Як вижити після катастрофи?

14.02.2014
Як вижити після катастрофи?

Кадр з фільму «Маленький дім». (з сайта asfera.info.)

У ранковій програмі четверга — дві кінострічки конкурсної програми: китайська «Нічия земля» Нінг Хао та американська «Отроцтво / Boyhood» Річарда Ланкастера. У п’ятницю — останні три конкурсні фільми, серед яких японський «Маленький дім» Йої Ямади. Суботнього вечора відбудеться закриття фестивалю та вручення його головних призів — одного «Золотого» та купи «Срібних» ведмедів. У фаворитах критиків фільми «71» британця Яна Деманжа та стрічка Уеса Андерсона «Готель Гранд Будапешт», яка й відкривала Берлінале. Хоча вердикти берлінського журі зазвичай непрогнозовані...

Фільмів на Берлінале, у різних його програмах — кількасот. Звісно, конкурсну програму треба дивитись обов’язково, а в решті випадків вибір незрідка інтуїтивний. Або такий: матеріал цікавить. Так я потрапив на чесько–словенсько–хорватську документальну стрічку «Оксамитові терористи / Velvet Terrorists». «Оксамитовими» в новій історії Європи були тільки революції, тож що то за «терористи» з таким–от означенням?

Картина режисерів Равела Пекарчика, Івана Остроховського, Петера Керекеса і справді про людей, які колись, у часи комуністичного панування в Чехословаччині, отримали терміни тюремних ув’язнень за тероризм. Понад те, вони дійсно виготовляли бомби і всілякі підривні штуки. Хотілось їм ту систему, яка багатьом видавалась непорушною, висадити в повітря. Картину складають три портрети чоловіків–терористів (останнє чомусь хочеться взяти в лапки, бо ніяк з ними не асоціюється). Вони просто живуть нині і ні про який терор не думають. Чому? Фільм не прямо, одначе підказує відповідь: терористом була та система, яка наро­джувала зневіру в те, що можна щось змінити у мирний спосіб... Колись у Росії так діяли народовольці. Забуті історичні сюжети. В демократичному суспільстві, державі, яка базується на ліберальних цінностях, подібні речі не повинні виникати в принципі.

У «Панорамі» показали японську стрічку «Вітчизна / Ієйі» Нао Куботи. На диво щемну й світлу — посеред фестивальної феєрії убивств, ґвалтувань і зневіри. Події відбуваються неподалік від атомної станції Фукусіма, себто у зоні, що утворилась після недавньої, ядерної катастрофи. Ну ви розумієте, чому мені забажалось побачити фільм.

Молодий парубок Джиро (Кеніші Матсуяма) повертається додому з Токіо. Повертається, попри те, що це — зона і тут забороняється жити. Та батько Джиро — фермер, і щось він заронив у душу свого сина... Бо герой фільму заходжується обробляти землю, прагнучи виростити на ній урожай. А водночас і оживити у власній душі паростки нової особистості, добряче притлумленої в столичному мегаполісі. До Джиро долучається його шкільний товариш... Опісля катастрофи, вселенської і особистої, можна не тільки вижити, а й народитись заново.

У загалом симпатичній, хоча й далеко не новій за трактуванням матеріалу конкурсній стрічці «Третя сторона ріки / La Tercera Orilla» аргентинської режисерки Селіни Мурги — історія юнака Ніколаса (Альян Деветак). Він живе у провінції, його батько, котрий живе на дві сім’ї, прагне наставити його на шлях істини, передусім скеровуючи професійні інтереси. Одначе ж роздвоєність батька, розщепленість його душі може бути заразливою...

Важка й муторна китайська картина «Чорне вугілля, тонка крига / Баі Рі Ян Хуо» 45–річного режисера Діао Їнаня. Провінційне місто, кримінальна історія з убивством, яке впродовж п’яти літ так і не розслідується. І майже без шансів... Одначе детектив Чжан Зілі (Діао Фан) уперто йде по ланцюжку подій. З’ясовується, що більшість злочинів загадковим чином пов’язуються з молодою жінкою ВуЖішен (Гвей Лун Мей), яка працює в хімчистці. Між цими персонажами навіть виникають любовні стосунки. Чим далі, тим більше конструкція фільму нагадує трилер. І водночас жанрові елементи обернуто в таку кількість життєвого «м’яса», життєвих наворотів, що стає страшно за людей, які там живуть. Це якесь катастрофічне у своїй основі буття, де злочин не може мати покарання, оскільки він тут є чимось сутнісним...

Як і в іншій китайській стрічці — «Сліпий масаж», тут спостережено авторське відчуття замало не повного розпаду самого людського єства. Люди розучилися жити, розучилися розуміти, навіщо це все. Звичайно, не можна по двох фільмах робити узагальнення щодо самовідчуття китайського суспільства. Та все ж — це про Китай, який так потужно зростає, який є нібито цивілізаційним прикладом для нас. Утім, навіщо орієнтуватися на приклади — живімо своїм життям.

Сергій ТРИМБАЧ, голова Спiлки кiнематографiстiв України,
спеціально для «України молодої»
Берлін