Не всiм же грати у «Динамо»

24.09.2014
Не всiм же грати у «Динамо»

Свого часу багато хто ходив на футбольні матчі, аби подивитися на гру Івана Шарія. (з архіву Івана Шарія.)

Легенда українського футболу — 56-річний полтавець Іван Шарій — віддав йому 26 років. Він — майстер спорту СРСР, володар трьох рекордів вищої ліги України: як найстарший гравець, наймолодший дебютант і найстарший бомбардир. У 2009 році визнаний кращим гравцем століття на Полтавщині. Завершивши спортивну кар’єру, він так і не зміг відійти від футболу. Як і раніше, виходить на футбольне поле, з єдиною різницею: грає тепер на регіональному рівні. І, як і раніше, забиває голи. До того ж працює директором дитячої футбольної школи імені Горпинка, тренує молодих. Пан Іван дуже рідко дає інтерв’ю. Каже: із журналістами любить спілкуватися рівно хвилину після матчу.

«Граючи у складі одеського «Чорноморця», забивав голи київському «Динамо»

— Як вам у кріслі директора спортивної школи? Комфортно?

— Ну хіба я через крісло тут сиджу? Це крісло дає мені можливість займатися видом спорту, якому присвятив життя. Поки можу ходити, бігати, виходитиму на поле, аби одержати задоволення від гри.

— Ви прийшли у великий спорт дуже рано.

— Займався футболом у дитячій спортивній школі під керівництвом Анатолія Віткова. Наша команда була чемпіоном України серед юніорів. Із цього все й почалося. Мене запримітив Віктор Носов, який був старшим тренером команди майстрів «Колос». Так у 16 років (навчався тоді в дев’ятому класі) із його легкої руки почав грати за цю команду. Мені фортунило, я забивав голи — це й визначило мою подальшу долю. Пам’ятаю свій перший гол: забив його вінницькій «Ниві».

— Хто з тренерів відіграв найзначимішу роль у вашому житті?

— Валерій Лобановський, котрий запросив мене до київського «Динамо», де я пройшов серйозну школу становлення. Потім — також нині покійний Віктор Прокопенко, старший тренер одеського «Чорноморця» — команди, у складі якої я грав цілих 5 років. Не можу не згадати й Віктора Пожечевського, котрий запросив мене до полтавської «Ворскли», у складі якої я зіграв багато матчів, забив понад 100 голів і де закінчив свою довголітню футбольну кар’єру.

— Очевидно, вам було нелегко. Опинитися в компанії таких метрів, як Олег Блохін, Володимир Онищенко, котрі були саме на піку популярності!

— Напевно, кожен пацан мріяв тоді хоча б потренуватися разом із цими маститими футболістами, а я навіть виходив на поле в одному складі з Олегом Блохіним, Анатолієм Коньковим, тим же Михайлом Фоменком, котрий нині є головним тренером збірної України з футболу. Не тільки я, а й інші молоді хлопці набиралися в них досвіду, футбольної премудрості. У «Динамо» я став кращим бомбардиром першості СРСР серед дублюючого складу. За основний склад грав дуже мало. А потім перейшов до одеського «Чорноморця».

— Чому не змогли закріпитися в основному складі «Динамо»?

— Хай буде й так: не зміг. Не всім же грати в «Динамо». Пішов із команди, бо хотів грати, забивати м’ячі, а не протирати штани на лаві запасних гравців. І ні про що не шкодую. Жодного разу в мене не виникало жалю із приводу моїх переходів з однієї команди в іншу. Вважаю, що правильно тоді вчинив. Відіграв понад 100 матчів за «Чорноморця» у вищій лізі, забив багато голів. Виступали навіть у Кубку УЄФА. «Чорноморець» тоді також був однією з кращих команд у Європі, учасником вищої ліги першості СРСР із футболу. І в його складі я сам забивав голи тому ж таки київському «Динамо».

— Можливо, варто було все-таки дочекатися свого зіркового часу в «Динамо»?

— Який у цьому сенс? А раптом цей зірковий час не настав би? Так би й чекав його досі? Повторюю: про жоден свій крок не шкодую, задоволений тим, як склалася і футбольна кар’єра, і доля. Тому ці ваші каверзні запитаннячка недоречні.

— Простий хлопець із Полтави раптом став відомим на весь Радянський Союз, граючи у складі одеського «Чорноморця».

— Я не відчував якоїсь слави, не ходив із лавровим вінком на голові. Просто грав і просто забивав голи. Звісно, після київського «Динамо» кар’єра пішла вгору. Добре пам’ятаю той матч, коли «Чорноморець» виграв у «Динамо» з рахунком 1:0. Я забив тоді єдиний гол. А проти нас грали ж кращі «динамівці»: і Олег Блохін, і Олександр Заваров, проте не змогли забити жодного м’яча. Ми обігрували їх не раз, у тому числі й на республіканському стадіоні «Динамо». Тож чим команда «Чорноморця» була гіршою? За 5 років, по-моєму, обіграли «Динамо» разів чотири.

— Яким іще топ-командам ви забивали голи?

— Та практично всім, окрім хіба що «Динамо» (Тбілісі).

— Про людей, котрі на видноті, завжди щось говорять. Даруйте, але про вас кажуть, що якби не помилки молодості, захоплення спиртним, узагалі б далеко пішли.

— А хто в молодості не помилявся? Покажіть мені такого. Усяке буває, усі ми на власних помилках учимося. Поміркуйте самі: якби справді зловживав спиртним, хіба протримався б у футболі майже до 42 років? Та й досі у добрій спортивній формі: граю у змаганнях на першість міста, до того ж разом із молодими футболістами, а не в команді ветеранів. Нехай говорять. Знаєте, є фільм із такою назвою і передача Андрія Малахова. Важливо не те, що про людину кажуть, а те, чого вона досягла. Нехай ті, хто таке говорить, вийдуть разом зі мною на футбольне поле — от там і поговоримо.

— У чому секрет вашого спортивного довголіття?

— Та жодних секретів. Ніяких фіззарядок не роблю — це смішно. Просто за будь-якої можливості виходжу на поле й ганяю м’яч. Рухатися потрібно — от і весь секрет. Он Юрію Мармачу — 63 роки, а він іще дає фору молодим.

— Ви грали і за «Динамо» (Мінськ), і за «Металург» (Запоріжжя), і за «Ністру» (Кишинів). Чому так часто змінювали команди?

— Були різні нюанси. Мене вважали одним із кращих бомбардирів, я забивав найбільше голів. А якщо команді не було нічого потрібно — так, тільки «засвітитися» в турнірі, у мене зникав спортивний інтерес. Десь ставлення до команди з боку керівництва було неналежним — не міг із цим миритися. Переходив, якщо десь були кращі умови. Або коли запрошували із І ліги до вищої — це ж усе-таки крок уперед.

— У вас був свій стиль, своя манера гри?

— Ну який стиль? Футбол — не індивідуальний вид спорту, а командна гра. Головне завдання — забити гол. А добивався цього з допомогою партнерів по команді, які давали пас. Тобто була величезна підтримка інших гравців, сам не забив би жодного м’яча.

«Ти що, босим голи забивав?»

— Ви стали одним із перших радянських легіонерів, кого запросили до болгарського футбольного клубу. Поїхали, аби підзаробити?

— Там не такий уже й високий заробіток був. Просто цікаво ж пограти у футбол і пожити в іншій країні — тоді, у радянські часи, не у всіх була така можливість. Рекомендував мене як гравця тодішній тренер полтавської «Ворскли» Віктор Пожечевський (у нього були добрі стосунки із президентом футбольного клубу «Етир» (Велико-Тирново).

— Болгарський футбол був слабшим порівняно з нашим?

— Можливо, дещо нижчого рівня, хоч ненабагато. Загалом рівень також був пристойний. Це нині він дещо підупав, оскільки зменшили фінансові вливання. А тоді за футбольний клуб «Етир» я грав разом із відомим нападаючим Красимиром Балаковим, котрий пізніше перейшов до німецького футбольного клубу «Штутгарт», іншими спортсменами, які виступали потім у провідних футбольних клубах Європи. Я зіграв у Болгарії десь 15 матчів, забив 7 м’ячів. Був дуже пам’ятний поєдинок на першість Болгарії, мене тоді навіть нагородили бронзовою медаллю. А ще пам’ятаю зустріч на футбольному полі із софійським ЦСКА, у його складі грав тоді знаменитий болгарський нападаючий Христо Стоїчков — пізніше він перейшов до іспанського футбольного клубу «Барселона» (думаю, любителі футболу його добре знають).

— Тоді, в часи СРСР, футбол давав можливість жити безбідно?

— Ну, звичайно, якщо ти грав у хорошій команді (навіть у других лігах тоді було непогано із фінансуванням). Футболісти мали свої привілеї, переваги. І гроші непогані заробляли (окрім зарплат, ще й преміальні, якщо добре грав, забивав голи), і квартири нам виділяли, і автомобілі ми купували поза чергою. Свою першу автівку я придбав у Запоріжжі, коли грав за «Металург», — щоправда, шосту модель «Жигулів» (тоді ж іще не було всіляких «Мерседесів», «Лексусів»). Мені виповнився тоді лише 21 рік. Там, у Запоріжжі, отримав і квартиру. Коли перебрався до Одеси, на новому місці також одразу ж виділили житло.

— Закінчили свою футбольну кар’єру в полтавській «Ворсклі».

— Так, «Ворскла» була моєю першою й останньою командою. Тут я починав і закінчував. Якось до Одеси приїхав Віктор Пожечевський та й запросив повернутися до «Ворскли». І я вирішив, що пора повертатися додому. Тоді вважали: якщо тобі 30 років, пора покидати футбол або вже думати про це. У мене ж усе пішло навпаки. У Полтаві перед нами стояло завдання відродити «Ворсклу», яка випала зі складу команд майстрів. І ми із цим завданням впоралися: «Ворскла» й понині займає одне із ключових місць у Прем’єр-лізі.

— Як гадаєте, чому саме вас визнали на Полтавщині гравцем століття?

— Насправді було багато достойних футболістів. А мене вибрали, мабуть, тому, що забив найбільше за всіх голів.

— Важко було покидати великий футбол?

— Таке життя. Просто потрібно сприйняти все це з розумінням. Пам’ятаю останній матч, що відбувся на стадіоні «Ворскла» 1 травня 2001 року. На полі зійшлися наша «Ворскла» й збірна ветеранів, до якої увійшли і Сергій Пучков, і Віктор Матвієнко, і Олег Таран — футболісти, із якими або проти яких грав свого часу на першості Радянського Союзу. На прощання я забив гол.

— Коли ви грали за «Ворсклу», вона не тільки була угорі турнірної таблиці, а й збирала стадіони.

— Так, було, на матчі приходило по 18—20 тисяч уболівальників. У команді грали тоді справді сильні футболісти з усієї України: Юрій Рєзник, який повернувся з московського «Спартака», Іван Іванченко, Андрій Ділай.

— Пане Іване, а правда, що перша згадка про вас у пресі з’явилася в газеті «Советский спорт»? Приводом для написання замітки став той факт, що ви приїхали на міжнародний турнір до Душанбе без бутсів?

— Та то все дрібниці: із бутсами чи без них. Мені виповнилося тоді 17 чи 18 років, і я був у складі молодіжної збірної СРСР. Ми грали зі збірними Чехословаччини, Швеції, Польщі... І от після інформації про те, що приїхав без бутсів, «Советский спорт» повідомив, що я забив на тому турнірі 5 голів. Тож Валерій Лобановський при зустрічі запитав у мене: «Ти що, босим їх забивав?».

— Ви підняли вікову планку вищої ліги на небувалу досі висоту. Як примудрилися протриматися у професійному футболі до 42-х років?

— Он Юрій Мармач також протримався до 37-ми чи 38-ми. І таких прикладів чимало. У Прем’єр-лізі Англії до 40 років протримався Тедді Шерінгем, так само, як і Раян Гіггз. Річ не у віці, а в тому, як почуваєшся. До того ж спортсмени у віці часто грають краще за молодих. І я не просто виходив на поле до 42 років, а забивав голи, приносив користь команді.

— У вас підростає син.

— Так, йому скоро 5 років. У футбол іще не грає, хоча вже б’є по м’ячу.

— Хотіли б для нього своєї долі?

— Життя покаже. Якщо проявляться мої гени, підтримаю, допоможу. До речі, Божий дар видно одразу. До мене в школу приходить багато талановитих дітей. Є такі, що вже у других лігах грають. Я переконаний: потрібно ростити своїх футболістів. Інакше доведеться запрошувати легіонерів.