Негайно Позбутися Залежності

У бензобаку — всі з Росії!

Існують чотири основні складові сучасної української енергетики: газова галузь, нафтова галузь, електроенергетика, включаючи вугільну галузь, альтернативна енергетика. Всі чотири — рівноцінні. Предметом нинішнього нашого аналізу є нафтопереробка в Україні.

Дехто твердить, що не варто в Україні розвивати нафтопереробку, оскільки держава не має достатної кількості своєї нафти. Таке цілком слушне зауваження спростовується, зокрема, двома фактами. По-перше, практично всі розвинені країни світу споживають відносно багато нафтопродуктів; як правило, мають свою нафтопереробку, але не мають своєї нафти, купують її на міжнародних ринках. По-друге: чи вдасться таким чином, ліквідацією своєї нафтопереробки, Україні відмовитися від споживання, зокрема, імпортних бензину і дизельного пального, тобто відмовитися від автотранспорту та іншої техніки і перейти, наприклад, на кінну тяглову силу? Ми ж не маємо достатньо своєї нафти! Відповідь на друге питання очевидна: зокрема, ніхто у нашій сучасній державі не пересяде з автомобіля на кобилу. А значить, питання забезпечення нафтопродуктами щонайменше є гострим.

Газета вже не раз писала про те, що зараз, як ніколи раніше, є актуальною побудова в Україні нового сучасного нафтохімічного комплексу, який би сприяв, зокрема, забезпеченню українських громадян і промисловості високоякісними нафтопродуктами. Тобто сприяв би щонайменше утриманню цін на нафтопродукти в Україні. Крім усього іншого позитивного, цей комплекс був би серйозним чинником реальної, а не словесної боротьби з корупцією.

Адже й справді. Якщо проаналізувати останні роки, то більшість обсягів нафтопродуктів високої якості в Україну імпортували. Зокрема, у позаминулому 2013 році імпортували від 75% до 80% (дані розходяться). Решту 20—25% низькосортних бензину і дизелю виробили на своєму НПЗ (одному з шести) і ГПЗ. Тут варто наголосити, що в Україні є 6 великих НПЗ, усі приватизовані; і ще один Шебелинський державний газопереробний завод (ГПЗ). Минулого року 5 приватних НПЗ простоювали, зокрема, тому, що їх продукція не мала збуту. Загалом у колишній УРСР переробляли понад 50 млн. тонн нафти за рік. Є гідна (понад 150-рiчна!) школа нафтопереробки. Є висококваліфіковані кадри, які здатні повністю забезпечити українську нафтопереробку. Є попит на щонайменше понад 10 млн. тонн (якщо не рахувати контрабанди) світлих нафтопродуктів у рік тощо. Але ж здебільшого є попит на ВИСОКОЯКІСНІ нафтопродукти, яких, на жаль, українські НПЗ не можуть виробляти (випускають низькосортні, які в народі називають помиями) через застарілу їх технологію. Доводиться користуватись імпортом, оскільки, як кажуть сусіди: «свято место не бывает пусто». Особливо коли йдеться про гроші за імпорт, інколи не контрольований.

Тут звертає на себе увагу та обставина, що всі імпортні нафтопродукти завозять із тих НПЗ, які цілком або частково забезпечуються російською нафтою. Тобто НПЗ, які в тій чи іншій мірі перебувають під явним або неявним впливом Москви. Отже, якщо би Росія захотіла раптом «попросити» своїх партнерів (НПЗ) припинити постачання нафтопродуктів до України (чому ніхто не може перешкодити), то вона такі можливості тепер, на жаль, має.

Український паливний ринок: гра у монополію

Від наявності нафтопродуктів та їх ціни залежить вартість усіх товарів і послуг в Україні. Тож виходить, що питання нафтопродуктів є питанням національної безпеки. Зокрема, питанням зовнішнього впливу на ініціювання соціальних бунтів у нашій країні. Отже, ми є свідками того, як питання національної безпеки приховуються комерцією — хоч примітивний, але мудрий метод іноземного поневолення держави. Пригадаємо, як багато говорилося, що якийсь імпортер сплачує або не сплачує ввізне мито, але ніколи не піддавався сумніву сам імпорт нафтопродуктів. Ніхто, в тому числі колишня опозиція (нинішня влада), не аналізував, чому зростає обсяг імпорту нафтопродуктів при своїх шести НПЗ? Якими можуть бути наслідки? Як діяти? Хоча тут, якщо проаналізувати глибше, йдеться про ще більшу залежність від РФ, ніж по газу. А значить — про потенційну серйозну загрозу безпеці нашої держави. Словом, схоже на те, що від головного відверталася увага дискусіями про наслідки. А заодно і йшло «полювання» на тих, хто звертав увагу на першопричини проблеми.

Додатковим доказом спроможності або неспроможності Української держави впливати на формування цін на нафтопродукти є ситуація, яка складається на АЗС тепер, коли у світі падає ціна на нафту, а ціни на нафтопродукти у нас зростають. Ситуація тут щонайменше не зрозуміла, оскільки ціни на бензин і дизельне пальне затьмарені падінням національної валюти відносно долара. Але ж працівники нафтового бізнесу отримують зарплату у гривнях! Отже, навіть поверховий огляд дозволяє зробити висновок про те, що наша держава не має достатньо механізмів, щоби впливати на формування ціни на бензин і дизель на внутрішньому ринку. Держава може здебільшого просити власників українських НПЗ і АЗС не піднімати ціни. Але ніхто не може гарантувати успіху таких «прохань». Особливо, якщо раніше з окремими власниками вже хтось «попрацював». Наприклад, з іншої держави.

У попередніх публікаціях було детально проаналізовано, як можна протидіяти ситуації, в яку ми попали. Як упередити негативний розвиток подій, зокрема і корупцію. Висновок один: треба в Україні терміново створювати новий, сучасний нафтохімічний комплекс за участі України, країни (країн) — власника нафти і країни, максимально наближеної до європейських принципів і ринків нафтопродуктів (ідеально: країни-члена ЄС). Окрім питань нафтопродуктозабезпечення громадян і економіки України, сучасний нафтохімічний комплекс сприяв би забезпеченню сировиною української хімічної промисловості. Тобто, крім усього, сприяв би забезпеченню робочих місць в Україні. Не кажучи вже про використання досвіду однієї з найстаріших у світі української школи в галузі нафтопереробки й українських фахівців.

Тільки збудувавши такий сучасний нафтохімічний комплекс, держава цілком ринковим методом може вийти з пропозицією якісних продуктів на ринок бензину і дизеля, що, зокрема, сприяло б стримуванню росту ціна на світлі нафтопродукти на українських АЗС.

Державі потрібен нафтопереробний завод! Один, але сучасний...

Крім цього, в рамках створення нафтохімічного комплексу можна було б реалізувати ініціативу 2005 року про створення в Україні дослідницької бази і виробництва біоетанолу, які зараз особливо актуальні і в ЄС, й у світі загалом.

Очевидно, що для зовнішньої привабливості й стабільності необхідно було би вирішити питання диверсифікації джерел і шляхів постачання сировини (нафти) з міжнародних ринків на комплекс. Таке завдання цілком посильно і найдешевше вирішити шляхом забезпечення можливостей аверсних поставок нафти нафтопроводом «Одеса — Броди» і реверсних поставок нафтопроводами «Дружба» і ЄНТК. А цього можна досягнути шляхом насамперед переговорів як усередині держави, так і за кордоном. У цьому плані сприятливою є недавно повторена на найвищому рівні готовність польської сторони розвивати ЄНТК.

Беручи до уваги згадані й інші параметри, зокрема озвучені на цільових парламентських слуханнях в 2013 році, було б оптимально розмістити новий нафтохімічний комплекс у містечку Новий Розділ на Львівщині. Звичайно, створення нового нафтохімічного комплексу неодмінно наштовхнеться на спротив власників існуючих українських, радянських, НПЗ, які, на жаль, до цих пір не мали справжньої мотивації модернізувати свої заводи. Але й це питання вирішується. І прецедент у новітній Україні був — варто його повторити. Тобто невідкладно треба розпочати чесний і відвертий діалог iз власниками існуючи НПЗ і спільно з ними шукати компромісну відповідь на проблему.

Часто на спротив нинішніх власників НПЗ накладається лобістська діяльність проросійської «п’ятої колони». Але і з цим можна впоратися, якщо є тверда політична воля. Очевидно, що так чи інакше постало б питання фінансування розробки і будівництва нафтохімічного комплексу. Адже йдеться щонайменше про 3-4 мільярди доларів США. Не менше коштувала б і належна модернізація існуючих НПЗ. До речі, для модернізації ніхто не спішить давати кредити. А щодо нового комплексу є варіанти. Чому кредити? Хоча б тому, що в держави Україна вільних таких грошей не було, нема і найближчим часом не буде.

Варто наголосити, що всі питання нафтохімічного комплексу в Україні були пророблені в 2006 — 2008 рр. Але, на жаль, проект не був реалізований. Сьогодні до нього варто було б повернутися, оновити. Можливо, розширити чи переформатувати коло учасників. Тобто варто його зробити пріоритетом у внутрішній і в зовнішнополітичній діяльності, які не треба і навіть не можна розділяти. А для цього треба в кожну делегацію, групу як всередині держави, так і за кордоном, крім фахівців, фінансистів та ін., обов’язково включити патріотичних, перевірених дипломатів.

Казахстан грає на випередження

Однак основним стимулом тепер є намір Казахстану будувати новий НПЗ. Про це однозначно заявив президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв 25 грудня 2014 року на спільному з урядом Казахстану засіданні. А в цій країні слова керівництва з ділом не розходяться.

Казахстан має три НПЗ загальною потужністю переробки понад 19 млн. тонн нафти в рік (переробили в 2013-му приблизно 14 млн. тонн нафти і газоконденсату). А видобуває Казахстан приблизно 70 млн. тонн нафти за рік (та ще понад 11 млн. тонн газоконденсату). І це без родовища Кашаган, яке активно освоюється (очікується приріст видобутку нафти приблизно 50 млн. тонн за рік). Отже, для цієї країни актуально переробляти видобуту нафту і збувати нафтопродукти на стабільних ринках в себе і за кордоном. Звичайно, одним iз найкращих варіантів був би ринок ЄС. Таким чином Казахстан міг би буди добрим партнером для нас у справі будівництва і експлуатації комплексу. Тим більше що Казахстан успішно вирішує питання експорту нафти в обхід Росії — через Каспійське море.

Варто відзначити, що Казахстан не єдиний із країн — власників видобувної нафти, хто міг би зацікавитися новою високоякісною українською нафтопереробкою. Є й інша країна, яка зацікавлена в сучасному українському НПЗ і має добрі стосунки з Казахстаном та іншими нафтовидобувними країнами. Але якщо ми ще трохи позволікаємо, а Казахстан почне будувати НПЗ, то Україні буде суттєво важче втілювати свій проект. Трагедії не станеться. Хоча буде набагато важче. І, мабуть, надовго (як мінімум, на багато років) нам, українцям, варто забути про новий нафтохімічний комплекс. А значить, i надалі бути залежними від кремлівських нафтопродуктів при своїй зруйнованій нафтопереробці.

Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ,
екс-уповноважений Президента України
з міжнародних питань енергетичної безпеки