Микола Лаврик: Успіх України, як і Польщі, — у малому бізнесі

12.03.2014
Микола Лаврик: Успіх України, як і Польщі, — у малому бізнесі

Микола Лаврик.

Великий бізнес в Україні продовжує залишатися при керівництві державою. Навіть більше: останні, можливо, антикризові призначення нової влади свідчать, що цей взаємозв’язок, який, втім, існував і раніше, нині тільки поглиблюється. Нинішній статус–кво — це тимчасове явище чи ухвалена форма? Як втримати за таких умов ту саму рівновагу, необхідну для розвитку суспільства, та усунути головні протиріччя, які досі заважали розвиткові нашої економіки? За яких умов бізнес зможе ефективно управляти державою, враховуючи насамперед інтереси людей?
Саме з цих питань почалася наша розмова з людиною, яка знає проблему з двох боків. Адже Микола Лаврик свого часу був мером міста Ромни, очолював обласні державні адміністрації, а нині успішно займається бізнесом.

Завод «з нуля» за п’ять місяців

— Миколо Івановичу, на вашу думку, олігархи, які очолили обласні адміністрації, зокрема на сході держави, зможуть виконати ті завдання, що їх ставили перед новою владою люди на Майдані?

— Нині наша держава живе в умовах перезавантаження: не стільки владних структур, скільки свідомості людей. На мій погляд, нині варто розпочати з аналізу економічного стану. Я би нині не акцентував увагу на тому, хто очолює регіон. І навіть, як та чи інша людина робить свою роботу. Незважаючи, як ми назвемо його: олігархом чи не олігархом. Нині треба вимагати від влади ефективного управління.

Адже економіка — чи то підприємства, чи регіону, держави — мусить бути конкурентною у глобалізованому світі: з економікою сусідів, конкурентами в Азії, Африці. Найбільша загроза нині — збудувати економіку на системі преференцій, штучно створених тепличних умов. Така економіка завжди приречена. Звичайно, не йдеться про депресивні території, які потребують особливого підходу. Нам потрібні вільні економічні зони. Я їжджу часто у відрядження, у тому числі в азійські країни, і бачу: слаборозвиненi країни утворюють вільні економічні зони з податковими канікулами, надають необхідну підтримку інвесторам. Це дуже правильний крок задля боротьби з безробіттям.

— Вдалося відчути на собі цю саму підтримку для іноземних інвесторів iз боку влади слаборозвинених держав? Скажімо, на прикладі вашого заводу в Бангладеш.

— Звичайно. Ми відкрили підприємство — один цех, який готує «напівфабрикати» для заводу в Україні, — у цій азійській державі задля зменшення витрат на логістику. Вважаю, що це правильно, адже продукт iз високою доданою вартістю має випускатися в Україні — він дорожчий, більш наукомісткий. До цього ж складне виробництво — це і заробітна плата наших людей, і необхідність використовувати працю кваліфікованих фахівців.

Утім я не про це. Мене надзвичайно вразив підхід до справи у цій державі. У Бангладеш рівень освіти становить 26%. Більшість людей, навіть отримуючи заробітну плату, ставлять відбиток пальця — не вміють розписатися. Але з населенням 157 млн. і такою освітою, політичною нестабільністю, відсутністю власних природних ресурсів, треба бачити, як розвивається країна!

Перше, що вони зробили, аби заробити гроші на зарплати, соціалку, — створили експортні торгові зони: по всій країні, у тому числі й у столиці. Вони виділяють 100 га землі, огороджують, ставлять охорону. Ти приїжджаєш — потенційний інвестор — заходиш до директора. Тобі показують їх умови: на десять років податкові канікули, на заробітну плату тільки соціальні внески, мінімум за оренду землі — фактично, копійки. Фіксована ціна за електроенергію, за воду. Можеш сідати і планувати свій бізнес.

Стандартна умова оренди землі — на 49 років. При цьому ти маєш діяти за певними правилами: забезпечити мінімальну заробітну плату, соціальний захист, харчування людей, підвезення на роботу, медичне страхування. Все прозоро — ніхто нічого не втаємничує, ніхто не змінює правил упродовж роботи.

Вгадайте, скільки пройде часу від подачі заявки до видачі дозволу? Дві–три години! Міністр збирає своїх чиновників за овальний стіл. Секретар обносить їм папери, вони підписують, міністр встає, під аплодисменти вручає сертифікат, і ти пішов будувати.

Ми були там усього п’ять днів. За один день обрали майданчик, написали заяву, отримали акт на право оренди на 49 років. Наступного дня вже зустрілися з будівельниками, а через п’ять місяців фабрика вже стояла.

А тепер порівняймо з українськими реаліями. Пам’ятаю, як за часів мого керівництва Чернігівською областю готувався до наради з Президентом про спрощення бізнесу. І дав завдання своїм колегам підготувати всю дозвільну процедуру, що її треба пройти для надання ділянки. Вийшло простирадло довжиною півтора метра. Скажіть, будь ласка, за який час я візьму землю — і скільки буде треба заплатити повз касу? А у безграмотному Бангладеш усе триває кілька годин. Ось яка прірва стоїть між нами і світом, не тільки цивілізованим, до речі. Якщо ми цього не поборемо, діла не буде!

Партнери по корупції

— Може, саме тому ми обираємо у партнери держави, які схожі на нас? Принаймні рівнем корупції.

— Казати нині, що ми боїмося йти у цивілізований світ зі своєю економікою, просити «давайте почекаємо» — це вкрай неправильно. Куди вже чекати?!!

Візьмемо для прикладу об’єкти промисловості Російської Федерації і проаналізуємо рівень зносу основних фондів. І порівняємо з Німеччиною, Італією, навіть Польщею. Порівняємо рівень зносу — там і там — житлово–комунальної сфери, доріг, магістральних комунікацій. І тоді спробуємо зрозуміти: як на базі зношених на 90% фондів можна вибудовувати рентабельну економіку? Та вона ж апріорі затратна! Амортизація вже давно відбулася — і моральна, і фізична. Але нам з ними комфортно, бо у нас економіка така ж або навіть гірша.

Пострадянська економіка, яка була і є нині, — найбільше зло для нашої держави. Європейці навчилися раціонально керувати своєю економікою. Добре, що ми також нібито хочемо навчитися.

— Що найперше має зробити нинішній уряд, аби Україна просунулася у реформуванні економіки?

— Дві прості речі. Коли у 2007 році я керував Чернігівщиною, сказав своїм колегам: «Якщо ми негайно не поборемо корупцію, корупція знищить країну». У нашій свідомості вже закладено: як же можна йти до лікаря з пустими руками?!!. Я вивчав досвід Грузії у боротьбі з корупцією. Хто би міг сказати за часів СРСР, що колись грузинський даiшник не братиме хабарі?!! Це ж був один з улюблених персонажів анекдотів — хабарник на грузинських дорогах! А нині поліція, яка не бере хабарі, — це реалія! На жаль, тільки у них.

Згадую один епізод. Призначають мене очільником Сумської ОДА. Президент перед представленням запропонував: «Сядь у «Жигулі», одягни куфайку і спровокуй даiшника на хабар!». І так трапилося. Не спеціально: їхали з водієм, нас зупинили. Я кажу: «Ану спробуй дати йому на лапу». І міліціонер узяв! Я вийшов iз машини — був величезний скандал. Але найдивніше, що всі в області публічно заявили: винен не тільки міліціонер, а й я. «Адже він спонукав постового до хабара і також має відповідати», — такою була суспільна думка.

А колишній грузинський президент Михайло Саакашвілі сам їздив і пропонував хабарі! Виявляв і звільнив сто відсотків кадрів у поліції і державних службах. І суспільство поставилося до цього схвально.

— У Польщі, до речі, законом дозволена провокація хабара.

— Так! І погляньте, як завдяки і цьому змінилася Польща за останні двадцять років: нині вона вже майже досягла рівня розвитку Німеччини, це вже справжня європейська країна. А ми ще думаємо, зважуємо, йти чи не йти в Євросоюз.

Пам’ятаю, як зароджувалася у них боротьба з корупцією при владі. Тоді на кордоні сиділи «чорні сотні». Як тільки надходив сигнал, вони — раз і накривали, вичищали всю митницю, всіх звільняли, до останнього рядового.

Нова влада у нас не має часу на розкачування. Це все, про що ми говорили, треба було зробити вчора. В іншому випадку економіка провалилася у прірву через хабарництво.

— А друге завдання для уряду?

— Зробити так, аби кожен підприємець міг побачити справжню свободу економічного розвитку. Україна, як, до речі, і Польща, приречена на успіх тільки завдяки малому бізнесу. Якщо ми ставимо план розвитку на олігархічну економіку, то не досягнемо жодного успіху. У Польщі нині працюють тисячі дрібних підприємств: і аграрних, і легкої промисловості. Подібна ситуація має бути і в нас.

Коли я був міським головою Ромен, то давав попередні дозволи на ведення бізнесу на коліні, на «серветці». Підписував — і дозволяв! Завтра, звичайно, допомагав облаштовувати, але процес уже йшов. Я вирішив дати пільги на єдиний податок у місті. Всі кричали: «Ти завалиш місцевий бюджет!». Але коли пройшло півроку, вони побачили, що у нас у 9 разів зросли податки!

Екс–голова ОДА про... скасування облдержадміністрацій

— Чи допоможе у цьому процесі адміністративна реформа, про старт якої минулого тижня заявили у Кабінеті Міністрів?

— Моя категорична думка як голови ОДА: місцеві державні адміністрації нашій державі не потрібні взагалі! На кожну з них ідуть сотні мільйонів гривень — на вітер, на утримання державних чиновників.

Нині ми повернулися до Конституції 2004 року — до парламентсько–президентського правління. Цей процес треба поглиблювати і за жодних умов не повертатися назад. При збереженні місцевих адміністрацій завжди існуватиме непорозуміння між Президентом і урядом. Завжди! Бо всім же хочеться покермувати — і чим більше, тим краще. Тому я пропоную — мають бути надані максимальні права місцевим радам. Я — за створення на всіх рівнях виконкомів.

Адже виконком формують депутати. Є обласна рада, якій довірив народ, і ця рада обирає виконком. Голова пропонує членів виконкому. І рада делегує свої повноваження виконкому: він є підзвітний раді. Існує, щоправда, питання централізованих функцій, які відбуваються у регіоні. Тут виконком має бути підзвітним Кабінету Міністрів. Керівника виконкому обирають, але його кандидатуру погоджують у Кабміні. Крапка! Вважаю, що це сприйме громадськість як на заході, так і на сході країни.

Утім навіть така схема не спрацює без належного формування бюджетів. Ми сьогодні забираємо все в центр, а потім, як кістку собаці, кидаємо ці гроші в регіони. Та чому я маю вистоювати у чергах — посміхатися, щось заносити, замість того, аби керувати регіоном?! Натомість має бути формульний розрахунок. Є, звичайно, дотаційні регіони, які мають надати підставу для фінансування — програму розвитку. Головне, аби кожен регіон був самодостатнім. І формувати бюджет знизу догори.

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Лаврик

Народився 30 червня 1952 року в селі Коровинці Недригайлівського району Сумської області. За спеціальністю фінансист, закінчив Харківський державний університет. Працював на виробництві, був міським головою Ромен, очільником Сумської та Чернігівської облдержадміністрацій. Нині очолює компанію «Талан», яка займається пошиттям взуття.

Заслужений працівник промисловості України, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенiв, орденом Ярослава Мудрого V ступеня також має орден Честі — найвищу державну нагороду Грузії — за допомогу цій країні у 2008 році, коли там була війна.

 

ПЕРЕВІРЕНО НА СОБІ

Підводні рифи легкої промисловості

— Миколо Івановичу, 98% всього взуття, яке продають в Україні, імпортне. Трикотаж — зроблений за кордоном на 90%, одяг із тканини — на 90%. При цьому Україна активно шиє для Заходу — на давальницькій схемі, а сама одягається у китайський імпорт. Чому так і що можна зробити?

— Головне — не займатися дешевим популізмом. Тобто не намагатися забороняти, обмежувати. Країна має діяти у межах вимог СОТ. Якщо цими нормами передбачені відповідні імпортні мита, то ми не маємо ні збільшувати, ні зменшувати.

Крім цього, ми маємо навчитися конкурувати з будь–яким виробником. От скажіть, чому китайський виробник за тридев’ять земель привозить сюди продукт, який дешевший за вітчизняний товар?

— Там дешева робоча сила.

— Ні! Неправда. У Китаї нині середня заробітна плата є не нижчою, ніж в Україні. Особливо у легкій промисловості. Ми постійно моніторимо ці цифри, адже нам самим цікаво довідатися про схему ціноутворення наших конкурентів. Аби випускати кращий товар за кращими цінами.

— Тоді як Піднебесній вдається домінувати на нашому ринку? І не тільки нашому, до речі. У будівельних магазинах — 90% усіх товарів китайські. У Китаї, як виявилося, навчилися виготовляти навіть традиційні українські вишиванки.

— Так, це насправді велика проблема. І ґрунтується вона на реальному стані якості цих товарів. Тільки один приклад: китайці навчилися робити так звану «еко–шкіру». Вони беруть відходи шкіри, перемелюють ці кусочки, прокатують на верстатi з клеєм — і шиють дешеве взуття. Пересічний споживач, який цих тонкощів не знає, звертає увагу на слово «еко». А чому вона «еко»? Бо підприємство викидає на утилізацію менше відходів! Але взуття з такої шкіри тримається два–три тижні.

Утiм такий товар купують, бо він дешевий — гуртова ціна 7–8 доларів. Це дешевше, ніж 10 доларів, які просить вітчизняний виробник. Боротися з таким явищем треба через державні структури, через інформаційний потік — роз’яснювати людям особливості ціноутворення. Утім такого контролю нема! Якби ми порівняли їхню якість із нашими нормами стандартів, то більшість китайської продукції не пустили б у державу. Ми сьогодні маємо в Україні недобросовісну конкуренцію. При цьому наголошу: ми не маємо боятися самої конкуренції. Ми маємо протидіяти нечесним спробам.

— Але ж не весь китайський товар поганий. Є ж автомобілі, які Піднебесна продає на європейському ринку — за європейськими ж цінами!

— Так, але контролювати ми маємо весь товар. У нас працює Держспоживстандарт, є лабораторії, є комітет захисту прав споживачів. Усі вони «їдять» державні кошти. Тобто це наші з вами кошти. І їхнє ви­трачання має приносити віддачу. Ось, скажімо, нехай китайський експортер спробує поставити свій товар у Німеччину! Цікаво, чи він хоча б кордон перетне?! Питання, знову ж таки, лежить не в площині преференцій, не в низькій собівартості. А лише в тому, що за привабливою обгорткою ховається неякісний товар.