«З нашими протезами люди їздять на велосипеді, ходять за плугом, піднімають штангу»

28.08.2014
«З нашими протезами люди їздять на велосипеді, ходять за плугом, піднімають штангу»

Колектив цеху.

Чи не щодня по телебаченню і в соцмережах бачимо й чуємо прохання про допомогу від волонтерів, які опікуються пораненими в зоні АТО українськими військовими. Як не важко про це говорити, список неповносправних громадян, які втратили руки чи ноги, поповнили сьогодні десятки українських хлопців, які брали участь у бойових діях на сході. Здавалося, війна XXI століття мала би бути гуманнішою, ніж війни страшного XX століття. Але каліцтва, які отримують наші хлопці на цій неоголошеній війні, переконують, на жаль, в іншому...

Дружина канцлера Шредера допомогла відкрити цех, який повернув радість життя тисячам українців

А в мене перед очима — картинка з далекого дитинства. Про минулу війну в моєму рідному селі на Поліссі нагадував не лише обеліск у центрі біля клубу. Майже щодня, ідучи до школи, ми, дітлахи, зустрічали дядька без ноги. Точніше, одна нога у Григорка була залізна. Вона так лякала нас, ця чорна культя. Дядько ходив з палицею і дуже кульгав. Він чи не єдиний на все село мав автомобіль — інвалідський «Запорожець». Дядько Григорко, а разом iз ним і спомин про ту війну, вже давно відійшли у вічність. І хто б міг подумати, що правнуки цього дядька, який кував перемогу СРСР над німецьким фашизмом разом iз російськими та солдатами інших радянських республік, вмиратимуть на своїй землі від зброї терористів і російських найманців, серед яких є і правнуки переможців 1945-го. Що завгодно ми могли чекати від «братнього» народу, тільки не цього. Нещодавно моє село разом з усією Україною рятувало земляка, солдата-контрактника Анатолія Устимюка, який ледь не втратив ногу через важке осколкове поранення. 21-річний десантник 80-ї львівської бригади був поранений 27 червня під Слов’янськом. Осколок перебив йому артерію, вену та ягодичний нерв. Лікарі столичного військового госпіталю довго боролися за життя і ногу Толика, а волонтери збирали астрономічну суму, необхідну на відновлення нерва в зарубіжній клініці, бо у нас цього не роблять. І ось не так давно хлопець разом із мамою полетів до Франції, де проходить поки що реабілітацію, а у вересні його знову оперуватимуть тамтешні хірурги. Є надія, що Толик таки буде ходити своїми ногами.

Та не всім пощастило на цій війні зберегти руки й ноги. Головний лікар Луцького військового госпіталю Олександр Хоменко, який пройшов війну в Афганістані, зауважив, що там, в Афгані, наші військові найбільше потерпали від мін, підриваючись на них і втрачаючи ноги. Найхарактернішими пораненнями на війні на сході є осколкові від так званих літаючих мін, що вражають різні частини тіла, в тому числі й кінцівки. Важко дивитися на молодих поранених хлопців, яким Бог хоч і зберіг життя, але такою дорогою ціною. Тепер маємо допомогти їм повернутися до повноцінного життя. Волонтери вже збирають кошти на протезування за кордоном. Там сьогодні — найновіші технології у цій галузі. Але чи тільки там можна допомогти нашим героям?

«Купити протез ноги Отто Бока», «Продаються протези» — подібними оголошеннями нині рясніє інтернет. Тим часом донедавна мало хто знав, що у волинському місті Ковель ще з 1996 року працює протезно-ортопедичний цех, де безкоштовно виготовляють протези за технологією і з матеріалів всесвітньо відомої німецької фірми Отто Бок. Відкрився він за сприяння дружини колишнього канцлера Німеччини Шредера Гільтруд Шветьє. Щоб саме у місті залізничників запрацювали устаткування та технології лідера в галузі протезування, великих зусиль доклав у першу чергу тодішній головний лікар Ковельської залізничної лікарні Ярослав Шевчук спільно з відомим дитячим лікарем Ростиславом Кухаруком. Цех мав обслуговувати хворих діток, і його відкриття вартувало німецькому фонду «Нижня Саксонія» спільно з фондом «Діти Чорнобиля» 5,5 мільйона дойчмарок. Та згодом став він обслуговувати й дорослих неповносправних людей, які потребували якісних протезів. Таких в Україна було немало, а держава могла запропонувати їм старі шкіряні протези, користуватися якими було важко. Один iз героїв мого матеріалу, ковельський ветеран афганської війни Михайло Долінський, який на міні втратив обидві ноги, у далекому 1999 році давав мені потримати в руках той старий протез. Його втримати було важко, не те що на ньому пересуватися. Та інваліди мусили тягати ці кілограми, щоб хоч якось ходити. Михайло згадував, як до крові натирав свої ноги, і тільки єдиний нормальний протез зробили йому в Ковелі, у німецькому цеху. Для нього протез був не лише засобом пересування. Цей сильний духом чоловік на той час працював у селі, обробляючи 5 гектарів землі. Без обох ніг він їздив на тракторі, сіяв буряки, доїв корів, тобто робив усе, що робили його здорові родичі. Тепер він мешкає в Ковелі.

«Найдорожчий протез коштує 84 тисячі гривень»

Ковельський цех, який діяв спочатку при залізничній лікарні й став 26 філією фірми Отто Бок у світі (у Москві філія запрацювала у 1991 році), згодом став підрозділом Львівського державного експериментального підприємства засобів пересування і протезування. За 16 років роботи тисячі пацієнтів з усієї України проклали шлях на Волинь, де ковельські майстри повертають їм радість життя.

«Починаючи з 1996 року і до 1998-го, німецькі спеціалісти на німецькому обладнанні навчали наших техніків усім премудростям протезування. Це не якісь там кількамісячні курси, а понад два роки навчання й практики. Потім вони у Німеччині пройшли стажування, склали іспити й отримали сертифікати. Це звичайні хлопці, які до того не мали з медициною нічого спільного, опанували цю науку на всі сто. Вони досконало вивчили анатомію людини, знають назву кожної кісточки не гірше, ніж лікарі-ортопеди. Один iз них закінчив навіть інститут, — із гордістю розповідає про колег директор цеху Людмила Козак. — Це я розповідаю не для того, щоб похвалитися. Це те, що є. Колектив у нас невеличкий, усього десять чоловік, але дуже дружний. Техніків лише четверо, але то наші Боги. Василь Остапук — найдосвідченіший спеціаліст першого розряду. Вважаю його одним iз найкращих протезистів України, й не тільки я. Всі складні роботи дістаються нашому Сидоровичу, до нього звертаються колеги з багатьох областей по консультації та допомогу в найскладніших випадках. Із ним працюють не менш досвідчені Олександр Романчук, Олександр Купрійчук, Валерій Тхоржевський. Усі вони постійно підвищують свою кваліфікацію, беруть участь у семінарах, конференціях, тобто самовдосконалюються. Тому і їдуть у Ковель протезуватися пацієнти з усіх куточків України. Хоча протезних цехів у нас ніби немало, практично в кожній області є. Але маємо постійних клієнтів, які довіряють лише нам. З нашими протезами люди їздять на велосипеді, ходять за плугом, піднімають штангу. Волинянка Богданка Караванська без двох стегон стала паралімпійською чемпіонкою з саночного спорту. Є й інші спортивні досягнення у наших пацієнтів. Але справа не в рекордах. Ми повертаємо до звичайного життя звичайних людей. Завдяки якісному протезуванню вони живуть повноцінним життям, й оточуючі навіть не підозрюють, що ці люди неповносправні. Наш протез кінцівки важить стільки, як і жива кінцівка, десь 1300 грамів. А було, що й 900-грамові виготовляли. Бували випадки, коли людина переходила зі шкіряного протезу на наш, вона падала, бо не відчувала його, настільки він легкий».

— Невже все безкоштовно робите? І скільки вартує найдорожчий протез вашого виробництва?

— Ось нещодавно зробили протез кінцівки для футболіста з Рівненщини, який потрапив в аварію. У 65 тисяч гривень він обійшовся. Якщо є скерування органів соцзахисту, то все робимо безкоштовно. Зараз дуже багато дзвінків iз різних регіонів України. Телефонують з Одеси, наприклад, і не вірять, що ми протезуємо безкоштовно. За прейскурантом, найдорожчий протез коштує 84 тисячі гривень. Це iз силіконовими вставками. Такі протези треба тим, у кого є алергія, або опіки були сильні. Повірте, за кордоном такий протез коштуватиме у кільканадцять разів дорожче. Звичайно, не всім такі протези робимо, та й не всім такі треба. Скажімо, не поставимо пенсіонерові дороговартісний німецький протез, як спортсменові, у якого великі фізичні навантаження. Молоді хлопці, хто більше ходить, хто спортом займається, їм потрібніші такі протези, де лише посилений вузол коштує 40 тисяч гривень. При протезуванні нижньої кінцівки робимо також ще й протез для купання. Є молоді хлопці, які їздять на рибалку, хочуть покупатися, прийняти душ елементарно. Взагалі протез міняємо раз у три роки. Також обслуговуємо всі свої вироби. Буває, людина схудне чи набере вагу, треба то розширити, то звузити куксоприймальну гільзу, щоб людині було максимально зручно.

— Чи не застаріли вже ваші технології? Прогрес не стоїть на місці, й зараз рекламуються біо-, міопротези. Читаємо про біомеханічні протези руки, так звану руку Люка, яка пише, малює, або водонепроникні біонічні протези ноги, що дозволяють спортсменам займатися водними видами спорту. На цьому тлі модульні конструкції видаються уже вчорашнім днем...

— Звичайно, вісімнадцять років тому ми були в Україні найпершими. Зараз такі технології — не дивина. Скажу власну думку. По-перше, електронні протези складні й дороговартісні в обслуговуванні, не всім це по кишені. То датчик «заглючив», то батарея сіла, то ще щось. Механіка завжди була надійніша. Люди протезуються, скажімо, за кордоном, повертаються в Україну, а хто їх обслуговуватиме? За кордон не наїздишся, якщо коштів не маєш. В Україні їх теж починають виготовляти, але не все так просто. Може, з часом такі сучасні протези стануть доступними для українців. А поки що за один такий протез можна купити чотири якіснi модульнi. До речі, хто звик до модульного, тому важко адаптуватися до іншого. У нас був один пацієнт, який, спробувавши новинку, повернувся й попросив знову зробити йому модульну конструкцію. Свого часу ми взялися виготовляти міопротези сенсорні руки, тобто апарат визначав спеціальні сенсорні точки, які реагують на дотик, тоді робилася спеціальна куксоприймальна гільза з датчиками. Але в процесі експлуатації далися знати вузькі місця: то датчик добре не пристає, то батарея «заглючить». Ми відмовилися від них і далі виготовляємо модульні протези за випробуваними й надійними технологіями. Всі комплектуючі — німецьких фірм Uniprox та Otto Bock. Проблем iз сировиною, дякувати, не було. Сподіваємося, й надалі не буде. Деякі комплектуючі беремо в Одесі й Харкові, якість там теж хороша. Ми працюємо не лише з протезами кінцівок, а виготовляємо чимало пристосувань для хворих на важкі недуги діток, щоб вони мали змогу хоч якось рухатися — до віконечка в квартирі підійти, на світ глянути.

— Чи зверталися вже до вас наші поранені військові?

— Після того як інформацію про наш цех розповсюдили в інтернеті, дзвінків дуже багато. І не лише від волонтерів, які цікавляться, а від звичайних людей. Про протезування хлопців, які втратили кінцівки на війні на Донбасі, ще рано говорити. Від моменту ампутації має пройти як мінімум 2,5 — 3 місяці, поки культя сформується. Можу сказати, що наші найкращі техніки готові безкоштовно й позачергово виготовити найдорожчі протези для наших героїв і працюватимуть для цього, скільки треба.

 

Телефони Ковельського протезного цеху: 093-140-71-76, 096-101-87-33, (03352)-5-15-03, (03352)-6-53-77.