«Я плачу сліпими сльозами...»

26.08.2004
«Я плачу сліпими сльозами...»

Микола Вiнграновський у фiльмi «Дума про Британку».

26 травня цього року помер останнiй лiрик Микола Вiнграновський. Його пам’ятi ми подаємо двi статтi вiдомого кiнокритика Сергiя Тримбача

 

      У поезію Миколи  Вінграновського я закохався пізно. В студентські роки із «шістдесятників» найбільше любив Василя Симоненка та Дмитра Павличка. Потім  Ліну Костенко й Івана Драча. Отак вони й стояли непорушно в моєму особистому «рейтингові». Аж поки я не познайомився з актором і режисером (він якраз поставив «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка) Іваном Миколайчуком...

      Була зима, початок 1980 року. Миколайчук з Драчем в Ірпені, у Будинку творчості письменників,  писали сценарій про Миколу Лисенка. Я їздив до нього брати велике інтерв'ю для московського журналу «Искусство кино». Воно все не складалося.  Якось ми вийшли на прогулянку. «А кого з українських поетів ви любите найбільше?— запитав Іван Васильович. — Драча,— відповів я і прочитав один із його віршів. Миколайчук подивився трохи здивовано: — Я теж люблю Драча. Але Вінграновського — більше ...».

      — Вінграновського?— перепитав я.— А, ну так: «Я сів не в той літак. Я думав, що я сів у той літак...».

      — Це те, що знають усі. Одначе ж у нього не тільки отака екстравагантність. Він лірик — потрясаючий... Ви отакий вірш читали?

      Миколайчук зупинився і проказав, постукуючи палицею по голубуватому снігу:

 

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,

Їм не велено ночувать.

Коло кола ти, коло кола я —

Велим-велено начувать,

Що то ніч твоя, що то ніч моя,

Що то ти є ти, а то я.

 

      Актор аж задихнувся  од зворушення, але по паузі продовжив:

 

Де рука твоя, де рука моя —

Не живе там ніч золота.

Коло кола ти, коло кола я,

Заліта душа за літа...

     

      Цей вірш мені був знайомий. Одначе в устах актора він одкрився якось по-новому. А оте «заліта душа за літа» мене буквально приголомшило. Втім, може, все разом — як Миколайчук проказував ті рядки: неголосно, виділяючи кожне слово, занурюючи його у щось інтимно прогріте, а до того миттєвий спалах сонця із-за хмар, і його золотава тінь на сніжному земному покривалі.

      І, майже без паузи, я почув ще і ще:

 

Цю жінку я люблю. Така моя печаль,

Така моя тривога і турбота.

У страсі скінчив ніч і в страсі день почав,

Від страху і до страху ця любота.

 

Аби ще в жнива — то було б іще...

Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...

Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку

Не радістю вкриваю, а плачем.

 

      Миколайчук  подивився мені пильно в очі і,  помітивши в них  зворушення,  ступив крок назустріч і притишив звучання  голосу:

 

Воно мені, мабуть, так мало бути.

Мабуть, воно так сказано мені.

Бо так вже склалось — не забуть, не збути,

Не призабути навіть уві сні...

 

      Це були найчарівніші вірші, які я коли-небудь чув або читав доти. І які віртуозні, які небоязкі! Бо ж не боїться поет найкострубатіших — на перший погляд — поворотів мовлення. Ну що б, здавалося, от се «аби ще в жнива — то було б іще»? А не боїться. Бо образ складається не просто зi слів — із звуків. І коли про жінку, про любов — то акцентування «ж», «л» є цілком виправданим. І — помітили? — практично кожен рядок тут має своє осібне звучання, свою фонетичну партію! «Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку...». Господи, за один такий рядок можна полюбити українську мову. Повернувшись додому з Ірпеня, я дістав з полиці книги Вінграновського (вони у нашій квартирі були всі, просто я заглядав у них рідко) і заходився читати. 

 

Тринадцять руж під вікнами цвіло.

Тринадцять руж — чотирнадцята біла.

Тринадцять дум тривожило чоло,

Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

 

Тринадцять руж під вікнами рида,

Тринадцять дум навилися на ружі...

Руда орда копиць у виднокружжі,

І сонця кров солом'яно-руда...

 

      Це вірш 1963 року — року, коли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович знімають «Тіні забутих предків» (з Миколайчуком у головній ролі), а в Україні вибухають літературні та живописні таланти, поетичний ніж Івана Драча стромляється у саме сонце, викликавши кольки в головах ретроградів, у критиці яріє слово Івана Дзюби, відбувається багато інших речей, які насичують повітря озоном і веселою упевненістю в тому, що починаються нові, свобідні часи. Й поезія Вінграновського сигналізувала про те ж саме. В ній — водночас — чулися традиції великого мистецтва ХХ століття, його початків. От і в «Тринадцяти ружах...» бачиш імпресіоністичний мазок, коли сонце стікає на землю солом'яно-рудою кров'ю, а разом — експресіоністський вижах словесно-чуттєвих спалахів...

 

Цей білий образ — чорний по ночах,

І зігнутих дерев неандертальці...

Ці білі руки з голубими пальцями

Горять мені і досі на очах...

 

Я плачу. Все біло навколо.

Я плачу сліпими сльозами,

І мова моя пересохла...

 

      Звідки йому було узятися, здавалося б, отакому передчуттю, хоча і з сліпучо-яскравими кольоровими зблисками? Одначе таким було це покоління, яке назвуть «шістдесятниками»,— вони будуть вслухатися передусім у колодязні зруби своїх душ. Звісно, вони ще вірили у комісарів «в пыльных шлемах», завзято прагнули підновити комуністичний іконостас, вважаючи, що справа у тому, ніби апостоли зрадили нашого спільного месію, Леніна. Одначе найприкметніша їхня риса: вони прагнули зазирати в себе, довіряти собі. Бо їхні батьки того не хотіли, а чи, коли точніше, сталінський режим відбив у них будь-яке бажання того. Простір мав бути єдиний — «усі, як один», з однаковою мораллю, однаковим неприйняттям однакового для всіх ворога, однаковою нетерпимістю до чужої думки і голосу... Усе мало бути однаким, чорно-білим, а чи й просто сірим. «Шістдесятники» трималися прямо протилежного погляду: кожен має бути собою, кожен мусить мати свою мелодію і свій колір. Чи не тому музичні та кольорові образи у них часто є визначальними? Навіть вірш своєму вчителеві, Олександру Довженку, Вінграновський називає так: «Синє».

 

Червоні ружі синьою водою

В саду учителя я поливав.

Тремтіли мушки чорні наді мною,

Благеньку хмару вітер колисав (...)

 

Стелилась тінь спокійна, як мислитель,

З діброви чувся шурхіт хворостин,

Стояв задумливо, зіпершися на тин,

З чолом Вітчизни білий мій учитель...

 

      Це вірш 56-го року. Не знаю, чи це оригінальний текст того часу,  чи пізніше він редагувався  самим поетом. А тільки тут уже багато від пізнішого Вінграновського. Чітка кольористика, сказати б, постімпресіоністського штибу: кожен колір має свою просторову нішу. Космічний масштаб помислення природи і людини в ній: тінь  є випроміненням генія «з чолом Вітчизни». І так далі.

      Великі поети мають свою долю, одначе тільки у тому разі, коли знаходять своє місце в традиції. У випадку Вінграновського вона мала ймення Довженка — і це було цілковите попадання: валентність учителя й учня багато в чому збігалися. По війні, по історії з кіноповістю «Україна в огні», засудженої Сталіним, митець не мав права жити і працювати в Україні. Він мусив служити системі і смерть вождя мало що змінила у його долі. Одначе у 55-му, за рік до смерті, Довженкові дозволяють набрати у ВДІКу, в Москві, курс майбутніх режисерів. А Вінграновський цього ж року вступає до Київського театрального інституту...

      У мемуарному нарисі «Рік з Довженком» він описує, як повернувся — додому, на рідну Миколаївщину — із вступних іспитів з перемогою, і батько довго розглядав документ, що сповіщав про прийняття до вузу. Його вразило «надруковане на машинці «державними літерами» його прізвище. Уперше в житті він побачив своє прізвище, надруковане такими літерами. Батько всміхнувся. Він відсунув диню, встав, підніс довідку до лампи, прочитав своє прізвище тихо, по складах ще раз, подумав і запитав: «Як там Київ?».

      Це було так недавно, всього лишень півстоліття тому. Людину вражали навіть машинописні літери, що означали її прізвище. А вже  син ішов у великі світи і сам мережив словами аркуші паперу, сам вигадував ідеальні конструкції. Ба навіть знімав фільми і видавав книжки. Цілісінький тобі переворот свідомості — раніше ніякий селянин не міг навіть уявити чогось подібного. Втім раніше — це у ХІХ столітті. Бо ж у щоденнику Довженка  читаємо: «Сьогодні із Сосниці приїхав мій батько. Я показав йому незакінчену ще копію «Землі». Він запитав мене: «Це все зробив ти?» — і заплакав».

      Першокурсник Вінграновський ще не встиг набрати студентської ходи, як його викликали до ректора. А там сидів Довженко, котрому хтось порадив подивитися на незвичайного хлопця з південних степів. Досвідчене режисерське око одразу узріло балетки з підв'язаними дротом підметками, голодний блиск очей... Розпитав про батьків і коней у колгоспі... А потім попросив прочитати щось із того, що читалось на вступних екзаменах. Микола прочитав розділ із Шевченкових «Гайдамаків» — «Гонту в Умані». Одразу потому Довженко «рвучко встав, упала на підлогу з дивана його палиця, встав і враз зміненим, різким, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».

      Отак він опинився у ВДІКу, на курсі, де вже вчилися Ролан Сергієнко і Лариса Шепітько з України, грузин Отар Іоселіані, узбек Латіф Файзієв та інші майбутні знаменитості. Довженко, поза всяким сумнівом, мав педагогічний хист — він виявлявся хоча б у здатності почути, вгадати талант. Ну а юного скіфа з Миколаївщини він просто взяв під свій патронат. Миколу двічі на тиждень запрошували додому, на Кутузовський проспект. Уже перші відвідини вразили його — і красою Довженкової дружини Юлії Солнцевої, і складом гостей. Суцільні тобі знаменитості —  Дмитро Шостакович, чия музика багато що визначила у світовій культурі ХХ століття, Іван Козловський — співак, голосиста  душа українства, видатний літератор  Віктор Шкловський, суперактор Борис Ліванов, турецький класик Назим Хікмет...

      «Але що найголовніше мені сподобалось у квартирі Довженка — це телевізор. Біля телевізора Довженко мене й посадив...». Деталь, про яку не згадує жоден мемуарист. Деталь, котра багато про що говорить. І про чесність спогадів — інший, звичайно, ні за що не признався б у тому, що не Шостакович чи Козловський, а телеящик привернув найбільшу увагу. Але ж так і було — технічні винаходи  сприймалися тоді як щось приголомшливе — особливо  провінціалами. 

      У спогадах є й такий епізод. Довженко читає своєму студентові кіноповість «Зачарована Десна». Що запитує по прочитанні Вінграновський? Ніколи не вгадаєте. «А хто це написав?». Коментар такий: «У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене — було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: «Ви письменник?»— Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно». Може, згадався  батько, оте його «Це все зробив ти?», його сльози...

      Думаю, Вінграновський формулює абсолютно чесно і точно: в ту епоху слово було майже всім, було якимось окремішним всесвітом, наповненим животворящими символами і міфологемами. Відтак запитати, чи є ви письменником, було все одно, що поцікавитись, чи насправді ви бог?  Довженко  засумував, оскільки він усе рідше почувався таким богом, національним месією. Митець належав до покоління, провідники якого мислили себе пришельцями із вищих світів, вони мали вести народ через пустелі до світлої мети. І як же швидко вкоротили їх завзяття, а більшості — ще й термін перебування на землі. Закінчувався і Довженків термін. Він добре те відчував, отож і казав: «Миколо, сідайте й кадруйте мою «Десну»...

      Учитель помер у листопаді 56-го, його — всупереч заповіту — поховали у Москві. Пригадую, як боровся Микола Степанович за те, аби прах Довженка перенесли до Києва ювілейного 94-го року. Ми не послухали, не знали, як розлучити митця і його дружину, Солнцеву. Тепер тільки заходжуємось знову.

      А Вінграновський закінчує ВДІК (що цікаво, Довженків курс забрав собі Михайло Чіаурелі, підлуватий, хоча й не бездарний співець Сталіна) й отримує призначення на Київську кіностудію, яку пойменовано віднедавна іменем його вчителя. 1960 року він та його побратим Ролан Сергієнко рушають до української столиці. Зійшовши на вокзалі, одразу закрутили головами: звідусіль було видно афіші фільму «Повість полум'яних літ», що якраз виходив у прокат. І скрізь — обличчя Вінграновського. Так, бо саме він виконав головну роль у стрічці, поставленій уже по смерті Довженка його дружиною Юлією Солнцевою. Єдина, на мій погляд, достойна постановка сценарію видатного кіномитця, про що свідчить, зокрема, і приз за режисуру Каннського кінофестивалю. Й Вінграновський із своїм степовим скіфським профілем, із своєю романтичною харизмою цілком підходив для цієї ролі...

      Фільм, до речі, мав успіх не тільки в Каннах, його показували в багатьох країнах, звідки на студію «Мосфільм», як пригадував сам виконавець ролі Івана Орлюка,  «від тамтешніх закордонних дівчат йшли листи й фотографії на предмет познайомитися. Чи пустили б мене до них,— меланхолійно додає Вінграновський,— питання проблематичне, але якби вони зараз завітали до мене в Київ, ну хоча б кількатеро, то було б непогано: я водив би їх уночі до Дніпра купатися...». 

      Так би воно й було, можна не сумніватися. Тільки хто ж тоді впускав і випускав «за бугор» просто так? То ж поки що двоє вчорашніх студентів «почиргикали до центрального входу на кіностудію. «У відділі кадрів нас прийняли поштиво і зарахували до штату. Але не як режисерів-постановників, а помічників режисера третьої категорії з відповідною платнею — щось на зразок платні двірника. А ми ж то думали!».

      Така була тоді практика — мусили починати з нижчої професійної сходинки. З неї і почався шлях Миколи Вінграновського у мистецтво, в поезію. Світ належало ще завоювати...

(Закінчення — у найближчих номерах «УМ»).