«У мене чотири поранення. Я справді народилася у сорочці»

25.12.2014
«У мене чотири поранення. Я справді народилася у сорочці»

Ганні Ільющенковій iще доведеться повоювати за справедливість. (з сайта hvylya.net.)

У зоні бойових дій одеситка Ганна Ільющенкова опинилася випадково. Як медик минулого літа вона потрапила на роботу до одного з військкоматів, де надавали допомогу фахівці різних поліклінік. Там познайомилася з бійцями батальйону «Донбас», які запропонували працювати з пораненими товаришами. Погодилася відразу.

«Ти мені потрібна в Іловайську»

«Уже через декілька днів я поїхала в зону бойових дій, — розповідає Ганна. — Тоді штаб «Донбасу» розташовувався в Кураховому. Я там пробула недовго. А потім приїхав чоловік на псевдо «Терапевт» і сказав: «Ти мені потрібна в Іловайську».

Так Ганна опинилася в самісінькому пеклі, адже в Іловайську пробула з 16 по 29 серпня. Поранених там було дуже багато. Вивозити їх мали право тільки лікарі. Ті медики, які вивозили поранених 19-20 серпня, назад не повернулися. Отож залишилися Ганна з двома лікарями. Рятували молоді життя, як могли, завдячуючи хлопцям, які хоч і не мали медичної освіти, але надавали посильну допомогу.

«Найважчими днями видалися 27 і 28 серпня, — пригадує Ганна. — Нас «поливали» з «Градів» майже цілодобово, починаючи з шостої години ранку, а передишки були щонайбільше 40 хвилин. Також працювала артилерія ворога. Ми дуже сподівалися на підтримку. Обіцяли направити техніку просто з військового параду до Дня незалежності України, але її так і не дочекалися. Продуктів також не вистачало. А потім наші розвідники повідомили, що ми потрапили у подвійне кільце.

Вибратися з такого оточення було практично неможливо. 28 серпня повідомили, що ніби ведуться переговори про так званий «коридор миру», про допомогу, яка вже прибула. Але все це виявилося балачками. Ще говорили про те, що, за результатами переговорів, українські бійці мають iти під білими прапорами і здати зброю ворогові. Наших хлопців це страшенно обурило і вони продовжували йти під своїми прапорами».

«Це був «коридор смерті»

«Це був справжній «коридор смерті», — каже Ганна. — Я не побоюся сказати на всю Україну, що цифри, які називають у засобах масової інформації, про те, що загинули 200-400 людей, це — неправда. Загинули більше тисячі наших хлопців. 28 серпня почався просто шалений розстріл. Перед моїми очима вибухнув автобус, а люди, які в ньому їхали, згоріли живцем. Я врятувалася завдяки нашому водієві, який мчав iз шаленою швидкістю».

Ще своїм дивовижним порятунком Ганна завдячує своєму другові з Києва з позивним «Вєтєрок». Коли її поранило, сказала йому, щоб рятувався сам. Але «Вєтєрок» жінку в біді не залишив, хоча, рятуючи Ганну, і сам отримав поранення... Зрештою, вони обоє та ще боєць iз Дніпропетровська 29 серпня потрапили у полон до росіян.

«Мене везли години три. Дорогою втратила свідомість, — розповідає Ганна. — Коли ж вивантажили, на підхваті стояли три гелікоптери. Вони були чудово оснащені. Мені зробили перев’язку, вкололи знеболювальне. Бо спершу подумали, що я — росіянка. А потім стали кричати: «Стійте! Вона українка!». Після цього мене допитували співробітники ФСБ. Ще двох наших хлопців тримали у ямі, а мене — на ношах, оскільки була поранена. Вони весь час намагалися домовитися про обмін нас на когось. Але щось не склалося. Зрештою, на нас направили автомати. Казали, що розстріляють, бо, мовляв, медикаментів ледь для росіян вистачає, а тут iще й ми... Ніякого страху я вже не відчувала — больовий синдром унаслідок поранень, які виявляться тяжкими і небезпечними для життя, все знівелював. Бо коли відчула удар у бік, болю не було — мені тільки й здалося, що лечу в повітрі».

На щастя, Ганну разом з іншими бійцями 2 вересня передали Червоному Хресту. Звільнених доправили до міста Розівка у Запорізькій області. Там жінці зробили перев’язку, протизапальні уколи, витягнули осколок.

Потім гелікоптером доставили до 16-ї міської лікарні у Дніпропетровську. Але тамтешні медики розвели руками: з такими пораненнями їм не впоратися. Одеситку перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова, де можливості значно більші. Там саме перебували медики з Литви, які оперативно прийняли рішення перевезти поранену медсестру до Литви, куди Ганна й відбула в середині вересня. Ільющенкова справді балансувала на межі життя і смерті — куля їй поцілила в район шлунка, зачепивши легеню і печінку, міною розкромсало праве стегно, а в ліве потрапив великий осколок. Ще одна куля зачепила спинний мозок. Отож виникла загроза того, що молода жінка, яка виховує 14-річного сина, може стати нерухомою.

Поранення можуть виявитися... побутовими

Литовські медики справді зробили диво — за доволі короткий час жінку поставили на ноги. Тепер, кажуть, до наступних операцій, які є неминучими, можна буде повернутися не раніше ніж за півроку. А поки що організм має відпочити — він перенаситився медикаментами.

Днями Ганна повернулася з Литви. Але не до рідної Одеси, а до Дніпропетровська, де розташована лікарня її останньої, так би мовити, прописки. Згідно з існуючим порядком, саме тут їй мають видати все необхідне для того, щоб отримати статус учасника бойових дій. Однак усе сталося не так, як гадалося. Виявилося, що важкі поранення у жінки, яка має нагороду від Національної гвардії, — за порятунок українських солдатів, можуть кваліфікувати як... побутові. Бо не вистачає якихось там довідок. Їх може надати батальйон «Донбас», до якого одеситка була прикріплена. Однак виявилося, що в цьому військовому підрозділі вона не фігурує. Отож, мовляв, зарахувати до складу «Донбасу» її можуть тільки груднем.

Проблема виникла через те, що з вересня десь зник чоловік, відповідальний за оформлення необхідних документів стосовно бійців «Донбасу». І тому в подібній ситуації опинилася не лише медсестра, а й ще зо 20 бійців, які таким же дивом уціліли в пеклі під Іловайськом...

Отож із Дніпропетровська Ганна відбула до рідної Одеси. Поїхала буквально без копійки за душею. Дякувати добрим людям — допомогли із залізничним квитком додому, де героїчну медсестру чекали не тільки єдиний син, а й тисячні борги за комунальні послуги...

А ТИМ ЧАСОМ..

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська вперше в Україні визнав своїм рішенням «факт участі у бойових діях під час АТО» 46-річного Олександра Петрушова. Вдова загиблого Ольга Петрушова витратила у боротьбі за офіційне визнання свого чоловіка учасником бойових дій декілька місяців. Неодноразові її звернення до різних державних органів закінчувалися відмовою. Як розповідає жінка, її чоловік, колишній воїн-«афганець», після початку бойових дій на Донбасі пішов добровольцем у «Добровольчий український корпус», створений «Правим сектором». 12 серпня на блокпосту у Мар’їнці, що на околиці Донецька, автобус, у якому їхав Олександр зі своїми товаришами для обміну полоненими, потрапив у засідку, троє бійців загинули.

Проте такий вердикт суду однозначно сприймати не доводиться. Бо, з одного боку, він може стати прикладом для інших добровольців. А з іншого боку — сам факт визнання судом участі добровольця в АТО зовсім не гарантує легкого шляху до отримання ним статусу учасника бойових дій, який надають державні органи.