«Щоб серцем бути молодим»

Володимир Шинкарук — давній друг нашої газети. Друзі жартома називають його «Фендеровичем» — чи то за співзвучність із Федоровичем, чи то за маркою гітари Fender — мрії багатьох музикантів. Хоча гітара — далеко не єдина пристрасть Володимира Шинкарука: він і глибокий лірик, і яскравий ведучий концертів та радіопрограм, і талановитий педагог, улюбленець багатьох студентів Житомирського університету ім. І. Франка. Сам він жартома називає себе «багатостаночником» і єдине, на що постійно скаржиться, — на хронічну нестачу часу, щоб зреалізувати все задумане.

Сьогодні Володимир Шинкарук святкує своє 60-річчя. На сцені Житомирського обласного музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги зберуться три покоління талановитої родини Шинкаруків: сам ювіляр, його дочка, відома співачка, заслужена артистка України Ірина Шинкарук, та п’ятирічний онук Єгор, який уперше спробує свої сили в ролі ведучого такого відповідального концерту. Напередодні свята ми розговорилися з Володимиром Федоровичем про життя і творчість.

«Найбільша насолода — це онуки»

— Володимире Федоровичу, шістдесят років — це що за вік?

— Ще не знаю (сміється). Мені поки що ще 59. От коли виповниться шістдесят — тоді скажу. Як на мене, його можна охарактеризувати чотирма словами: це вік, коли все знаєш, все вмієш, все хочеш і все можеш. Оце я зараз переживаю такий період.

— Отак одразу — і все? І все ж — із розмаїття — ваших уподобань, до чого зараз більше лежить душа: до науки чи до сцени, до філософії чи до гумору?

— Ну, гумор, насправді, — це річ дуже серйозна. А щодо того, до чого більше лежить душа, то скажу, що до всього потроху. Література і музика у моєму житті завжди тісно перепліталися. Як колись казав Горький: «Якщо праця — насолода, життя — щастя. Якщо праця — обов’язок, життя — рабство». Так от, мені і заняття музикою, і заняття літературою, і наукові дослідження приносять насолоду. А якщо приносить насолоду те, чому ти віддав півжиття, то ти з величезним ентузіазмом берешся то за одне, то за друге. І цей потік безконечний — отримуєш насолоду і робиш справу.

— І все ж: яка справа приносить найбільшу насолоду?

— Спілкування з онуками. Іринка мене ощасливила вже двічі. Можливість доторкнутися до формування зовсім юної особистості, відкривати для них світ і відчувати, що це твоє продовження. Ми з дружиною стали набагато мудрішими навіть у порівнянні з тим часом, коли у нас самих були діти.

— Тобто варто чекати продовження талановитої династії Шинкаруків?

— Можливо. Принаймні Єгор для мене відкрився як талановитий артист, який читає дідові вірші напам’ять. Це — найбільша радість і натхнення, які я отримав за найближчі роки. Я обом хлопцям — і Єгорку, і Вітьку, присвятив свою пісню, і тепер вони як просять заспівати, то я співаю по черзі: спочатку одну, тоді іншу.

Роман «Тренер» написати змусили шанувальники

— І багато нових пісень з’явилося за останній час?

— Багато. І написалося багато, а ще більше просто розшукалося в архівах. Деякі з них були написані ще в 70-ті роки, але зберегли свою актуальність. От зовсім недавно мені прислали пісню «Тиша на кордоні», написану бозна-коли, і я навіть забув про її існування. А вона, виявляється, й досі актуальна у виконанні Академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби.

— І ці можна буде почути?

— Звичайно. І на концерті, і так. Разом iз моїми друзями — прекрасним гітаристом Олександром Крайновим, клавішником Костею Цибізовим, звукорежисером Ігорем Новицьким (він, на жаль, рано пішов із життя, тож його справу продовжив Крістіан Крайнов) ми записали новий диск «Щоб серцем бути молодим», який буде презентовано на ювілейному вечорі. Про себе я його називаю: «Забуте й згадане». Там традиційно будуть присутні три лінії: лірична, філософська і гумористична.

— А що потрібно для того, щоб серцем бути молодим? Ваш рецепт?

— Любити життя і людей. У цьому секрет і вічної молодості, і творчого довголіття.

— Ну і, мабуть, творити попри все?

— А творче життя не зупиняється й на хвилину, бо я не можу зупинитися. Це вже інерція — коли я бачу, що мої друзі, моя родина, всі, хто любить мистецтво, вимагають чогось нового. От мій перший прозовий роман «Тренер» спочатку був чи то оповіданням, чи повістю. Але велика кількість слухачів і тих, хто мене знає, почали вимагати: «Ви написали маленьку сумну повість «Тренер» на 17 сторінок. Там нічого не ясно. От би цікаво було розгорнути». І я розгорнув.

— До речі, про роман. А були іще спроби працювати у великих жанрах?

— Поки що — були у середніх. Я зараз працюю над iще одним романом, але, доки робота триває, я про це поки що говорити не буду. Зате закінчив кілька великих драматургічних робіт — написав п’єсу «Княгиня» і переклав одразу три п’єси, які прийняті до постановки Житомирським обласним музично-драматичним театром. Це — поетичний переклад п’єси італійського драматурга XVIII ст. Карло Гоцці «Король-олень», п’єса російського драматурга Григорія Горіна «Чума на ваші дві родини» і переклад п’єси американського драматурга Біла Манофа «Сич і кішечка». Це все — поетичні переклади. До речі, до ювілею планується вихід одразу двох книг — книга вибраної прози, куди ввійде роман «Тренер» (я його трішки доопрацював) і мої оповідання. І книга драматургії, куди увійшло три мої оригінальні п’єси і три переклади.

— Перекладаєте з оригіналів?

— Не зовсім. За умовою Комітету авторських прав, переклади на мови колишніх республік СРСР робляться з російських перекладів. Так от, переклад Гоцці на російську робило подружжя Блох, а я з нього зробив український варіант. Але я все одно добивався, щоб у нашому університеті імені Франка викладачі робили мені підрядкові переклади сумнівних місць саме з оригіналу.

«Як викладач беру на себе вину за покоління, яке ми недовчили»

— Нині ми переживаємо непростий час: новий Майдан, тепер війна на сході. У багатьох відбулася переоцінка цінностей. Чи впливає це на творчість?

— Дуже впливає. Нині усі живуть стрічкою новин і переживаннями за долю України і тих, хто зі зброєю в руках відстоює її незалежність. За останні півроку в мене в поезії активно зазвучала патріотична тема. З’явилися вірші і про Майдан, і про війну на сході. От зовсім недавно до мене звернулися студенти з проханням дозволити розмістити мій вірш «Небесна сотня» на банері, а банер поставити в холі університету на знак особливої шани до тих, хто загинув на Майдані. Я радію, що цей вірш певний час лідирував в інтернеті. Ось ці рядки:

Їх нелюд-снайпер відіслав на небо,

Всі як один вони тепер у Бога.

Ні почестей, ні слави їм не треба —

Вони життя поклали не для цього.

Їх очі дивляться на нас, як з неба зорі,

Що там попереду: чи щастя, чи руїна.

Найкращий пам’ятник

Небесній сотні —

Єдина і щаслива Україна.

— Зараз питання єдиної і щасливої України набуло ще більшої актуальності. Як реагувати на це?

— Жоден художник не може бути байдужим до того, що оточує його. Інакше він — не художник. Звичайно, на це реагуєш. І дуже шкода, що проливається кров. Дуже шкода. Серце розривається від болю. І від почуття вини. Я як викладач беру вину на себе, що десь ми недовчили це покоління, десь не пояснили, не народили покоління вчителів, які можуть вести за собою покоління учнів. І тут треба множити зусилля, щоб нічого подібного більше ні в нашій історії, ні в історії людства не повторилося.

— А з бійцями спілкуєтеся?

— Спілкуюся. Передусім — з бійцями нашої 95-ї Житомирської аеромобільної бригади. Мені надзвичайно приємно було дізнатися, що Ясинувата днями була взята саме зусиллями нашої бригади. Коли ми проводжали бригаду на АТО, виступав наш найпопулярніший дитячий танцювальний колектив «Сонечко», і були зібрані значні кошти на підтримку цієї бригади. Щойно приїхав із зони АТО наш спільний друг і родич Руслан Волинець, який розповідає, що там відбувається насправді. Під Слов’янськом втратив здоров’я мій племінник Борис Сога, якого оперували і змушені були комісувати. Тому я бачу і знаю про ті події не лише з екранів телевізорів. Насправді це все дуже страшно.

— Зараз багато музикантів їздять на схід чи по госпіталях, виступають перед бійцями. Ви там були?

— На сході — ні. А от по Житомирському гарнізону добре знають і мене, і мою гітару.

«Не треба мені мій ювілей перетворювати на репетицію похорону»

— Повернімося до вашого ювілейного концерту. Кого, крім вас та Ірини, ще можна побачити на сцені?

— Найближчі друзі й родичі. Усіх сюрпризів розкривати не буду, бо які це тоді сюрпризи? Але деякі імена назву. Головною особою будуть мої пісні. Співатиму я, буде співати народний артист України Юрій Градовський — йому дуже подобається моя пісня «60-та зупинка», виступлять переможець конкурсу «Голос країни» Артем Кондратюк, Іринина хрещена, моя кума, Ніна Матвієнко. Приїде вітати мене моя студентка, а нині відома телеведуча Наталка Мосійчук, буде читати мої вірші.

— А ще — ведучим концерту буде п’ятирічний Єгор Селіванов, який так талановито читає дідові вірші. Чия ініціатива була запросити на цю роль саме його?

— А вгадайте з трьох разів! Ювілейний концерт буде називатися «Дідове літо», я є його режисером, та й потрібно ж було додати якусь родзинку. Сам концерт запланований так, що там не буде жодного офіційного виступу. Я одразу сказав, що не треба мені мій ювілей перетворювати на репетицію похорону. Потім на фуршеті під чарку можна буде говорити все, хто що про мене думає. А на сцені — зась.

— А багато людей буде?

— Наш найбільший зал, який розрахований на 960 місць, на жаль, не вмістить усіх, кого я хотів би бачити. Вперше висловили бажання приїхати до мене на творчий вечір мої однокласники. Я навчався в трьох школах: у селі Червоне Андрушівського району на Житомирщині, а також у Теофіполі та Красилові на Хмельниччині, і з усіх трьох шкіл мої однокласники приїдуть на мій творчий вечір. У мене дуже багато талановитих однокласників: делегацію з Теофіполя очолить Людмила Коханець, заслужена журналістка, завiдуюча відділом газети «Голос України».

— На завершення — ще одне цікаве запитання: ніколи не рахували, скільки пісень було написано за цей час?

— Так мені ж іще тільки шістдесят! От буде вісімдесят — тоді сяду і порахую. А нині головне — щоб пісні народжувалися, щоб вони звучали і щоб їх співали. Решта — минуще. n

Під Слов’янськом

Дев’ять грамів в серце…

Булат Окуджава

Нерви зав’язані морським вузлом,

Чужі голоси в тумані.

Земля — ось вона, під животом,

А до неба лиш — дев’ять грамів.

Зариваюся в землю зеленим кротом.

Кола в очах багряні.

Життя, мов повітря, розлите кругом.

А до смерті лиш — дев’ять грамів.

Поцілили все-таки в лівий бік.

Подих — як зойк останній.

Постріл смертельний серце обпік.

До безсмертя лиш — дев’ять грамів.