«І буде суд»...

20.08.2014
«І буде суд»...

Ізмаїл, як і інші подібні міста зі стратегічним розташуванням, хочуть відчувати «плече « Києва.

Період політичного романтизму новітньої української історії закінчився трагічно і тривожно. При розпаді СРСР 23 роки тому в України були чи не найкращі стартові умови з усіх союзних республік — це була велика ядерна держава в центрі Європи з досить-таки потужною економікою та цілком пристойним, як ми тепер розуміємо, рівнем життя. За 23 роки владці проциндрили, а головне, розікрали майже все. І дивимось нині в очі суворому сьогоденню стоячи над прірвою, втративши частину території, принижені, з розваленими збройними силами. Попередня колоніальна адміністрація на чолі з В. Януковичем втекла, але яка буде майбутня влада — побачимо. Так чи інакше, а треба жити — з анексованим Кримом, який фантомним болем ще довго озиватиметься, з біженцями, з втраченими надіями — і розв’язувати конкретні проблеми.

Десятки тисяч покинутих садиб — для переселенцiв

Зокрема, українській владі варто звернути пильну увагу на Придунав’я на прикордоння з Молдовою, населене гагаузами, — там за десятиріччя утворився цілий клубок проблем, які треба негайно вирішувати. Інакше ситуація з тліючого конфлікту може перерости в справжній вибух і стати для України Придністров’ям з усіма наслідками. Тут масове безробіття, злидні й байдужість влади (особливо київської), відірваність — потрібно хоча б залізничне сполучення налагодити, пустивши пасажирський поїзд з Ізмаїла до Києва. Не можна допустити виникнення вогненної дуги конфлікту від Придністров’я до Дунаю. Тож висловлю кілька своїх пропозицій та міркувань.

Дуже болюча проблема — тисячі біженців. Нині в Україні кілька десятків тисяч покинутих садиб, щороку з мапи нашої держави зникає кілька сіл, електрифікованих, а часто-густо й газифікованих. Нині ж кожна покинута хата — це як покинутий окоп. Отож я пропоную негайно створити державний реєстр покинутих садиб та інших будівель, придатних для житла, і за погодженням iз місцевими громадами запропонувати їх біженцям, і не лише з Криму, а й українцям та їхнім нащадкам з інших держав світу, насамперед iз колишніх республік СРСР, де нині сотні тисяч колись репресованих та їхніх дітей і онуків мріють повернутися на рідну землю. Держава повинна регулювати процес переселення, бо коли бачиш, як нині ледь не всі біженці прагнуть переселитися до Києва чи Львова, та й узагалі в Західну Україну, то зрозуміло, що це дуже скоро обернеться новими проблемами, бо саме ті регіони вражені масовим безробіттям, там бракує житла і для місцевих мешканців, перенасичення ж їх біженцями врешті-решт призведе до конфліктів. Треба селитися там, де можна і треба, а не там, де хочеться.

Для біженців кримськотатарської національності було б доцільно створити поселення на півдні Херсонської області — там, де колись була частина земель Перекопської орди (так, наприклад, Скадовськ виник на місці татарського селища, де поміщик Скадовський заснував порт). Тож, можливо, варто було б відродити цю «орду» (осучаснену) як автономне утворення на кордоні з Кримом. Якщо ж розпочати будівництво тридцятикілометрової залізничної гілки до Скадовська — а вона вкрай потрібна, щоб перетворити його на сучасний потужний морський порт, — це забезпечило б тисячі робочих місць. Варто було б створити в складі ЗСУ національну кримськотатарську бригаду або хоча б батальйон переважно з кримськотатарської молоді та корабель iз кримсько-татарською залогою, назвавши його, наприклад, «Герой Ахмет-хан» або ж «Бахчисарай». Сам корабель, з огляду на нашу бідність, могла б подарувати Туреччина, чи точніше, кримсько-татарська діаспора Туреччини.

Прийшла вiйна — будуй новий флот i новi магiстралi

Із втратою Криму Україна позбулася кількох морських портів, отже, зросте навантаження на ті, що залишилися на материковій частині. І це при тому, що деякі держави без виходу до моря були б не проти збудувати власні порти на власні кошти на орендованій українській землі. Тож доцільно було б сформувати підприємства для роботи вахтовим методом для будівництва залізниць до портів Скадовськ і Очаків — їх від нині діючих залізниць відділяє лише до півсотні кілометрів — залучивши кошти зацікавлених інвесторів

У такий спосіб Україна збагатилася б принаймнi двома потужними морськими портами і виникли б тисячі додаткових робочих місць. Це сприяло б і розвиткові та розширенню українських приморських оздоровниць замість втрачених кримських. Упевнений, що ці проекти підтримають і зарубіжні інвестори, адже будь-які проблеми треба вирішувати комплексно.

Треба створити новий український флот, позбувшись застарілих кораблів, які годяться хіба що на металобрухт, наприклад, підводний човен «Запоріжжя», якому вже ледь не півстоліття. І добудувати нарешті готовий на 95 відсотків ракетний крейсер «Україна», продати й купити за виручені кошти дві-три сучасні малі субмарини, наприклад. Адже для його добудови треба лише кілька мільйонів гривень, витрачено ж на нього майже мільярд.

Днями в ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що Канада дарує Україні 20 бойових літаків. Принагідно варто попросити Канаду і США передати Україні хоча б кілька корветів чи фрегатів, субмарин iз резерву, оскільки Російська Федерація, окупувавши Крим, загарбала й частину Військово-Морських сил України. Нині ж, враховуючи можливi десантнi операції чи іншi агресивнi дiї з боку Російської Федерації, проблема охорони морських рубежів України є життєво важливою, бо саме через море пролягає найкоротший шлях до Придністров’я.

З огляду на нинішню ситуацію було б доцільно об’єднати ВМС України з «морською охороною» прикордонної служби, в якої з півсотні бойових кораблів і катерів — це різко підвищило б можливості флоту України.

Козацтво — на передовi рубежi

Збройні сили України потрібно негайно зміцнювати, цьому сприяв би перехід на швейцарську систему оборони, або в наших умовах, простіше кажучи, відродження бойового українського козацтва як суспільно-громадського стану, передової частини, еліти Збройних сил. Треба дозволити громадянам володіти власною бойовою зброєю: озброєний народ непереможний — територіальна модель Збройних сил, можливо, погано пристосована для наступу, але непереможна в обороні. Коли кожна будівля, образно кажучи, може стати вогневою точкою. Це дозволило б мати невелику, але потужну армію професіоналів, де б здобували військову підготовку військовозобов’язані резервісти.

Колись козацтво врятувало народ. Українці — козацька нація, а козацтво — це лицарство, покликане обороняти рідну землю збройно. Вже з чверть століття я особисто обстоюю в ЗМІ ідею відродження українського козацтва як стану з планомірним заселенням цими козаками, зважаючи на сучасну геополітичну ситуацію передусім прикордонної смуги. Якби свого часу керівники України дослухалися до цих пропозицій і створили мережу козацьких поселень на російсько-українському кордоні, то, найімовірніше, війни на сході можна було б уникнути взагалі, якби там були не «русские козаки», а українське лицарство — як і належить йому бути на рубежах біля оспіваної в думах Савур-могили, біля заснованої запорожцями 1630 року прикордонної фортеці Тор на межі Кальміуської паланки, сумно відомої нині для світу під назвою Слов’янськ. Але ж тоді, в XVII столітті, ніхто про якусь вигадану, штучно створену Новоросію взагалі не чув — нею через сотню років оголосили українські землі вольностей Війська Запорозького Низового, що охоплювали весь південь сучасної України й пониззя Дону, разом iз Дніпровим гирлом і лиманом (Прогноїста паланка) і ханською Україною. Саме Україною названо землі між Південним Бугом і Дністром у Київському літописі, й датована ця згадка 1189 роком. Перша ж згадка про Україну в цьому літописі датується 1187 роком. Це при тому, що саме поняття — слово — «Росія» з’явилося лише наприкінці XV століття, тобто більш ніж через 300 років. Відома злодійська звичка, на жаль, поширена в політиці — щось укравши, передусім перефарбувати, перейменувати, щоб приховати злочин. Так і стали українські землі Війська Запорозького Низового Новоросією, поспіхом перейменовані коронованими злодіями та їхньою придворною челяддю — таке собі історично-політичне «крисятничество», яке, на жаль, давно вже стало хронічною хворобою сусідньої держави.

Ще 1795 року відомий журналіст і дослідник, історик Михайло Антоновський, наближений, між іншим до цариці Катерини Другої, в своїй «Історії Малоросії» писав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — iз Московського царства часів царя Івана Першого, що вони хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією, і що «Малая Росія произвольно вошла в подданство всеросийскому престолу, быв перед тем ни от кого не зависящей, самоуправляемой республикански». А нинішнім реаніматорам «Новоросії» варто було б порозумітися з близькими їм по духу, та не лише по духу, а й за діагнозом (з однієї палати політичних шизофреніків) румунськими політиканами-шовіністами, які ту ж територію вважають румунською і називають «Трансмістрією», а її центром вони теж чомусь називають Одесу. Тож дивiться не покалічтеся часом, ділячи цю шкуру невбитого ведмедя України.

Згадаймо, зрештою, навіть давній адміністративний поділ України. Вона складалася з полків, а полки — із сотень, прив’язаних до конкретних населених пунктів. А тепер уявімо, яку б армію мала Україна, якби козаки — військовозобов’язані резервісти — кожного району утворювали б полк або ж хоча б батальйон — в Україні близько п’ятиста районів. Щоб зробити це військо високомобільним, варто за державної підтримки терміново відродити масове виробництво дешевих автомобілів на кшталт «Волинянки» чи «Запорожця» і всіляко заохочувати їх придбання населенням, щоб це авто було в сучасного козака замість коня, хоча кінь теж був би незайвим. Між іншим, на «Волинянці» цілком можна було б встановити кулемет, гранатомет або й легкий міномет: машина для цього чудово пристосована. Тоді б при оголошенні мобілізації територіальне військо воювало б значною мірою на власному транспорті. На козацтво можна було б у мирний час покласти боротьбу зi стихійними лихами, незвичайними ситуаціями, підтримання громадського порядку, з кращих його представників обирати старшого дільничного міліціонера — шерифа, підзвітного громаді. Так, саме обирати — як і суддів.

Ультиматум мiльярдерам

Тим більше що українці — козацька нація, а ідеалом козацтва було гасло «ні хлопа ні пана», і в такому суспільстві вільних людей, яке формується і керується цим принципом, загострене відчуття справедливості, передусім соціальної. Всі козацькі посади були виборними, обирали деколи навіть священиків. А тому в нас, нинішніх нащадків козаків і носіїв цього духу, викликає лише обурення ситуація, коли зростає кількість мільйонерів та мільярдерів при різкому зубожінні 90 відсотків населення — адже досі, через 23 роки після розпаду СРСР, середній рівень життя пересічного громадянина України нижчий, аніж був, скажiмо, тридцять років тому (купівельна спроможність нинішньої гривні становить десь три-чотири копійки часів СРСР). Зате останній Президент України В. Янукович устиг вкрасти 100 мільярдів доларів — не відставала від нього в наживі за наш рахунок і вся його придворно-наближена челядь. Тож не дивно, що всі вияви такої кричущої несправедливості, кривди і наруги над народом закiнчувалися (і будуть закінчуватися) соціальними вибухами, які переростатимуть у революцію.

Так, за часів СРСР, як нині дехто каже, була рівність у бідності, але ж були й загальнодоступна безплатна вища освіта й медичне обслуговування на цілком високому рівні, знаю це з власного досвіду. Національна культура розвивалася, хоч як це парадоксально звучить, газет, журналів, книг українською мовою виходило в десятки разів більше, аніж тепер у начебто національній незалежній державі, де просто перестали існувати низка видань і видавництв. Тож маємо наслідки: першопричини всіх заворушень на Донбасі — передусім соціальні, саме вони за правильного маніпулювання стали живильним середовищем і для сепаратизму, і для антиукраїнських настроїв. Бо якщо завтра війна, то за кого і за що мають воювати українці, ризикуючи своїм життям, — для того, щоб хтось iз нинішніх нуворишів став iще багатшим? Щоб мільйонери ставали мільярдерами на людському горі? Чи все-таки за краще життя своїх родин? За своє майбутнє, за рідну землю?

Біда сучасної України в тому, що у нас немає національно свідомих мільярдерів чи хоча б багатих людей, які б переймалися долею українського народу, його культури. Для них Україна — це просто дуже вигідний бізнес-проект, де вони заробляють, точніше крадуть, свої мільйони і терміново вивозять їх за кордон замість того, щоб витрачати на розвиток держави. Конкретно — на підвищення життєвого рівня громадян та їх соціальний захист. Візьмімо для прикладу сусідню Польщу. Стартові умови в неї були гіршi, аніж в Україні, але нині це успішна соціальна держава, де населення живе краще, аніж на нашій землі. Причин кілька, але одна з основних — це національно свідома польська буржуазія, яка дбає про свою державу і народ. У Польщі немає тих, кого сором’язливо називаємо олігархами, мільярдерів, зате є потужний середній клас. Польський патріотизм консолідує народ. Тамтешнім письменникам не доводиться жебракувати, щоб видати книги. Отож варто було б і українським владцям запозичити польський досвід. А для цього треба зміцнити всю владну вертикаль шляхом мажоритарних виборів.

Звичайно, все це потребує великих коштів. Їх, ці кошти, держава могла б здобути шляхом введення зростаючого прибуткового податку — залежно від розміру капіталу, до 90 відсотків, або ж шляхом конфіскаційної реформи, за якою у фізичних осіб конфісковуються всі кошти, що перевищують 10 мільйонів гривень, для розвитку держави, тому що чесним шляхом мільярди за наших умов заробити неможливо.

Сафарi для компанiї двох Леонiдiв i Януковича

А тут — Україна в небезпеці: війна. Відома істина: «хочеш миру — готуйся до війни». Отож громадяни, багатство яких сягає понад десять мільйонів гривень, продемонструйте свій патріотизм — пожертвуйте нечесно нажиті гроші на оборону держави, адже ви обкрадали її чверть століття. Поверніть, бо суспільство, де на столах злодіїв можна знайти батони з чистого золота, в той час як значнiй частині населення немає за що купити звичайний батон хліба, — приречене. Розумію, що нинішня Верховна Рада України, яка стала клубом мільйонерів, таких законів не ухвалить, а тому її треба позбутися. Переобрати всіх — повністю замінити, але шляхом прямих мажоритарних виборів, виключивши зi списку тих, хто вже був депутатом.

Так, Україна дуже багата. У ній, при розумній совісній владі, кожен громадянин міг би бути мільйонером, але для цього не повинно бути мільярдерів, державу творить середній клас.

Нещодавно всі ми були свідками жалюгідного видовища, коли два Леоніди — колишні президенти України — бідкалися з приводу нашого суворого сьогодення і начебто старалися розв’язати цей вузол уже кривавих проблем, які самі ж упродовж десятиріч створювали. Так, Збройні сили України на початку цього року виявилися майже розваленими і небоєздатними — тож вчитися воювати їм доводиться «на марші», вже в бойовій обстановцi, коли за помилки платять життям. Нині в усьому звинувачують «злочинний режим» Януковича, але ж він завершував руйнівний процес, який колись розпочинав громадянин Кравчук, а його наступник громадянин Кучма продовжив. Де ядерна зброя і флот, Леоніде I? Чому Збройні сили України зменшилися майже в десять разів, Леоніде II? І за які мільйони скуповували ви нерухомість по всьому світу, жируючи на тлі всенародної біди? Зараз популярна позиція «тримай злодія», і вона стосується Януковича.

Та варто запитати обох президентів, чому вони так скоро забули про масові полювання і братські застілля, наприклад у лісах біля Сухолуччя, коли вони втрьох разом iз Януковичем розстрілювали в угіддях мисливського господарства сотні, якщо не тисячі невинних тварин? Вони ж там утрьох частенько зустрічалися. То ж які державні справи ця трійця вирішувала? І як наслідок їхньої діяльності — обкрадена країна, обдурений народ і зруйновані Збройні сили України, відомі на весь світ хіба що тим, що в них генералів більше, аніж, скажімо, в армії Сполучених Штатів Америки. Чого ж вони варті, за невеликим винятком, ці українські паркетні генерали, ми нині бачимо. Тож, як казав один iз Леонідів, «маємо те, що маємо»... Але ж скоро побачимо й те, що буде, — після закінчення бойових дій на Донбасі хлопці таки ж повернуться в Київ обстріляними і досвідченими воїнами, й вони запитають про все.

Чекати залишилося недовго. «І буде суд, і буде кара...»

Данило КУЛИНЯК,
письменник, заслужений журналіст України
  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>