Олесь Янчук: Моя мрія — зняти комедію

21.08.2004
Олесь Янчук: Моя мрія — зняти комедію

Рекламний плакат до «Залізної сотні».

      Hа тлі поголовних скарг: а) українських режисерів на те, що кінотеатри не беруть їхніх фільмів у прокат; б) прокатників, що на те кіно, яке знімають вітчизняні режисери, ніхто ніколи не піде; в) чиновників, що прокату, власне, і пропонувати нічого — цим літом Україною прокотилися допрем'єрні покази нової картини Олеся Янчука «Залізна сотня» — спочатку у Львові, потім на фестивалі в Ялті, а 24 серпня, в День незалежності, «Залізну сотню» презентуватимуть у столичному кінотеатрі «Жовтень» (на всяк випадок — о 18.30, вартість квитка — 12 грн). До творчості режисера, який зняв художні фільми про голод 33 року, вбивство Степана Бандери, життя Романа Шухевича, і ось в останній картині — боротьбу вояків УПА в 1944—47 роках на теренах Східної Польщі, ставляться по-різному, найголовніші (і небезпідставні) претензії до його картин — соціалістичний реалізм навпаки, себто стилістика радянських героїчних фільмів один в один переноситься на постаті героїв Української Повстанської армії. Але з іншого боку, всі, хто подививися картини Олеся Янчука, в один голос стверджують, що вони надзвичайно потрібні, бо це фактично єдина спроба художньо осмислити цей період української історії. Тобто це якраз той випадок, коли кожний глядач має скласти свою думку про фільм і коли судження кінокритиків не є вирішальними.

 

      — Пане Олесю, ви задумували «Аттентат», «Нескорений» і «Залізну сотню» як трилогію, чи так вийшло спонтанно?

      — Ні, це вийшло якоюсь мірою випадково. Перший фільм, «Аттентат», з'явився майже несподівано, коли я у Сполучених Штатах вивчав у складі комісії по голодомору, яку очолював Джеймс Мейс, матеріали, потім коли опинився в Гарвардському університеті і побачив у бібліотеці масу матеріалів про події, абсолютно не знані мною, то привіз сюди масу книжок. Але тоді був Радянський Союз і на митниці цікавило тільки одне: долари маєте? — Ні, не маю. — Ідіть. Ніхто книжками вже не цікавився. Я схотів зробити «Аттентат», бо сама історія була дуже цікава і незнана. Потім з'явився «Нескорений». Коли «Нескореного» показували в Австралії, на прем'єрі в Сіднеї я познайомився з Юрієм Борцем, який, власне, є автором книжки «У вирі боротьби», і це була його пропозиція, чи замовлення. Коли вже почав працювати над режисерським сценарієм «Залізної сотні», то відчув колосальну поліфонію і щодо характерів, щодо доль персонажів, я щиро відчув глибину цього матеріалу і з точки зору режисури, і стилістики картини. Так що воно так, знаєте, як у житті буває, — ніби випадково, але якоюсь мірою, може, й закономірно.

      — Книга Юрія Борця автобіографічна? Він сам боровся в УПА?

      — Він колишній учасник визвольної боротьби, і якщо говорити про цей фільм, то він є прототипом одного з персонажів, там є така цікава постать — Чумак, це якраз і є Юрій Борець, Чумак — це його псевдо, він був буланим у сотні Громенка. Він мені казав: я дуже хочу зробити фільм про своїх бойових друзів, які загинули, але яких я пам'ятаю все життя. Він живе цим життям, цими спогадами. Це його молодість, а молодість завжди цікава, тому що все вперше, ти нічого не боїшся, не маєш досвіду, отже, ідеш уперед напролом.

      — Усі ваші фільми, вашу «тему в мистецтві» у традиційній державі можна було б кваліфікувати як кон'юнктуру. Але в наших умовах кіно про УПА, про голодомор — невдячний труд. Ви зарекомендували себе в діаспорі, яка є головним інвестором ваших картин, зробили собі певне реноме. А з другого боку, для себе особисто не боїтеся одноманітності?

      — Ні. По-перше, я думаю, що тепер уже закінчив тему визвольної боротьби. Зараз я маю проект, який називається «Владика Андрей», присвячений митрополиту Андрею Шептицькому. Це спільний проект моєї студії «Олесь», Українського конгресового комітету Америки, з яким я вже зробив два фільми — «Аттентат» і «Нескорений», і Міністерства культури. Уже є сценарій, який затвердило Міністерство культури, експертна комісія, і ми стоїмо в плані виробництва уже восени цього року.

      — Є якісь специфічні, спеціальні вимоги інвестора до ваших фільмів? Якісь принципові для діаспорян установки?

      — Перша вимога — це дотримуватися історичної правди. Ну і якщо ми подаємо свою історію засобами художнього кіно, то в першу чергу має бути емоційне сприйняття, а воно, між іншим, найсильніше. В мистецтві зрозуміти — це відчути, якщо глядач сприймає фільм емоційно, то це відкладається в його серці, в його пам'яті. Якщо кіно холодне, то це програш, я так вважаю.

      — Ви завжди продюсер своїх фільмів?

      — Доля мене примусила бути продюсером. Починаючи з першого фільму, ще за радянських часів, коли були гроші, було все, але ми порушували тему голоду і було зрозуміло, що якщо держава буде при цьому, то вона контролюватиме процес і обов'язково виникатимуть якісь неадекватні ситуації. Тому я чемно відмовився від допомоги і знайшов гроші недержавні, плюс, ви знаєте, була велика збірка від українського народу, люди присилали свої пожертви — хто карбованець, хто два, хто 10, хто 100. А потім, коли державне фінансування майже припинилося, а мені не хотілося міняти свою професію, бо я дуже люблю кіно, змушений був шукати гроші. Біда навчить, знаєте.

      — Авторські права на всі ваші фільми належать вам?

      — Ну чому? На «Аттентат» права поділені між мною і УКК, що стосується «Нескореного», права поділені між УКК, Міністерством культури і моєю студією. Права на «Залізну сотню» мають компанія Юрія Борця і моя студія. Знову ж таки, велика проблема — розповсюдження. У нас, бачте, є уже кінопрокат, але він переважно американський. Світові кінопрем'єри у нас проходять одночасно з іншими столицями, мої друзі дивилися фільм «Страсті Христові» в Австралії і в Америці, я в ці самі дні дивився його в Україні. Але в кінотеатрах, на жаль, немає жодного українського фільму, це дуже болюче питання для мене. Я б хотів, щоб українське кіно також було в прокаті. Люди відвикли від нього, а з другого боку, я знаю, що всі дуже скучають за українським кіно.

      — Вам ще й гріх скаржитися — ваш фільм я пам'ятаю в «Кінопанорамі».

      — Я просто запропонував дирекції кінотеатру «Кінопанорама» картину «Нескорений», фільм ішов днів 10, і глядачів у нього було навіть більше, ніж у пересічних американських фільмiв, які йшли у цьому кінотеатрі. Я сподіваюся, цього разу буде інакше, все ж таки ситуація в Україні поліпшується, і, не зважаючи ні на що, ми йдемо вперед.

      — Який у вас передбачається рекламний бюджет на фільм «Залізна сотня»?

      — Я якраз цим питанням займаюся. Зараз, правда, проблема з бігбордами — всі зайняті під президентські вибори, і ціни на них страшенно виросли. 24 претенденти на Президента, так що, боюся, у мене грошей не вистачить.

      — Я переконана на 100 відсотків, що ваші фільми мають свого глядача. Але він уже має бути підготовленим, не з вулиці.

      — Ви знаєте, на прикладі Ялти я переконався, що цей фільм цікавий різним людям, і з вулиці на нього теж ідуть. На першому показі, в готелі «Ялта», були присутні якісь відпочиваючі з Росії. Вони підходили й казали: «Мы очень солидарны с вами, нам фильм очень понравился». Це для мене була приємна несподіванка. Хоча це нормально, тому що я «Нескорений» показував у Москві двічі — на Московському міжнародному кінофестивалі і на Днях культури Києва в Москві, і реакція була дуже добра. Я вважаю, що це частина нашої спільної історії, і щоб наші народи-сусіди жили в розумінні, нам треба знати свою історію і розуміти її.

      — В «Залізній сотні» ви робили ставку на зірок, чи не так?

      — Чому, в мене багато й дебютантів. Дивіться, Міша — актор Дмитро Терещук, студент, дівчата, які грали Ксеню і Марічку — дебютантки, Олеся Жураківська — прекрасна актриса, але я знаю, що в кіно вона не знімалася, і багато-багато ще є персонажів, які дебютували в кіно. Із зірок там Коля Боклан, Горянський, Іван Гаврилюк, Олег Драч.

      — У вас же продюсерське кіно, а воно, як відомо, вимагає хорошого сценарію, грошей і зірок.

      — Ні, ви знаєте, я дивився, щоб люди підходили на ролі. Горянський, наприклад, дуже підходить до своєї ролі, він у мене знімався і в попередньому фільмі. Для ролі, в якій знімався Гаврилюк, якраз потрібна була людина, за якою є якась доля, плюс типажно він дуже підходить — народився ж на Львівщині. Він звідти, розумієте. Я провів дуже серйозні проби. На роль Громенка в нас було кілька запрошених, я вам відкрию таємницю, що Коля Боклан хотів грати Мішу, оцього молоденького хлопчика, а Тарас Жирко, який грає священика, хотів дуже грати Громенка. Я не люблю, коли актори грають, я люблю, коли актори живуть. Єдине, що я від них хочу, щоб вони були органічні, правдиві, щоб не було ніякої фальші, щоб температура була відповідна на фільмі. Бо в мистецтві десь ледь-ледь, трошки-трошки — і вже це не мистецтво. Проби проводили три тижні, кожного дня було 10—15 людей. Я хотів, щоб це кіно було заповнене свіжими обличчями.

      — Чи не хочете ви спробувати себе в якійсь іншій темі, в іншому жанрі?

      — Моя мрія — зняти комедію. Тому що я по життю людина з гумором і маю друзів веселих. Вони мені кажуть: Олесю, ти такий веселий чоловік, ти так любиш гумор, чому ти знімаєш такі трагічні, такі сумні фільми.

      — Але комедія дуже страшний і відповідальний жанр, вона потребує «інтерактиву», а коли на комедiї люди в залі не сміються — це вже трагедія.

      — Я хочу зняти сучасну комедію. Є одна дуже цікава ідея, я поки що не буду про неї говорити. Бо якщо я вам скажу, а потім не знайду грошей, то буде сумно. Тоді всі з мене сміятимуться.

      — УКК комедію, мабуть, точно не фінансуватиме.

      — Комедію, очевидно, ні. Але я дуже вдячний конгресовому комітету, я з ними співпрацюю уже 10 років, і ви знаєте, приємно, що мені не було соромно за свої фільми. Я бачив реакцію глядачів у багатьох країнах, на фестивалях у Сполучених Штатах Америки, в Карлових Варах, в Канаді, в Англії. І це не були тільки українці, ні, серед глядачів були люди, які навіть плутають Україну з Росією, і якраз після цих фільмів вони вже перестають плутати. Це дало мені в складний для нашого кіно час можливість якось утриматись, займатися улюбленою справою.

      — Ви живете з кіно, воно вас годує?

      — Ну аякже, це ж моя професія. Я не продаю нафту, не торгую металом. В Україні мені вистачає, якби це було десь на Заході, було б сутужно.

      — Телебачення ваші фільми демонструє?

      — Так, але не всі канали хочуть мати мої фільми і показувати їх. Але я ніколи не наполягаю — що ж ти зробиш. «Голод-33» був подарований мною телебаченню, я це свідомо зробив. Тоді якраз був всеукраїнський референдум 1 грудня, і я запропонував 30 листопада показати цей фільм. Я очевидно зразу знищив кінопрокат, але не жалкую про це. Наступного дня «Нью-Йорк таймс» написала, що в Україні відбувся показ цього фільму, який значно підняв кількість голосів за незалежність України. Мені дуже хотілося, щоб Україна була.

      У минулому році, коли відзначали 70-ту річницю голодомору, через МЗС «Голод-33» побачили майже в 50 країнах, були влаштовані різні публічні покази. Коли фільм не старіє, коли він потрібен, коли його показують, це дуже приємно.

      — Скажіть, а тема УПА, національно-визвольної боротьби якось пов'язана з вашою біографією, родиною?

      — Ні. Мій тато народився в Житомирській області, Янчук Спиридон Іванович, працював учителем української мови і літератури. На жаль, він помер, коли мені було 8 років. А мама народилася в Омській області, після війни приїхала до України і стала студенткою Київського університету, закінчила історичний факультет і викладала історію в школі. Так що я із учительської родини, зростав у місті Фастів під Києвом. Я пригадую, коли мені було 3 роки, тато читав Шевченка, і я плакав — мені було так шкода Катерину. Мама все життя мріяла, щоб її син став істориком. Ну а я став режисером і знімаю про історію. Мені шкода страшенно, що коли вона померла, я ще був асистентом режисера, і мама не бачила жодного мого фільму. Коли я зустрічаю її подруг, колишніх учительок, вони мені завжди кажуть: як шкода, що ваша мама померла і не побачила, які ви фільми знімаєте. Якщо дійсно є щось там, то мої батьки все знають і бачать.

      — Звідки ж ви заразилися «бацилою патріотизму», якщо зростали на Київщині у зразковій вчительській родині?

      — Ви знаєте, мені колись навіть моя мама казала: звідки у тебе стільки антирадянського? Я — вчителька історії, пропагандист, член партії. Я казав: мамо, знаєш, я чую одне, а бачу зовсім інше. Любив слухати голоси «ворожі», і коли давав перше інтерв'ю на «Голосі Америки», сказав: Боже, хіба міг я колись подумати, що таке може бути зі мною. Я пригадую, 24 серпня 1991 року вранці дружина сказала мені: ходімо до Верховної Ради, може, сьогодні буде якийсь перелом, може, ми хоч щось зробимо. Ми пішли, там було дуже багато цікавих моментів — я маю багато фотографій, на відео знімав. І коли ми приїхали ввечері додому, i в програмі «Врємя» диктор Кисельов оголосив, що Україна проголосила незалежність, я дістав величезну пляшку коньяку «Курвуазьє», яку мені один американський критик подарував, і випив її усю повністю у цей вечір.

      Я думаю, що ми живемо у дуже цікавий час і країна йде вперед, не зважаючи ні на що. Я впевнений, що пройде ще кілька років і до нас почнуть повертатися ті, хто виїхав за кордон. Вони вже й зараз вертаються, але їх буде більше.

      — А кіно буде?

      — Кіно в нас буде, я вірю в це. Воно i зараз є, але в дуже маленьких обсягах. Повинна бути серйозна державна підтримка, от і все. Не можна до кіно ставитися як до десерту. Я згодний і завжди буду згодний з Леніним, що найважливішим із мистецтв для нас є кіно, і більшовики це розуміли, треба віддати їм належне. Чому у нас цього не розуміють, я не знаю.