці, а по-сучасному — менеджери. Дехто кепкує: «Анатолію Павловичу, навіщо вам аж два агрономи? Ви ж сам собі ще й який агроном...» Що тут сказати. Не всі звикли до нових умов. Це колись жартували: «Під кожним бур’яном...» А нині все інакше. Зайвих професіоналів не буває. Якщо вони від Бога. Ось як головний агроном Микола Люльчак. Ледве виманив його Анатолій із сусідніх Івашківців. І не помилився. Міцний теоретик і практик. Як і його колега Юрій Пилипчук. Те саме можна сказати про головного інженера Ігоря Дубенка, на плечах якого — весь технічний арсенал, або ж досвідченого механіка Олександра Москальова. Знають своє діло бухгалтери Владислав Мотишен, Тетяна Дідик, Оксана Діхтярук, завідувачі господарств Анатолій Гавришенко та Владислав Дубчак, електрозварник Валерій Кушнір і заправник Михайло Голоднюк.

А сільська гвардія — трактористи, комбайнери! Олег Байда, Сергій Дикий, Василь Корпалюк, Євген Повар, Анатолій Крук... На автоматизованих закордонних велетах кожен із них рівня інженерові. Та й автомобілів у господарстві аж три десятки. За колишніми вимірами — цілий районний автопарк. І водії як на підбір: Володимир Василик, Володимир Горбатюк, Віталій Євчен, Василь Заволович, Володимир Козак, Віктор Огородник, Юрій Панченко, Петро Язловецький, Петро Янковський...

Весь колектив господарства — це близько ста працівників різного профілю. У селі роботу знайти нелегко. Тож Анатолій намагається пригріти якомога більше людей, особливо у періоди сезонних робіт. А скільком у скрутну хвилину допомагає просто так, від щирого серця! Але головна його турбота — пенсіонери. Знає не тільки від батька-матері: пенсіонери по-новому навчаються жити у незвичній для них атмосфері, у невідомості і незвіданій тривозі. Ото вже справді: не обмани людину...

За думками і споминами несподівано зринули на овиді три гори історичного райцентру — Могилівська, Мурафська і власне Шаргородська з куполами храмів на вершині...

Зупинив автомобіль на спуску з теклівської дороги. Озирнувся на смуги полів. І защеміло в серці. А земля принишкла в задумі і чеканні. Земля спочиває...

З розумом — і турботи на радість

Портрет героя мого нарису буде неповним без одного досить промовистого штриха. Анатолій Дідик — ровесник молодого покоління інтелектуалів початку двадцять першого століття. Це не той затурканий сільський голова, який згадував про маму тільки тоді, коли махав дубовим кулаком перед носом заляканого колгоспника. Але це й не той нинішній скоробагатько, який нічого не виробляє і сповідує лиш один шахрайський принцип: «гроші роблять гроші».

Анатолій Павлович Дідик — істинний інтелігент, людина всебічних знань і високої культури. Недарма ж його обрали заступником голови Асоціації фермерів та приватних власників Вінниччини, депутатом Шаргородської районної ради. Він живе турботами всіх людей, в тім числі й освітян та працівників культури.

Якось у розмові з ним я обмовився, що, маючи велику особисту бібліотеку, багато книжок перечитав і міг би подарувати їх землякам-подолянам. Анатолій Павлович загорівся: «Так це ж чудово!» Удвох із механіком і завзятим читачем Олександром Москальовим власноруч завантажили автобус та й повезли на рідну Шаргородщину книжки для школярів і дарунки для Краєзнавчого музею. Кажуть, директор слобідської школи Григорій Стратій не нарадується: облаштували учнівську бібліотеку, завели ретельний облік. І все — за участі доскіпливого Дідика...

Так, є герої переможної війни. А є герої невпокореного тилу. Один із них — це Анатолій Дідик. Його зоря ще тільки золотіє. Його дорога довга і щаслива. Бо це дорога до праотчої землі.