«Україна — це реально круто!»

«У далекий край на Донбас»

Коли запитувати Дениса Блощинського, директора креативної агенції «42», музиканта, громадського активіста, чи він на Донбасі агітує за Україну, чоловік відповідає: «Ні, ми агітуємо за Новоросію». А далі пояснює: «Ми кажемо: от ви брали участь у фестивалі, бавилися і займалися на майстер-класах, слухали концерт. Якщо вам це все не сподобалося — йдіть у Новоросію! Там точно цього нема і не буде».

За літо-осінь Денис та його команда волонтерів із фестивалем «Із країни в Україну» чотири рази вирушали по донецьких і луганських містах. З «агітацією за Новоросію» вони побували у Слов’янську, Дружківці і Краматорську, далі — в Рубіжному, Сiверськодонецьку та Лисичанську, пізніше в Артемівську і Костянтинівці. На ці вихідні волонтери на двох автобусах, фурі й одному легковику побували у Волновасі та Маріуполі. Привезли до них мандруючий фестиваль, щось на кшталт «Країни мрій», який складається з кількох частин. Зранку в місцевому Будинку культури проходять майстер-класи з плетіння ляльок-мотанок, різдвяних павучків, гончарства, писанкарства та іншого хенд-мейду, інтерактивні ігри для дітей. В обід починаються лекції істориків та мистецтвознавців, поетичні читання, виступи бандуристів. Під вечір фестиваль переміщається на площу зі змонтованою сценою, де вже триває фотовиставка пейзажів з усієї України, карикатури Юрка Журавля. Із заходом сонця волонтери показують фільми від об’єднання «Вавілон 13» про останні події в Україні, а далі починається етнодискотека з народними танцями, яка плавно переходить у рок-концерт.

Ідея проводити мандруючий фестиваль «Із країни в Україну» виникла у Дениса Блощинського та його однодумців під час концертів у військових частинах України. Останній концерт відбувся у Харківській області.Там артисти почули моторошну історію про те, що місцеві жителі тричі брали в заручники сім’ю командира частини під час появи майбутніх терористичних об’єднань. Тоді Денис зрозумів, що людям треба показувати Україну, аби вони на власні очі побачили, що живуть у прекрасній країні з дивовижними традиціями та культурою.

Повернувшись у Київ, музикант відкрив рахунок у банку, написав про створення фестивалю у соцмережах, поділився задумом із друзями, і вже через кілька тижнів «Із країною в Україну» вирушили у першу поїздку на Донбас. Прості люди та підприємці, знаючи Дениса, переказували йому на рахунок гроші хто скільки міг — хто 50 гривень, хто кілька тисяч. Денис купував спальники, сигарети, одяг та інші необхідні речі для військових, завантажував ними свого легковика та їхав попереду автобусів iз волонтерами «в далекий край на Донбас».

Волонтери, повертаючись у Київ із мандруючого фестивалю, розповідали дивовижні історії про Східну Україну. Всі вони їхали туди з певним упередженням, що це край бомжів, алкашів, криміналітету і напівноги «ДНРівців». Ось, наприклад, Руслан Кобилинський. На фестивалі він займається монтажем та демонтажем сцени, фотовиставок, забезпечує майстер-класи стільцями або столами, і взагалі виконує будь-яку «непомітну» роботу. Руслан розповів, що перше враження від Донбасу в нього було — «тут люди чужі, проросійські, в загальному не наші». Але вже під час першого концерту його думка кардинально змінилася. «На головну площу міста підходили місцеві люди, з українськими прапорами, стрічками, у вишиванках. Таких людей небагато, але вони є, і це радує і надихає, — ділиться Руслан. — Під фінал свята ми всі разом радіємо, танцюємо і співаємо пісні наших прекрасних українських виконавців. У фіналі ми всі разом співаємо національний гімн, і в цей момент я розумію — країна у нас Велика і Єдина, люди скрізь Наші, чужих немає!»

Упродовж двох тижнів я вмовляла організаторів фестивалю, аби взяли мене з собою. Вони довго мовчали. Адже бажаючих було стільки, що довелося б кілька автобусів орендувати. Тому кастинг волонтерів проходив жорстко і прискіпливо. В день від’їзду з’явилося одне місце у команді майстрів. Я мала прийняти рішення — або їду з фестивалем давати майстер-класи з ляльок-мотанок із ниток, або залишаюся у Києві і чекаю аж до весни, коли «Із країни в Україну» відродить свою діяльність після зимової сплячки. Тож довго не думаючи, я натиснула кнопку «зміна професії» і на два дні перекваліфікувалася у народну майстриню.

Волноваха: «Якби ви приїхали півроку тому, було б значно ефективніше»

В’їжджаємо в Донецьку область із Дніпропетровської, «Правий сектор» нас зупиняє на першому блокпості. Хлопці з автоматами просять вийти з автобуса чоловіків від 18 до 50 років. Перевіривши паспорти, бійці бажають щасливої дороги і вдалого фестивалю. Під Волновахою ще один блокпост. Тут уже знають, що ми їдемо на фестиваль, і відпускають без перевірки. По обидва боки дороги — ані сліду від війни. З вікон автобуса видніються лани, засіяні озимою пшеницею, поля зорані, на лугах пасуться бички, по селах чепурні хатки. За кілька кілометрів перед Волновахою помічаю у полі вириті окопи, лісові смуги вичищені від повалених дерев і сміття. Таке враження, що тут не військові стояли, а провели толоку.

Наш автобус о 10.15 зупиняється перед місцевим Будинком культури. При вході вже згуртувалося кілька десятків дітлахів. Їм сказали, що фестиваль почнеться о 10.00. Ми спантеличені. Адже на підготовку для майстер-класів потрібно мінімум годину — розкласти ткацький верстат, застелити столи скатертинами, підготувати необхідні речі для рукоділля. Поки ми галопом заносимо мішки з ящиками в клуб, лірник Сашко рятує ситуацію. Він перший вбігає у зграю дітей і з першої секунди вводить їх у світ казки.

Мені нашвидкуруч показують, як робити ляльку з ниток. Ще добре не оговталась, а навколо мого стола зібралося вже з десяток дівчат і хлопців. Довелося імпровізувати на ходу. Кажу, що це завдання сімейне, ляльку слід робити у парі. За стільці сідають бабусі з онучками, татусі з донечками, подружки-сестрички. Справа кипить. Під час роботи діти розповідають, що ходять на танці й у спортивні гуртки, але зараз їх батьки не пускають, бояться. Щоночі під Волновахою стріляють. Тут стоїть тільки Українська армія. Стріляють від Волновахи у бік Докучаєвська. Там починається «ДНР».

Одна мама зітхає: «Хоч би та війна закінчилася. Мені вже все одно, хто у нас буде, чи «ДНР», чи Україна. Тільки щоб спокійно жилося. Ви не уявляєте, як страшно. Щоночі за містом вибухи. Я доні кажу, що то феєрверки». Питаю в чоловіка, як йому живеться? Той оглядається навколо, чи ніхто не підслуховує. «Знаєш, сьогодні у Волновасі люди поділилися на два табори. Одні — за Україну, інші — «ДНРівці». Правда, останні поховалися по домах, сидять тихо і вичікують зміни вітру. Якби ви з цим фестивалем приїхали на півроку раніше, все було б ефективніше. За останні три місяці в людей мислення змінилося. Їм нарозказували багато казок про Новоросію, і вони в них свято вірять», — розповідає пошепки чоловік. Бо тут не можна голосно висловлювати свою думку.

Поруч із нами проходять хлопці: «А де тут з глини роблять?». Ще двоє підлітків тільки взялися за нитки, але тут же їх відклали на пізніше. «Там так смачно їжею пахне. Ми туди», — ніяково каже хлопчина і йде до Віри Лещенко, яка вчить дітей робити з тіста жайворонків і тут же у духовці їх випікає і роздає дітям.

Пропрацювавши дві години за різними столами, майстри згортають своє добро. Час на писанкарство. Дітей садимо у два ряди. Роздаємо віск, писачки, свічечки, узори. Наталя Лещенко показує дітям видуті яйця, розказує, що таке писанка і як її зробити. Діти мало що розуміють. Писанки ще з ними не говорять, символіка для них — пусті слова. Але процес розписування воском захоплює. «Мама, как сказать по-украински «зеленый?» — збуджено трясе за руку жінку 10-річна дівчинка. Вона хоче розмовляти, як майстри. Інша дівчинка довго дивиться на мою сорочку. «У вас така гарна вишиванка», — не стримується.

Від процесу писанкарства мене відволікає бабуся. Їй хочеться з кимось поділитися, а у Волновасі про це мало кому можна сказати. «Розумієте, мій син — за «ДНР». Мені соромно за нього. Не знаю, як так вийшло, ніби й не я його виховувала. Невістка — українка. Посварилися, живуть окремо. Син ріс, як усі діти. У школі почав захоплюватися СРСР, збирати значки всякі. Думала, пройде. А воно он у що переросло», — мало не схлипує жінка.

А тим часом на площі на столах волонтери організували «Відкриту бібліотеку». Книжки для східних регіонів збирали у Києві в кнайпі «Купідон». Тепер роздають по книжці в одні руки. Але є одна умова. Бажаючі взяти безкоштовно книгу мають розказати, чому вона їх зацікавила. До столу підійшли тiнейджери. Один із них із дредами. Він волонтерку мало не на колінах просив узяти дві книжки, бо у Волновасі книгарень з україномовною сучасною літературою давно немає, а читати ой як хочеться. За ним приходить геть дитина, десь 3-4 клас. Переглядає Жадана, Карпу, Забужко. Та ці книги для нього ще задорослі. Тоді зупиняється на спеціально написаній брошурі «Украина любит свой Донбасс, Донбасс любит свою Украину». «О, це для мене», — каже дитя, бере кілька брошур, пригортає їх до серця і біжить додому.

Два кілометри
синьо-жовтих стрічок
розійшлися як свіжі пиріжки

Ввечері на сцені перед жителями Волновахи виступають колективи «Нумер 482», «Телері», «Неспроста» і OT VINTA. На площі зібралося, може, 50 людей. Вкрай мало як для районного центру, але багато як для міста, в якому щоночі чути пострiли. Люди просять прапорці, синьо-жовті стрічки. Їм цього вкрай бракує. У кожному місті розходиться по два кілометри стрічки національних кольорів.

Коли гурт «Телері» починає співати про Путіна, Волноваха підтанцьовує, але співати побоюється. Колектив свого часу написав пісню для «тітушок» про антимайдан. Під час її виконання відразу стало видно, хто взимку по який бік барикад стояв. Та фестиваль «Із країни в Україну» без політики. Єдина мета — показати, що Україна — єдина. Волонтери нікого не засуджували і не повчали. Просто слухали і пропонували зробити щось спільно. І такий підхід спрацював на відмінно. Волноваські мешканці уже не стимували емоції, їх рвало на шматки від кожної пісні. Коли гурт «Неспроста» виконував «Диагноз: Рожден в Украине», один із відвідувачів у першому ряду підняв високо відкритий паспорт і не опускав його до самого кінця. Молодий чоловік гордився тим, що народжений в Україні.

Та найвеселіший момент трапився під час виступу OT VINTA. Юрко Журавель почав пісню «Рок-н-рол для черепах» і запропонував створити ланцюжок і всім разом потанцювати. «А, забув сказати. З нами не танцюють ледарі, сепаратисти, лохи і бики», — каже Журавель і ніби нічого не було продовжує співати. Ви б бачили, як затанцювала Волноваха. У цю мить навіть ті, хто ще вагався між українською і російською Волновахою, почали стрибати.

Я оглянула площу у Волновасі. Позаду мене стояв пам’ятник Леніну. Під ним на лавочці чоловіки пили горілку і запивали пивом. Коли я почала до них усміхатися, вони знітилися: «Ей ти, чого дивишся? Тут що, твій чоловік є?».

Переді мною не могли стриматися у танку підлітки, які обмоталися синьо-жовтими прапорами. Праворуч волонтери у казані варили трав’яний чай. Дідусь став у чергу. Довго питав у волонтерів, скільки коштує стаканчик, і вже починав у кишені рахувати копійки. Він ніяк не міг повірити, що інколи буває чай просто так. «Дай Бог здоров’я Порошенку, що відправив вас до Волновахи», — каже дідусь. «Ми волонтери. Порошенко до фестивалю не має ніякого відношення. Ми приїхали за внески доброчинців». Дідусь кивнув, але було видно, що він так і не зрозумів, хто такі ці «волонтери». Праворуч порядок охороняли міліціонери, лузаючи насіння, і батальйон «Київ 2» з автоматами.

Ні, ми проводили фестиваль не «на кісках». Ми не агітували ні за Україну, ні за Новоросію. Ми просто хотіли, щоб діти у Волновасі могли, як і в Києві чи у Львові, взяти в руки писачок і розписати писанку, щоб молодь стрибала під «Бабину тумбу» і «Дарма я наївся цибулі» у виконанні божевільних хлопців з OT VINTA. І тут я зрозуміла, що такі фестивалі мають бути щорічними. Сьогодні на площі поруч зі мною стояло кілька десятків місцевих. Але їх можна легко присадити на якісну музику. І вже через рік тут буде стояти 100, а через п’ять років на площі голці не буде де впасти і Леніна вже точно не буде.

Маріуполь: «Мама, почему она разговаривает по-украински?»

Місто на березі моря нічим не схоже на курортне. Моторошно стає, коли на стінах будинків червоною фарбою написано: «Убежище. Под. 5, дом 35». Вікна заклеєні стрічками у формі сніжинки. Щоб шибки не випадали від вибухів.

У Будинку молоді на нас уже чекають. При вході синьо-жовті прапори, як на День незалежності. Поки ми розкладаємося, одна із працівниць розповідає, що теж організовувала концерти у санаторіях, де поселили біженців із Луганська і Донецька. Згадує 9 травня, коли по Маріуполю їздили танки і на тротуарах лежали вбиті. «Ми досі не знаємо, кого вбили. Ніхто не називає ні прізвищ, ні звідки ці люди були», — каже жінка. У себе вдома вона теж заклеїла вікна стрічками, хоча вірить, що все обійдеться мирно.

У Маріуполі бажаючих зробити щось власноруч на наші майстер-класи прийшло кілька сотень. Майстри не встигали приділити увагу кожному. Ляльки з ниток хотіли роботи буквально всі: дівчатка, щоб вдома гратися ними, хлопці по 15 років на подарунок своїм пасіям, татусі з донечками і навіть літні жінки, щоб пізніше робити такі іграшки з дітьми і внуками.

Дівчатко із червоним манікюром весь час мене шарпало, щоб я з нею на пару зробила ляльку. Посадила її з мамою і показала, як намотувати деталі. Моя новоспечена учениця все одно не залишила мене в спокої: «Мама, почему она разговаривает по-украински?». Доки їй не пояснила, що так розмовляю завжди, що це моя рідна мова і не перепитала, чи вона мене розуміє, мала не заспокоїлася.

Одна жінка розповіла, що працює психологом. На днях до неї привели дитину з нервовим зривом. Виявилося, що вона живе у будинку біля військової частини. Її мама щодня виглядала у вікно, показувала на військових і казала доньці, що цi дяді з автоматами хочуть її поставати у коло і розстріляти. «Ви не уявляєте, як важко у Маріуполі. Дуже багато неадекватних людей. Вчителі розповідають дітям, як їм славно буде у «ДНР». Спробуй десь у магазині сказати щось про Україну, не знаєш, з якого боку може полетіти у тебе камінь. Ми такі щасливі, що ви приїхали. Нарешті ми об’єдналися і відчули, що ми потрібні Україні», — тисне мені руку пані Наталя.

У той час, поки ми дітей привчали до української мови і рукоділля, на площі вже монтували сцену. Поруч проходила виставка. Жінки довго розглядали фото. Коли зі сцени лунали звуки, жінки здригалися: «Ох, это со сцены. Не поймешь, стреляют снова или в барабаны бьют!» Зупиняються біля однієї з фотографій: «О, смотри. Это у нас. Хата разваленная взрывом. Это боевые действия, видишь? Это у нас где-то». Жінка показує на фотографію хатини на Чернігівщині. Фото називається «Перед бурею».

Під час кінопоказів не всі сприймали фільми від «Вавилон 13». Одна зі стрічок — «Пістолет» — про 10 травня у Маріуполі, коли звільняли відділення міліції. Герой ролика з пістолетом у руках довго матюками пояснює, чого він хоче повбивати «бандерівців». «За Сталіна на...уй порву!», — на цих словах народ уже сміється і знімає фільми на телефон, щоб із собою забрати.

Один чоловік підходить до Дениса Блощинського. «Мені соромно! Мені соромно за наше місто! Мене аж тіпає усього!», — каже мешканець Маріуполя. А далі пояснює, що, коли виступав Янукович, на мітинг прийшло 10 000 людей, а зараз 300. «До нас нарешті приїхали люди, стільки всього привезли, показують справжнє українське, і що? Три каліки під сценою», — бідкається чоловік.

Школярі поруч зі мною говорять, що після концерту треба ще домашнє завдання зробити, бо завтра в школу. Але після фестивалю не спішать розходитися. Йдуть позаду сцени за автографами до гурту OT VINTA. Наклейками від Юрка Журавля тішаться, як діти морозивом.

Хлопці намагалися вибачитися за весь Маріуполь, що їх так мало прийшло, і кілька разів перепитували, чи OT VINTA не образилися на їхнє місто за таку пасивність. Журавель поплескав хлопця по плечу: «Це як в сексі. Якщо вже почав, то маєш дійти до оргазму. Чим менше людей, тим більше ми себе віддаємо». Хлопці зраділи, потиснули руку музиканту і пообіцяли наступного разу привести всю школу. Здається, слова лідера гурту їх неабияк надихнули. Якщо вже народився українцем, то маєш гідно і кайфово прожити життя. А волонтери з фестивалем «Із країни в Україну» їм у цьому допоможуть і приїжджатимуть до них у гості з різними проектами, щоб через 5 років уже жодна дитина не питала в мами, а чого та тьотя говорить українською і що таке писачок.