Патріарх за завісою пилу

22.01.2014

Старі плівки, до яких торкнутися можна хіба в рукавицях, а переглянути під пильним наглядом архівіста, ожили на великому екрані. Як Шевченка прославляли 1918 року, за часів, коли його поетичні рядки не могла вхопити беззвукова камера? Як святкували його день народження за Хрущова чи Сталіна? Чи користались іменем патріарха задля прославляння «світлих ідеалів комунізму»? У столичному Будинку кіно на екрані, в рази більшому за монітор відеокімнати архіву, днями показали цикл документальної шевченкохроніки з 1918–го по 1964 роки.

«У якому маразмі ми жили!»

Державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного виступив організатором таких сеансів. «Фрагменти цих фільмів ви можете побачити на телебаченні, але повну версію, не вирвану з контексту — лише під час візиту в архів. Таким чином ми фактично спрощуємо цю задачу, бо надаємо хроніку для глядачів відкрито». Зокрема, на великому екрані зафільмовані численні офіційні виступи політичних діячів та письменників на роковинах народження та смерті Тараса Григоровича, відкриття пам’ятників та музеїв у Києві, Харкові, Каневі тощо. Історичні сюжети про нелегкий життєвий шлях майстра повсякчас перемежовується з хронікою «того» сьогодення, де відчувається відверта пропаганда. Ефект від такого кіна, принаймні зараз, передбачуваний — хочеться ще. Адже сторінки історії на кіноплівці, певно що, найлегший та найзахопливіший спосіб споживати цю історію, а зафільмовані кадри не перепишеш, як підручники.

Першого показу було достатньо, аби голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач дав згоду на цикл сеансів. Продовження унікальної хроніки, пов’язної з іменем Шевченка, тепер уже, починаючи з кінця 60–х років і до 1991–го (остання документальна хроніка про Кобзаря), а також художні фільми, зокрема «Капітанша» (1987 р.) з Богданом Ступкою і фільм–опера «Наймичка» (1964 р.), покажуть у лютому.

«За своїм настроєм, перші фільми, ще до 1950–х років, у мене викликали жах, — ділиться після перегляду пан Тримбач. — В якому маразмі ми жили! Авжеж, і після 1950–х ця пропаганда відчутна, зате там уже хоча б живіша подача, дикторська інтонація, поетичні образи. Водночас паралелі з великим соціалізмом та Шевченковим світоглядом. Але всі, хто читав Шевченка, знає, що то абсолютно чужа йому міфологія!». Сергій Тримбач додає, що така хроніка актуальна і в наші дні: «Нас намагаються зараз повернути назад до тих часів, почнуть переслідувати за так звані наклепи. Слід поновлювати пам’ять, Шевченко свого часу то все передрікав».

Сталін замість Шевченка

Про актуальність таких кадрів, як освітню так і світоглядну, запевняє і політолог Інституту мистецтвознавства, що досліджує кінопропаганду в мистецьких стилях, Андрій Дорошенко. «Таку патетичну інтерпретацію і широке використання метафор зараз активно використовують у документалістиці у Європі. Сучасні автори цікавляться інтерпретаціями і кінонаративом, у тому числі й радянської тоталітарної епохи, частково з мистецьких інтересів. Водночас використання образу кумира нації як політичного важеля також є. Чим бездарніший політичний лідер, тим активніше йде намагання запозичити оту чужу славу, покупатися у її промінні», — констатує Андрій Олексійович.

На підтримку його слів Сергій Гальченко, відомий шевченкознавець, заступник диерктора Інституту літератури НАНУ, пригадує, що на відкритті музею Шевченка у Києві в 1949 році політичний вплив намагались прищепити навіть у меморіальних стінах. «У холі музею просто перед входом знаєте чий бюст стояв? Не Шевченковий, а Сталіна, — зітхає пан Гальченко, — аж поки за Хрущова його повеліли тихенько прибрати».