За крок від легенди

19.08.2004
За крок від легенди

Подружжя Шалімових. (Фото Олексія ІВАНОВА.)

      Непересічна постать не тільки в українській, а й у світовій медицині, Олександр Шалімов став легендою. Автор більше 830 наукових праць та 112 винаходів, він створив в Україні два науково-дослідних інститути — у Харкові і Києві, виховав цілу школу хірургів. Так сталося, що коли ми з'явилися на порозі його затишного обійстя у Києві, де він живе разом з дружиною Сусанною Миколаївною, академік Шалімов відкрив двері нам сам. Світило медичної науки був по-домашньому у тренувальних штанях — він-бо щойно повернувся з поїздки до одного з районних центрів Київщини, де фонд Шалімова разом з УНП проводили благодійну акцію. Олександр Олексійович, попри досить-таки пізню годину, охоче погодився розказати «УМ» про головні віхи своєї незвичайної біографії та життєві принципи.

 

Маньчжурські круті гірки

      Історію про те, як усе починалося, знають усі, кому небайдужий Олександр Олексійович. Народився він у Липецькій області у 1918 році і був шостою дитиною з чотирнадцяти. Щоб перебути важкі часи, родина перебралась на батьківщину мами — Кубань. Саме від матері, кубанської козачки, яка померла, коли їй не було і сорока років, цілком російськомовний Шалімов знає так багато українських пісень, яких охоче співає у гарному товаристві. І незмінно дивує це саме товариство тим, що, як правило, знає не два куплети з приспівом, як більшість із нас, а всю пісню від першого до останнього слова.

      До війни Олександр Шалімов, який взагалі-то хотів учитись у Ленінградському фізико-математичному інституті, але не мав коштів туди поїхати, устиг отримати аж дві освіти — робфак, а потім лікувальний факультет Кубанського медичного інституту. Якраз у рік його випуску почалася війна. На фронт його не взяли за станом здоров'я. І призначили головним лікарем Нерчинської районної лікарні Читинської області. Це була точка на карті на кордоні з Маньчжурією. «Триста кілометрів до залізниці, сімсот — до найближчого обласного центру. Оскільки всіх лікарів забрали на фронт, єдиним лікарем залишився я», —  вже вкотре розповiдає про початок свого медичного життя Олександр Шалімов. Він тоді виконував операції мало не по книжках, всі втручання — і ургентні, і планові, і навіть оперував бойові поранення прикордонників, застава яких була недалеко.

      Саме в той воєнний час закладено підвалини вражаючої універсальності Олександра Олексійовича як хірурга. За його словами, розклад денний був напруженим: доводилось виконувати функції травматолога, хірурга, акушера-гінеколога, нейрохірурга. І в тих коротких проміжках між прийомом хворих, операціями і сном Шалімов читав спеціальну літературу, бо знань катастрофічно не вистачало, а порадитись було ні з ким. Вся підмога — дві медсестри. Вночі ж він відпрацьовував хірургічну техніку на трупах, піддослідних тваринах. Мабуть, через таку безперервну хірургічну практику вже через рік він почав виконувати резекцію шлунка. Для хірурга того часу це була межа можливостей, «вищий пілотаж». Тому ще не закінчилась війна, а молодому й заповзятливому хірургу вже вже дали посаду головного лікаря міжрайонної лікарні, яка обслуговувала жителів аж чотирьох районів області. І знову ж таки, він виконував всі операції, які були необхіднi, — і як уролог, і як гінеколог, і як нейрохірург... Так він працював протягом усіх років війни.

      І тільки після перемоги Шалімов отримав можливість пройти курси підвищення кваліфікації у Москві й обрати нарешті якусь спеціалізацію. Але і в Москві він довго не міг визначитись, яка ж галузь  хірургії йому подобається найбільше. Й оскільки тоді вчитися всім можна було безборонно і безкоштовно, Олександр Шалімов обійшов усі тодішні найвідоміші інститути, зокрема Інститут Вишневського, Скліфосовського, Бакулєва...

      Потім Шалімов працював у Брянську, де пліч-о-пліч з Миколою Амосовим винаходив нові методики оперативного втручання, далі — у Курську, і всюди хірург виконував ті операції, яких до його приїзду ніхто не бачив. В Україну, а точніше у Харків, потрапив у 1957 році і там почав створювати Інститут загальної і невідкладної хірургії. «В Україні я перший почав робити операції на судинах, на серці, на підшлунковій залозі, — каже Олександр Олексійович. — Зрозуміло, мене почали запрошувати у Київ, оскільки ніхто такого там досі не робив». Він завжди випереджав свій час і оперував усі патології, які є. Замість того, щоб, як всі нормальні люди, написати одну докторську, він їх написав три. Просто через те, що його винаходи були настільки новітніми, що наукові керівники не бралися їх підтвердити.

«Я не зміг попросити жінку: віддайте серце вашого чоловіка»

      Олександр Олексійович здійснив не один, а багато переворотів у хірургічній гастроентерології, торакальній і судинній хірургії, гепатопанкреатології. За його ж словами, у 75 відсотках всіх людських патологій, які потребують оперативного втручання, він винайшов нові хірургічні методи. Олександр Шалімов запровадив в Україні резекції стравоходу з одномоментною пластикою, органозберігаючі операції на шлунку при виразковій хворобі, резекції печінки і підшлункової залози. Також він розробив нові методи операцій при онкологічних, серцевих, шлункових захворюваннях, вперше здійснив пересадку підшлункової залози хворому діабетом. Серед його подвигів немає хіба що трансплантації серця. І це справді драматична історія.

      — Олександре Олексійовичу, я знаю, що у 1968 році під час роботи в Харкові ви були за крок до того, щоб вперше в СРСР здіснити пересадку серця. Чому ж не зробили тієї трансплантації? — запитую обережно, хтозна, як відреагує на нетактовне запитання невтомний академік, який поклав життя на те, щоб рятувати людей.

      — Так, як тільки Крістіан Бернард у Південній Африці зробив першу таку операцію, результати якої було опубліковано, я одразу ж поклав цю публікацію на стіл і почав експериментувати, — доволі спокійно розказує Шалімов. — І з бригадою своїх колег я відпрацював методику цієї унікальної операції. І став чекати. Бувають такі непоправні травми, коли мозок гине, а серце ще б'ється, і його можна взяти й пересадити... Так до мене і привезли того мотоцикліста. Мозок людини було остаточно зруйновано. А серце ще билось. Мав я і реципієнта — молоду жінку, яка мала захворювання серця, при якому порятувати могла тільки пересадка. Ми провели всі обстеження і по всіх параметрах серце донора підходило... Але...

      Але за законами Радянського Союзу, втім, як і нинішніми, потрібно було отримати письмову згоду родичів на взяття серця. Все вирішували хвилини. Дружина потерпілого разом із дитиною очікували в передпокої.

      — Я питаю своїх лікарів: «Хто піде, хлопці?» — розповідає далі Олександр Олексійович. — Вони пішли, подивилися на жінку і  не наважилися. Питають мене : «А може, ви б пішли, Олександре Олексійовичу?» Що робити? Я пішов. Дивлюсь: жінка плаче, дитина плаче ... і не зміг. Не зміг попросити її: «Віддайте нам серце вашого чоловіка, тому що однаково не можемо його порятувати...»

      Славетний хірург зараз говорить, що він не зміг переступити цю моральну межу. А якби зміг, то першу пересадку серця в Україні зробили б ще у 1968 році, а не в дев'яностих...

Замало звершень для звання Героя України

      Донедавна головний хірург Міністерства охорони здоров'я України, і все ще — почесний директор Інституту хірургії і трансплантології, який офіційно чомусь досі не назвали його ім'ям, але вперто продовжують іменувати Інститутом Шалімова в народі, академік Олександр Шалімов отримує пенсію аж у 1100 гривень. Йому це звісно, байдуже, після стількох років героїчної праці, але все ж дивує: чому від Радянського Союзу Олександр Шалімов отримав звання Героя Соціалістичної Праці, а від незалежної України досі не має звання Героя України?

      «Якби ви знали, як нас заманювали працювати за кордон, які клініки, котеджі і дачі нам показували у тій же Німеччині, в Австрії! Навіть суми називали — 3,5 мільйона дойчмарок отримував би за рік мій Шалімов. І мене «обробляли», щоб я на свого чоловіка вплинула, — розповідає Сусанна Шалімова. — А Саша на всі пропозиції казав: а хто ж буде оперувати наших? Мабуть, немає в Україні такої родини, де б не знали імені Шалімова, оскільки він дуже багатьох людей порятував. Але зараз, коли він уже протягом кількох років не оперує, він став ніби й не потрібний нікому».

      Сусанна Миколаївна й досі згадує, як вона, якось потрапивши на Кубу, зайшла подивитись місцеву клініку. «Чоловіка зі мною не було. Але як тільки я сказала своє ім'я, до мене спеціально вийшов генеральний директор медичного об'єднання, щоб вклонитися доземно і віддати шану роботі Шалімова. «Ми добре знаємо Шалімова, — сказав він, — тому що наші хірурги оперують за його методиками», — розповідає вона.

Келих вина і триста віршів

      З тих пір, як Шалімов став почесним директором Інституту хірургії і трансплантології, розклад його дня не дуже змінився. Олександр Олексійович щодня ходить на роботу, так само до нього приходять хворі на консультацію, і він нікому не відмовляє. Запрошують хірурги на складні випадки, коли його велетенський досвід стає у пригоді. Він ретельно слідкує за новітніми досягненнями у хірургії. Пять років тому вивчив англійську мову тільки для того, щоб мати змогу переглядати закордонну пресу. Ще б пак, серед його учнів — 54 доктори медичних наук, більше ста кандидатів наук, які вже мають своїх учнів. Навіть ті лікарі, які не були його прямими учнями, буває, кажуть: «Ми — «шалімовці», тому що оперуємо за його методиками». І все це — школа Шалімова. Серед його учнів — нинішній директор Інституту хірургії і трансплантології Валерій Саєнко, директор Інституту онкології АМН України Сергій Шалімов, чимало завідувачів кафедр і директорів потужних медичних центрів.

      Більше уваги останнім часом академік став приділяти своєму Фондові, який був створений задля допомоги медикам. У благодійній діяльності Олександра Олексійовича активно підтримує його дружина Сусанна, яка є віце-президентом Всеукраїнського благодійного медичного фонду Шалімова. «Які б не були проблеми, я завжди раджуся з дружиною. Не знаю, що б я робив без її повсякчасної підтримки», — каже Олександр Олексійович. Сусанна Миколаївна — також лікар-хірург. Вони разом уже протягом двадцяти чотирьох років. «Стільки не живуть», — жартує пані Сусанна.

      На жаль, зважаючи на вік, академік менше віддає часу і такому улюбленому своєму заняттю, як полювання. Один із його мисливських трофеїв — шкура кабана — лежить на ганку будиночка Шалімових як килимок для ніг... «Не подумайте, він їздить не заради самого полювання, а просто любить це спілкування з живою природою, з новими людьми. Я колись змушена була оформити мисливський квиток, щоб хоч трохи побути разом із чоловіком, бо він тільки й пропадав на роботі, а як випадав вихідний — їхав у ліс, щоб відновити сили, побути на самоті з природою», — згадує Сусанна Шалімова.

      Вісімдесятишестирічний Шалімов досі дозволяє собі протягом дня випити келих гарного червоного вина, який він неодмінно присмачує римованим тостом, як ми мали змогу переконатись. Тостів про красу жінок, про сенс життя він знає безліч. Знає напам'ять і більше чотирьохсот різних   віршів, здебільшого класичних авторів. Просто любить поезію, а крім того, стверджує, що це гарне тренування для пам'яті, яка у хірурга має бути блискучою.

      В академіка нью-йоркської і німецької академій наук, не кажучи вже про наші НАН і АМН України, людини планети 1998 року за визнанням ЮНЕСКО, є три головні правила: працювати над собою, постійно вчитися і ніколи не здаватися. «Щоб стати справжнім спеціалістом-медиком, треба засвоїти таку «ідеологію» — вчитись треба протягом усього життя. Не думай, що ти розумніший за всіх», — каже Шалімов. Рецепт напрочуд плідної роботи, за Шалімовим, простий. «Я вставав щодня на початку шостої, умивався, голився і дві години — до восьмої — сидів і читав. О восьмій ішов на роботу, приймав хворих, оперував, а коли випадав час — у бібліотеці читав усе, що там є по хворобах, які я сьогодні побачив вперше. Так я вдосконалювався», — каже академік. Правда ж, просто?

  • Пігулка не допоможе…

    Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>

  • Не лікують, а вбивають

    До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>

  • Чіпкий, як кліщ

    Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>

  • Смертельний бізнес

    «Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>

  • Провал операції, або Як вижити в котлі медреформи?

    Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>