Котельних справ майстер

25.09.2014
Котельних  справ майстер

Опалювальні пристрої від полтавця Олександра Олійника. (Іванни СЕРДЮЧЕНКО.)

«Нещодавно мене викликали в Інститут технічної теплофізики Національної академії наук України — він одержав замовлення від РНБО та уряду на розробку тих опалювальних пристроїв, які я вже давно розробив, — розповідає 63-річний полтавський винахідник Олександр Олійник, інженер за фахом. — В інституту є свої виробничі приміщення, але я хочу, щоб моє обладнання виготовлялося в Полтаві, адже це престижно й для міста. Свого часу до мене приїжджали представники урядів Норвегії, Канади. А якось у мене прямо запитали, в якій країні хотів би жити й працювати. Та я завжди вірив (і зараз вірю), що мої розробки потрібні Україні й українцям. Багато разів бував за кордоном: скажімо, в Німеччині, де осіла моя хрещениця Олена, у Франції, де живе донька Жанна. Але як би там добре не було, понад місяць на чужині не витримую — тягне в Україну. Поки ноги носять, хочу ходити по своїй землі. Інакше жити просто не можу».

Став винахідником мимоволі

Олександр Олійник став винахідником мимоволі. Річ у тім, що свого часу вони з дружиною побудували великий будинок у Полтаві — була така надія, що з ними житиме й донька, в якої, зрозуміло, буде своя сім’я. Коли зводили дім, друзі, знайомі попереджали пана Олександра: спробуєш, мовляв, його отопити — доведеться тобі купувати дорогий імпортний котел. Олександр Васильович вирішив дізнатися, за яким принципом побудовані останні. І після цього сказав собі: доведеться створити котел самому. Ось так виник його перший газовий котел, яким винахідник обігріває свій просторий будинок і понині. У 1999 році Олександр Олійник отримав патент на його винахід. І оскільки чоловік в усьому полюбляє завершеність, то ще й виготовив перші котли марки НОМ за власною розробкою.

Українці взагалі, вважає пан Олександр, мають пишатися тим, що винайшли першу у світі газову колонку, перше газове автоматичне обладнання. Європа на ту пору топила курним вугіллям, а як тільки до неї проліг газопровід «Дружба», почала запозичувати наше газове обладнання. І якщо у нас не надавали значення дизайну, то спритні європейці змінювали його й патентували пристрої як новинку — так з’явилися європейські газові котли. І за останні 40 років, запевняє Олександр Васильович, у галузі будівництва опалювального обладнання там не було жодних змін. Практично все те, що випускалося в Україні років 40 тому, облагороджене Західною Європою, нині ввозиться на наш ринок.

«І нам по телебаченню втовкмачують, що не кожен українець може придбати дороговартісний імпортний котел. Але ж із-за кордону надходять далеко не кращі й економічні зразки, — стверджує Олександр Олійник. — Не маю права називати деякі зарубіжні фірми (це неетично), але знаю достовірно, що вони досі випускають жаротрубні котли розробки 1764(!) року, коефіцієнт корисної дії яких — менше 50 відсотків, хоч при цьому зазначають: 96—98 відсотків. Насправді ж газових котлів iз ККД 90 відсотків немає у світі. Ну вибачимо їм. А імпортні настінні низькоінерційні котли — це, вважай, та ж сама газова колонка львівського виробництва в гіршому виконанні: вони не призначені для обігріву приміщення великої площі (у кращому разі можуть обігріти квартиру). До того ж, користуючись ними, їхні власники мають великi витрати газу. Усе це змусило мене розробити котел, який би відрізнявся від усіх, що випускаються».

Винахідник коротко розповідає про принцип його побудови. Якщо в імпортному котлі «робить погоду» невелика оребрена «змійка» (десь 3/8 дюйма), то відповідно швидкість теплоносія усередині системи опалення в кілька разів менша, ніж у самому котлі. У його ж котлі два резервуари з’єднуються паралельним пучком оребрених труб. Існує закон Авогадро, який твердить, що через рівні проміжки часу при стаціонарному тискові за різні площі поперечного розрізу проходить однакова кількість води. Якщо ж маємо дюймову трубу на вході й переходимо на 21 півдюймову трубу, сумарна площа цих розрізів у десятки разів перевищує площу входу або виходу із системи. У такий спосіб час контакту збільшується в кілька разів. Цей принцип можна продемонструвати на прикладі свічки, що горить. Якщо швидко проведете над нею руку, практично нічого не відчуєте. Якщо ж проведете повільно або потримаєте її над вогнем — одержите більшу кількість тепла. Таким чином, швидкість плюс дуже велика розгортка теплозйому на ребрах труби дає можливість отримати дуже високий ККД і до того ж колосальну економію газу. Якщо система опалення класична, то, як запевняє винахідник, економія буде ну просто дуже суттєвою.

«Нині модно робити примусову систему (щоб було красиво), але це неодмінно тягне за собою перевитрату газу на 30 відсотків — а люди цього не знають, — констатує полтавський кулібін. — Тож, ідучи оцим шляхом — щоб усе було простіше і красивіше, — потім витрачають великі гроші — чи не все життя, адже система опалення встановлюється на багато років».

Наступною розробкою талановитого інженера став теплогенератор (цей винахід також запатентований). Якось, розповідає пан Олександр, у Прикарпатті була велика повінь, багато осель опинилося у воді. Це наштовхнуло його на думку створити апарат, який би дуже швидко давав тепло, аби люди, опинившись у скрутній ситуації, могли зігрітися.

«Спектр застосування мого теплогенератора дуже широкий: це можуть бути як великі цехи, майстерні, мийки автомобілів, сушарні зерна, так і намети, — запевняє Олександр Олійник. — Як працює цей опалювальний пристрій? Кілька хвилин у топці щось горить (це можуть бути відходи деревини, дрова чи вугілля), а потім виникає подача повітря й під великим тиском температура піднімається до 100—120 градусів. Найменший теплогенератор, який ми виготовляємо (він зовсім малих розмірів), подає під тиском від 600 кубічних метрів повітря за годину температурою понад 100 градусів. Для того ж, аби взимку обігріти таку площу водяним опаленням, потрібна буде дуже велика кількість газу, а отже, значні затрати коштів. Мій же теплогенератор за незначний часовий проміжок «поглинає» ту кількість повітря, яку потрібно обігріти, і дає колосальну економію».

«Заважає стереотип: імпортне — краще»

За словами Олександра Олійника, його опалювальне обладнання вже знають в Україні, — воно діє на полтавських заводах «Електромотор» та «Укрпружина», миколаївському «Енергомаші», об’єднанні «Павлоградвугілля» та інших, на багатьох уранових шахтах, у сільських клубах.

«Наведу приклад «Електромотору». Уявіть собі цех площею понад тисячу квадратних метрів, у якому до того ж висота стелі — 12 метрів. До його обігріву заводчани підійшли творчо: змайстрували замкнену систему — зібрали старі вентиляційні труби діаметром 350 міліметрів, прогнали їх на відстань 100 метрів і повернули назад до мого теплогенератора, — розповідає Олександр Васильович. — У результаті взимку цей величезний регістр за якихось півгодини має температуру понад 100 градусів. Якби це було традиційне водяне опалення, воно навряд чи обігріло б таке величезне приміщення взагалі. Замкнена ж система, окрім тепла, дає дуже відчутну економію палива. Іще одне моє запатентоване ноу-хау, яким хочу похвалитися, — твердопаливний конвектор. Усі знають, що таке булер’ян. Так от, ми проводили експеримент: він здатний обігріти приміщення за тиждень, а моя «малютка» (конвектор) — це ж саме приміщення за 2 години. Чим ця розробка особлива? Вона для того, щоб рятувати людей, оскільки в Україні завжди живеться важко, постійно бувають якісь катаклізми. Мій конвектор можна поставити де заманеться: в розваленому будинку, наметі і навіть, що актуально нині, у бліндажі чи окопі — і ви одразу ж одержите велику кількість тепла. При цьому паливом може слугувати що завгодно: навіть солома, качани кукурудзи чи сухе листя. Нині в зоні АТО сотні зруйнованих будівель, часто відсутня електроенергія. Та й нашим військовим потрібно дати тепло — попереду зима. Я вам скажу, що французька армія, коли йшла свого часу на Москву, програла не від того, що в ній не вистачало хоробрих воїнів або досвідчених воєначальників, а від холоду. Моїм конвектором можна не тільки дуже швидко обігріти приміщення, намет тощо, а й приготувати на ньому їжу. До того ж палива використовується зовсім мало — за рахунок того, що в цьому пристрої велика внутрішня розгортка (сумарна площа її — 3 квадратні метри, що дає — це важко собі навіть уявити — близько 300 градусів!). Він побудований таким чином, що потоки повітря, яке захоплюється іззовні, притискуються до теплообмінника й виходять назовні уже з великою температурою».

Якщо ж на стінки конвектора встановити теплоелемент Пельтьє, додає пан Олександр, то у квартирі, підвалі чи бліндажі можна одержати освітлення. Звісно, невеликої потужності: десь 130—150 ват, проте це може стати виходом для багатьох людей, котрі, скажімо, не евакуювалися із зони АТО.

— Думаю, такий конвектор застосовували б навіть партизани, якби його винайшли раніше, — посміхається Олександр Олійник. — З останніх моїх розробок заслуговує на увагу твердопаливний водяний котел з 1—2 конфорками: на ньому можна готувати їжу, при цьому не витрачаючи на опалення. Економія просто фантастична. Тим, про що вам розповів, займаюся останні 15 років. Але минулого року моє виробництво просто впало.

— Конкурувати з імпортним опалювальним обладнанням усе-таки важко?

— Бо в населення виробився стереотип: імпортне — краще, — пояснює Олександр Васильович. — У мене був сусід-нафтовик, видатна людина. Скажу відверто, мені було образливо, коли він придбав імпортний газовий котел, знаючи, що я їх виготовляю. І що ж ви думаєте? Поопалював він свій будинок отим імпортним котлом, а тоді придбав мій, та ще й попросив пробачення: «Вибач, що я в тобі засумнівався». Тобто люди вже починають розуміти, що тут щось не так. Але часто в них просто немає альтернативи. Нам, виробникам, нині дуже важко. Доводиться платити великі гроші за оренду приміщення. Докучають і багато інших проблем, що не дають розвиватися. От до мене завітали представники уряду з Анкари (прочитали про мої винаходи в одному з наших технічних видань, яке виходить і за кордоном). Так от, у Туреччині дуже цікава система: якщо ви щось винайшли і звернулися до представника влади, той запрошує знавців у цій галузі знань, і останні дають експертну оцінку ноу-хау. Якщо винахідник хоче й далі розробляти цю тему, держава надає йому безвідсотковий кредит на багато років. Якщо ж він готовий передати винахід державі, його оцінюють у круглу суму, а впроваджує новинку у виробництво підприємство, що виграло тендер, — йому, до речі, держава також надає безвідсоткову позику. Коли це почув, мені було настільки дивно, що я запитав: а чому так? Мені відповіли: коли, мовляв, підприємство працює, наші співгромадяни одержують робочі місця, до того ж воно купує продукцію інших підприємств — у такий спосіб у країні відбувається товарообіг. Таким шляхом ішли Японія, Південна Корея, інші країни, які хотіли розвиватися. А в нас винахідник, виробник лишаються зі своїми проблемами сам на сам.

Олександр Васильович говорить більше: якщо раніше за оформлення документів на патент він платив близько 2 тисяч гривень, то тепер потрібно викласти суму, приблизно у 20 разів більшу! Тож Олександр Олійник, за його зізнанням, із Департаментом інтелектуальної власності більше не зв’язується. Кілька років тому, пригадує, до нього звернувся молодий підприємець, котрий хотів випускати паливо, якого досі ніхто не випускав. Олександр Васильович розробив нову технологію і просто її подарував.

— Поміж українців багато винахідливих людей, — зауважує він, — проте вся оця система нас просто гальмує. Далеко не кожен у змозі витримати бюрократичні перепони.

«Вірю: настане час, коли мої ноу-хау будуть потрібні Україні»

— Хто ви більше: винахідник чи виробничник?

— Мабуть, філософ, — хитрувато мружиться пан Олександр. — Достатньо свіжим поглядом філософськи поглянути на речі — й побачиш те, чого не помічає той, хто, скажімо, займається цією справою все життя. Усе залежить від світогляду, вміння поєднувати фізичні явища, процеси. Яблука ж падали й до Ньютона, і тільки ж він відкрив закон земного тяжіння. Якось мені зателефонував один академік (не пам’ятаю, як його звати) і заявив: прочитав, мовляв, про ваші винаходи статтю і посмію вам заперечити: цього не може бути! Я розклав йому все по полицях: отак, мовляв, і отак це побудовано, а отак працює. Після паузи академік прорік: «Пробачте, мене ж цього іще в інституті вчили». У моїх розробках усього-на-всього дотримані принципи теплофізики. Коли ж мені розказують: дрова мають бути вгорі, дмухайте знизу, й одержите більше тепла — ну це ж просто смішно. Винахідник, окрім усього, має бути трохи ліриком, трохи мрійником і трохи фантастом. Уся моя продукція мініатюрна, компактна. Імпортні котли провідних фірм Європи разів у чотири більші, — порівнює Олександр Олійник. — Мої ж опалювальні пристрої займають мало місця — і хоч малі зовні, проте великі зсередини, тобто розгортка їх, яка знімає тепло, має досить солідну площу. Коли ж відкриваю імпортні твердопаливні котли — бачу там просто порожні коробки. А де ж теплообмінник? І за оту коробку люди платять шалені кошти. Тому що імпортна, тому що розрекламована. Мій клієнт із Харківської області (людина далеко не бідна) поставив в одному зі своїх будинків площею кілька тисяч квадратних метрів наш котел, а в іншому — такої ж площі — імпортний. Навесні мені телефонує: «Ти знаєш, твій котел «з’їв» 6 ЗІЛів дров. Хочу придбати ще один, бо імпортний «проковтнув» 21 ЗІЛ». Або ще приклад: великий Будинок культури в Рунівщині Полтавського району за дві години перед появою людей обігріває мій теплогенератор. Уявіть собі: там 2 тисячі кубічних метрів (цілий ешелон) повітря! Такого ще нема ніде у світі. І навряд чи буде в найближчому майбутньому. Мої котли стоять у різноманітних будівлях по всій Україні. Хоч зараз, скажу чесно, мені непереливки. Так сталося, що останнім часом продавали свою продукцію в основному бюджетним організаціям, які брали рахунки, проте не розраховувалися. А якщо працюєш прозоро, маєш увесь час платити високі податки. От і виходить, що працюємо в мінуси.

— Я чула, нібито багато хто волів би купити ваші розробки — всі гамузом.

— Ними дуже зацікавилися підприємці з Казахстану. Приїжджали також представники Білорусі, інших країн. Росіяни хотіли навіть побудувати в Бєлгороді завод, який би випускав мої котли, — із цього приводу періодично турбують мене вже з півроку. Телефонували і з Таганрозького заводу, який випускає ракети, — пропозиція та ж сама. Відповів, що я патріот України. Так, багато хто пропонував великі гроші. Але навіть моя дружина Тамара говорить: краще, мовляв, їстимемо картоплю в мундирах, але ні Росія, ні будь-яка інша країна твоїх котлів не випускатиме. І я вірю: настане час, коли вони будуть потрібні й Україні.

— А от з України подібних пропозицій якраз і не надходило?

— На жаль, коли доходить до діла, то виявляється, що це нікому не потрібно, — озивається Олександр Васильович після паузи. — Бо ті, хто завозить імпортне обладання, мають великі гроші, а отже, дають добрі відкати. Наше ж підприємство ледве животіє. А як виживати, коли в Україні електроенергія й метал — дорожчі, аніж у Європі? Якщо в нас працює кілька верстатів, можете собі уявити, скільки електроенергії вони поглинають?! І скільки ж тоді має коштувати наша продукція? Виграємо конкуренцію тільки єдиним: наш котел — це велика економія у майбутньому. От і йдемо цим шляхом. Знаєте, я за гороскопом Кіт. А кота як не кинь, він завжди стає на ноги. Мені цікаво побачити свій винахід живим, у реальності — отримую від цього моральне задоволення. Люблю виробництво. Коли заходжу до цеху чи заводу — вони мені пахнуть. На підприємстві мені приємне вже саме повітря. Я людина ось такого складу. Нині вирішив об’єднати зусилля з іншим підприємцем — Володимиром Реутським. Він людина молода, а мені хочеться в перспективі комусь передати свою справу. До того ж він вірить у майбутнє моїх розробок.

— Знаю, що волонтери (на жаль, знову волонтери, а не держава) збираються закупити ваш твердопаливний конвектор для зони АТО.

— Так, вони порушують питання про те, що нашим бійцям потрібно буде якось зігріватися, адже ночі вже зараз прохолодні. А мій конвектор, як уже зазначав, можна поставити навіть у тому ж наметі. Він, як «буржуйка», — тільки та гріє, поки її топиш. На відміну від неї, мій пристрій гріє дуже довго.