І нема на то ради

У Давньому Римі популярним був вислів: «Хліба і видовищ!». Пройшли тисячі років, і все залишилося на тому ж рівні — а люди як люди. В Україні до сучасного мистецтва, яке провокує, показує ницість і треш, ставляться критично, осудливо і неприйнятно. Особливо, коли у роботі художника йдеться про людські недоліки. Але якщо митці не будуть переосмислювати ситуацій, які показують, куди «котиться» країна, то одного дня нам уже не буде куди опускатися.

У Національному художньому музеї на днях презентували проект «Місця». Алевтина Кахідзе, Стас Волязловський та Жанна Кадирова, лауреати премії ім. Казимира Малевича, яку в 2008 році заснував Польський інститут в Україні, у своїх роботах розмірковували, на що треба звернути увагу українців у першу чергу, щоб не застрягнути на рівні «видовищ». Та перші відвідувачі, на жаль, не зрозуміли ідеї проекту. Під час дискусії художників із польською кураторкою Монікою Шевчик дехто відважувався взяти слово і заявити митцям у вічі: «Те, що ви зробили, повне гівно!» або ж «Це профанація! Як ви могли?» Глядачів обурило, що у священному місці мистецтва, тобто Національному художньому музеї, де зараз проходить виставка «Українська лінія модерну», поруч із беззаперечними геніями живопису Мурашком, Кричевським, Мясоєдовим, Максимовичем, Жуком, Врубелем, Пальмовим, Екстер, Богомазовим, Бурлюком та іншими метрами відкрили проект сучасних художників, які голосно заявляють: «Увага! Будьте обережні! Це не краса, а стьоб!».

Штучні квіти по всій квартирі й виставка мавп у художньому музеї

За експерименти і нову мову художній музей уже встигли облаяти під час виставки «Кодекс Межигір’я», організатори якої показали «скарби» з будинків Януковича і Пшонки. Одні заявили, що такий кітч неприпустимо виставляти у музеї по сусідству з класичною експозицією, завдання якої — виробляти гарний смак у глядача. Інші ж, навпаки, оглядаючи подарунки Януковича, не дивувалися ідіотизму екс-чиновників, а сприймали це як небувалу розкіш. «Ми чули, як люди між собою говорили, що от вмів чоловік жити і себе любити. На виставці у них народжувалася мрія — пожити у таких розкошах, як Янукович, хоча б місяць», — розповідає «УМ» одна зi співробітниць музею.

Є побоювання, що українці, побачивши проект «Місця», подумають, що так і треба. Таке розуміння може прийти у залі, де Стас Волязловський облаштував «затишну» кімнату звичайного українця. Запитаєте, як живе простий народ? У «затишній» квартирі часто телевізор — голова сімейства. Його прикрашають м’якими іграшками, скульптурами і штучними квітами. Пластмасові квіти взагалі — улюблені предмети декору українців. У звичайній квартирі вони повсюди — на підвіконні, у шафі, на столі, під столом, а буває, що й килим на стіні прикрашають, наче ікону, рушником. «Мій проект називається «Затишок». Він пересікається з тим, що ми побачили на виставці «Кодекс Межигір’я», — пояснив свій задум Волязловський. — У нас заможні люди не користуються послугами дизайнерів. Вони самі прикрашають домівки цією «красою». По всіх куточках у квартирі розставляють фонтанчики, вазочки, собачок з очима, ніби вони кислотою обкакалися. Взагалі я працюю у напрямi шансон-арт. Мої роботи про людей, які слухають Михаїла Круга, про людей, які якщо щось і бачили, то це їх не зачепило. Найдалi, де вони були — це Єгипет».

Штучні квіти по всіх куточках ідеально роз’яснює відео Волязловського. Його нон-стоп показують по телевізору посеред кімнати. Стас із Херсона. Він каже, що у місті мало хто знає про існування Херсонського художнього музею ім. Шовкуненка, де є Врубель, Айвазовський, іконопис ХVII століття та інші шедеври українського і російського мистецтва. Але у 2011 році ситуація кардинально змінилася. На кожному кроці у Херсоні майоріла реклама виставки у художньому музеї. Популяризували не твори мистецтва, а виставку карликових мавп. Люди масово ринули у художній музей, де на третьому поверсі у клітках сиділи екзотичні тваринки. Уже на вході відвідувачі відчували, що прийшли за адресою. Калом пахло звідусіль, у тому числі від охоронця на парадних дверях. Діти піднімалися по мармурових сходах і просили батьків пошвидше показати їм мавпочок. Родина за родиною цілеспрямовано минали зали з високим мистецтвом, адже шедеври висіли не на стінах, а сиділи у клітках і їли банани.

«Зрозуміло, що музею треба заробляти. Та я думав, що нижче воскових фігур опуститися немає куди. Але, здається, можна. Недавно з художнього музею втекла ядовита змія. Музейники всім колективом ловили її по місту. Ось така у нас краса і затишок простого українця», — розмірковує Волязловський.

Більше, ніж телебачення

Жанна Кадирова теж задумалася над затишком українців, та не у квартирах, а в голові. Її роботи — це рефлексія на останні події. «Ми знали, що медіа маніпулює, але не думали, що так сильно», — каже Жанна. Тож у своїх роботах художниця проявила непроявлене. Вона показала, якщо б маніпуляцію матеріалізувати, якою завеликою вона б була. І, якщо чесно, масштаби вражають. Відеокамери та телевізор своїми інформаційними тінями повністю поглинають простір. У цементній реальності медіа немає місця для здорово мислячої людини. Маніпуляція залишає нам два варіанти — або ти стаєш цементом, або вимикаєш телевізор.

Алевтина Кахідзе зізналася, що після подій на Майдані ми вже не плануємо своє майбутнє, нам важко сказати, що буде завтра і ким ми станемо. Тому коли Польський інститут запропонував Алевтині взяти участь у виставці «Місця» як лауреату премії Малевича 2008 року, вона почала розмірковувати, що за останні шість років доля могла повернутися в інший бік і сьогодні могло б не бути її як художниці. Алевтина вирішила пофантазувати та уявити, що вона пише сценарії для серіалів, де на тисячній серії головні герої одружуються. Також вона могла б бути травником і заготовляти чебрець. А ще могла б реалізовувати себе як дизайнер і рекламний агент. Кураторка Моніка Шевчик підкреслила, що Алевтина Кахідзе не могла перестати бути художником, бо це не професія, а стан. За її словами, вона щаслива, що має можливість переглядати портфоліо молодих українських митців: «Я зрозуміла, що українська сучасна сцена є живою і динамічною. Проект лауреатів премії Малевича і класична експозиція доповнюють одне одного, і це дозволяє музею жити».