Чак Пеленс, «Таємна свобода», Мiла Йовович i всi, всi, всi

      — Олесю, чи так ви уявляли собі долю фільму «Мамай», коли робили його?

      — У цілому десь так і уявляв. Я абсолютно віддавав собі звіт, що в теперішній ситуації, коли кіно позбавлене прокату, коли не існує продюсерської системи, системи повернення коштів, ніякого сенсу в ньому немає. Ми, вже закінчуючи картину, розуміли, що вона приречена лежати на полиці, у кращому випадку її показуватимуть на кінофестивалях, конкурсах. І вона, в принципі, цю свою місію виконує досить активно, належно і з цим усе нормально. «Мамай» великою мірою експериментальний фільм, і він міг або статися, або не статися зовсім, у нього не було середини. Поки тим, що сталося з картиною, я задоволений. Я звичайно розумію, що велика увага до картини пояснюється ще й мізерною кількістю українських фільмів, але нам вдалося пробити нішу молодого кіно в Україні, створити прецедент високотехнологічної картини, зробити покази на дуже серйозних фестивалях по світу.

      — А які все-таки прокатні перспективи?

      — У нас немає ніяких прокатних перспектив. Покази відбувалися як творчі зустрічі, картина проїхала 30 чи 40 міст, і зараз планується ще кілька поїздок. Фільм ішов по два-три дні в кінотеатрах, у Львові взагалі два тижні, що дуже дивно. І збори в цьому кінотеатрі були на той час більші, ніж у другого «Термінатора». Смішно, але це так. Багато було пропозицій від директорів театрів для якихось показів. На жаль, вони часто зв'язані договорами зі своїми дистриб'юторами американських фільмів, для яких повинні створювати пріоритетні умови, інакше голодуватимуть. Дивно, коли у «МакДональдзі» продаватимуть вареники чи сало, точно те саме в наших сучасних кінотеатрах. А муніципальні кінотеатри бідні як церковні миші, у них немає елементарних можливостей реклами і т.д. Але всі проявляли інтерес, хотіли показувати, більшість розмов починається або з якихось «датських» історій, або до Дня міст, або «ми ж повинні підтримувати українську культуру», а закінчуються проханням залишити фільм ще на якийсь час. Я навіть цього не чекав, картина, відверто кажучи, абсолютно не касова, вона займає ту нішу, кількість «споживачів» якої на сьогодні обмежується людьми, які хоч іноді ходять в картинну галерею чи до театру.

      * Зараз я закінчую англомовну версію картини, яка вiдрізнятиметься від української звуковою доріжкою — у ній більше тексту. Голосова англомовна версія буде начитана дуже відомим в Америці актором Чаком Пеленсом. Віце-президент компанії «Соні пікчерз» теж до цього причетний, і в нас є пропозиції для американського ринку. Там прокат теж обмежений, але в США існують мережі кінотеатрів європейських картин, і збори вони дають хороші. Я переживав, що картина начебто старенька. Але мені пояснювали мої продюсери: є картини, які приносять гроші за перший тиждень, а є інші, які приносять наступні десять років набагато більше. Вони вважають, що це кіно належить до другої категорії.

      — А вихід «Мамая» на відео і на DVD планується?

      — Зараз уже продані права на фільм для «Української DVD-компанії». Я готую для DVD-версії документальний фільм про сам фільм, там також буде більше сотні фотографій, буде ще одна версія саундтреку — фільм із коментарями авторів, як він знімався. У нас нормальний технологічний підхід до такої роботи і, думаю, з цим усе буде нормально.

      — Ви казали, що будете працювати над документальною картиною про коня Барсика. Коли «Барсик» з'явиться на екрані?

      — Цей фільм я знімаю на свої гроші. Я втомився стояти з простягнутою рукою, те, що я заробляю на рекламі, на музиці, можу собі дозволити вкладати в кіно і не займатися пояснювальними записками, хто я, що я, як мене звати, чи мені знімати — і чекати, поки якийсь чиновник прийме рішення — дати гроші чи не дати, коли мені потрібно знімати сьогодні. Так що це моя внутрішня майстерня, думаю, побачити фільм можна буде після Нового року, адже я не зв'язаний якимись термінами. Зараз роблю документальну картину на замовлення Міністерства культури за сценарієм Людмили Лемешевої, і думаю, що в цьому році закінчу відеоверсію фільму. Кіно називається «Таємна свобода», воно про внутрішню свободу художника, про свободу творчості, свободу людей, свободу кіно. Ця розмова мені дуже корисна і дуже цікава, і надіюсь, що вдасться зробити цікавим фільм для глядачів. Не фільм про внутрішню кухню, коли, знаєте, кожна жаба хвалить своє болото, черговий «датський» фільм про українське поетичне кіно, а зробити реальну картину, яка б трошечки наблизила кухню кінематографії і людей-художників до глядачів, зробити глядацьку картину. Вже зняли частинку розмови з Романом Балаяном, фантастичною людиною і режисером, дуже цікаве його ставлення до епохи, в якій вони жили, до Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, до свого кола друзів, до колег, які зараз працюють. Зараз треба зняти Кіру Георгіївну Муратову, буде Іван Гаврилюк, буде Микола Павлович Мащенко, буде Юрій Герасимович Іллєнко, Михайло Герасимович Іллєнко та багато iнших — всі тi люди, які склали славу українському кіно. Насправді, це буде історія «про 15 хвилин успіху». Український художник Енді Ворхол колись виклав тезу, що в кожної людини в житті є 15 хвилин, коли вона перебуває на Вершині Світу. А ці люди, про яких ідеться в фільмі, принаймні довжину свого фільму — годину чи дві — були на Вершині Світу. Хотілося розказати про цю майстерню і про історію розвитку українського кіно 60—80-х років як історію успіху.

      Ще один проект, над яким я зараз працюю, теж документальний, на замовлення Діскавері — історія України в документах. Я чекаю новий сценарій, бо від того, що мені запропонували, я відмовився і надіявся, що на цьому закінчиться наша співпраця, але вони поміняли сценариста, поміняли продюсера, і я чекаю нових рішень. Бо раніше це був не просто погляд на Україну з позицій іноземця, а людини, яка нічого про це не знає і не хоче знати. Зараз консультантом на картині працює Орест Субтельний, і я маю надiю, що все буде нормально. Це картина цілком для англомовного глядача, яка має розкрити Україну як державу, як територію, центр Європи. Зйомки будуть півтора-два місяці, надіюсь, це можна буде якісно зробити.

      Уже підписав угоди з американською студією на виробництво двох ігрових фільмів, чекаю зараз закінчення сценарію, який пише дуже хороший американський драматург за моєю ідеєю, моїм літературним «лібрето». Це буде не англомовна версія, а реальний американський сценарій, тому що неправильно було б знімати кіно за своїм власним сценарієм, тим більше для публіки з іншого світу. Фільм буде зніматися в Харкові, трошечки в Києві і на Поліссі. Це історія маленького хлопчика, який потрапляє в Україну і поза своєю волею живе тут із 22-го по 29-й рік, стає свідком унікальних історичних подій. Це цікава історія, яка має багато аспектів історичних, пов'язаних із тим часом; НЕП, пролетарський джаз, будівництво індустріального Харкова і абсолютне середньовіччя українського села того часу як натура. І зараз майже готовий другий проект «Панночка».

      — Це там, де планувалась Міла Йовович?

      — Так, угода існує, затримка за Мілою, тому що на декілька років уперед вона зайнята. Коли ми зустрічалися вперше, тоді режисер Олесь Санін був ніким, була тільки цікава ідея, вірили, що я це зможу зробити. Вони чекали реакцію американської академії на картину. Оскільки «Мамай» мав дуже схвальні відгуки, хорошу пресу, тепер вони вважають, що я рейтинговий режисер, тому збільшився бюджет, міняється акторський склад, зате починаються сварки з продюсерами.

      — Ці проекти ви будете знімати з Сергієм Михальчуком?

      — Так. Сергій зараз отримав ліцензію американської гільдії операторів, у нас в обох є право на роботу в США, для нас важлива школа, лабораторія кіно. Але мене не цікавить право емігрувати в Сполучені Штати, я не можу жити без своєї землі, без своїх історій. Дуже жаль, що всі зусилля об'єднати українські й американські сторони для копродукції поки не приносять результатів.

      — 15 хвилин успіху у вас були, чи вони ще попереду?

      — Я думаю, що ні. У мене є відчуття, що я постійно щось недопрацьовую, не вистачає дуже сильно часу. Я знаю, що можу брати більшу вагу, що я можу організовувати і підтягувати дуже велику кількість людей. Не тому, що найкращий чи найталановитіший, а тому що в мене були можливості щось спробувати, встиг там побувати, там повчитись, те побачити, у мене досвід більший. Але я постійно намагаюсь ставити собі високу планку, брати багато роботи, тримати форму, щоб звивини працювали. Я багато від чого відмовляюся через брак часу і в принципі відсутность інтересу до якихось робіт, але те, що цікаво, маю робити максимально ефективно.