Скачемо у рік Коня

27.12.2013
Скачемо у рік Коня

з сайта korabelov.info. (Олександр Курінний вивчився на військового льотчика, а став конюхом.)

Покровителем нового 2014 року, згідно зі східним календарем, буде Синій Дерев’яний Кінь. Для українців прудконогий скакун завжди був символом сім’ї та добробуту. Адже кінь — це відомий персонаж багатьох улюблених з дитинства казок, а професія коваля, який виготовляв підкови, завжди вважалася трохи магічною.
Сильний, здоровий, працьовитий, розумний, відданий, гордий — якими тільки епітетами українці не нагороджували цих благородних тварин. Здавна це був найперший помічник у господарстві. А ще кінь — чудовий лікар душі і тіла.

«Казала мама: «Вчися, бо конюхом станеш»

Терапевтичні здібності коня використовували ще в часи Гіппократа. Лікувальний ефект від спілкування людини та коня давно став у нагоді лікарям Англії, Франції, Німеччини, США та інших країн. А ось на Тибеті навіть сни про коней вважаються цілющими. Успішно застосовують цю «терапію гривастими» на практиці й у Миколаївському поні–клубі «Сонечко». Там добре знають, що коні здатні вилікувати недуги як душевні, так і фізичні.

«Ми вже давно налагодили співпрацю з обласним дитячим центром реабілітації «Цвєтік–сєміцвєтік». Наших маленьких коників доставляємо туди в спеціальному фургоні, — розповідає керівник поні–клубу Наталія Солнишкіна. — Від цієї роботи ми й самі стаємо щасливішими, коли бачимо, як малюк з обмеженими можливостями буквально через п’ять хвилин спілкування з поні починає посміхатися, у нього слабшає м’язовий спазм. Був у нашій практиці і зовсім незвичайний випадок, коли хлопчик, якого вважали німим від народження, заговорив. Причому до цього навіть лікарі не давали йому жодного шансу на одужання, батьки були в розпачі. Так ось цей малюк у шість років сказав свої перші слова, коли його посадили верхи на коня! Зараз це — здорова дитина. Приходить до нас, спілкується з поні, доглядає за ними і розмовляє нітрохи не гірше, аніж його однолітки!».

 За словами Наталії, їхні оздоровчі уроки допомогли багатьом дітям не тільки позбутися фізичних проблем зі здоров’ям. Малюки забули про свої дитячі страхи та комплекси. Доглядаючи за тваринами, дітки, самі того не помічаючи, вчаться керувати своїм тілом та емоціями. У дорослому житті все це допоможе їм знаходити вихід iз будь–яких життєвих ситуацій.

 Цікаво, що створення сімейного центру спілкування з кіньми в Миколаєві починалося з... мрії. «Ми самі були, як кажуть, «діти асфальту», бо виросли в місті й коней бачили хібо що на малюнку та в зоопарку, — розповідає другий із засновників поні–клубу Олександр Курінний. — У своїй невеличкій квартирі навіть кішку не могли дозволити собі завести, бо родина в нас велика: аж четверо дітей... А одного разу дружина мені зізналася, що мрія всього її життя — великий білий кінь. Часто він приходить до неї уві сні, а ось в реальності — ніколи. Я задумався. І вже на наступний рік ми придбали земельну ділянку за містом. Тепер у нас є все, про що мріяли. Ми змогли облаштувати наш «сімейний рай» і завести не тільки кішку, собаку та папуг, а ще й чудовий табун із шести поні. А справж­ньою «зіркою» нашої садиби стала біла кобилиця Ластівка! Тепер наша конячка–мрія дуже часто «працює» на весіллях. А буває й таке, що хлопці беруть нашу Ластівку в оренду, щоб ефектно под’їхати до своєї коханої і романтично зізнатися їй у почуттях. Наша Ластівка з’єднала вже багато людських сердець, і ми дуже щасливі з того!».

 За словами Олександра Курінного, тримати коней — справа хоч і вдячна, але вельми клопітка. Влітку коні — у вільному випасі, а от узимку доводиться туго. Треба заздалегідь заготовити не менш як десять тонн сіна та ще дві тонни зерна. У середньому щоденне харчування для всієї «кінської родини» обходиться приблизно в 120—150 гривень.

«У дитинстві моя мама, коли лаяла за якусь витівку, говорила мені, що треба вчитися добре, інакше стану конюхом, — зі сміхом згадує Олександр Курінний. — У результаті я закінчив школу зі срібною медаллю, вивчився на військового льотчика, а пізніше — обзавівся десятком коней і... все–таки став конюхом. Значить, така моя доля! Та головне, що вона в мене щаслива!»

Підкова на щастя

 Напередодні року Коня ми вирішили провідати ще одну «кінську» родину, яке живе в Миколаївському зоопарку. В її складі — коні, смугасті зебри, поні та кулани. Є тут навіть свій легендарний «коник–горбоконик». Це 26–річний поні на кличку Гном. Згідно зі старими записами в щоденниках спостереженнях фахівців зоопарку, він народився ще за СРСР — 9 травня 1987–го.

«За людськими мірками, наш Гном — вже глибокий 90–річний дідок, — розповідає Тетяна Рубан, завідуюча відділом домашніх тварин. — Як відомо, в Англії домашня кобила, яка прожила 33 роки, потрапила до Книги рекордів Гіннесса. А наш поні молодший за неї лише на сім років! Дасть Бог, ще й обжене іноземку!»

 За словами Тетяни Рубан, Гном уже давно перейшов на «дієтичне харчування»: моркву та буряк для нього спеціально розмелюють на дрібні шматочки, бо зуби в поні вже геть нікудишні. Такого дбайливого догляду Гном заслужив: упродовж 26 років він був незмінним учасником усіх пишних міських парадів та заходів.

Узагалі в Миколаївському зоопарку до коней ставляться з особливою любов’ю. Адже вони — не тільки прикраса всієї колекції тварин, це ще й вірні помічники у роботі та жива розвага для дітвори.

«Я вже 25 років працюю з кіньми і за цей час навчилася за їхньою поведінкою навіть погоду пророкувати, — сміється Тетяна Рубан. — Коли спокійно у вольєрі поводяться, значить і погода гарна буде. А якщо ходять з розгорнутими хвостами, гойдаються, поводяться сумбурно — обов’язково буде негода чи й буря».

Пані Тетяна каже, що домашніх коней утримують в зоопарку табуном: у ньому п’ять кобил та п’ять самців. Є старший жеребець, який стежить за порядком. А ще в зоопарку ведуть щоденники спо­стереження за тваринами, куди занотовують усі цікаві випадки, які трапляються з кіньми. «Наприклад, була така історія, коли молода кобила вперше в житті привела лоша, — згадує жінка. — Зазвичай, мам з дитинчатами ми тримаємо окремо від табуна, щоб малюк звик до своєї матері і щоб у нього розвинулися необхідні інстинкти. Але тоді погода на вулиці стояла тепла, от і вирішили залишити молоду кобилу разом із лошам у групі. Й ось я спостерігаю таку картину: молода мати кинула свого малюка та побігла до годівниць, бо там якраз щось смачненьке підвезли. А її дитинча залишилося на самоті й дуже розгубилося. Тоді старший жеребець підійшов до цієї матусі, відбив її від табуна й став підштовхувати до лошати, яке жалібно озиралося на всі боки. Якщо перевести його поведінку на людську мову, то це означало: «Ти в першу чергу — мати, тому займися своєю дитиною, а не їжею!».

Тетяна Рубан каже, що за голосами своїх підопічних кожного ранку може запросто розпізнати, хто з нею першим «привітається». «У нас інколи буває, що коні самостійно виходять з вольєру, коли прибирають їхнє «житло», — продовжує вона. — Однак я знаю, що, погулявши трохи по території зоопарку, вони завжди повернуться назад і нікуди не втечуть. Настільки велика довіра коней до людей! А ще коні дуже добре вчать усе нове. З часом вони навіть людську мову починають розпізнавати не гірше від породистої собаки: виконують прості команди і відгукуються на своє ім’я».

Цікавлюся, чи траплялися якісь веселі пригоди напередодні святкування року Коня. «Так, пам’ятаю, це ще в 90–ті роки було. Під Новий рік я чергувала по території зоопарку, — згадує пані Тетяна. — І от увечері телефонує мій чоловік та повідомляє, що чекає на мене разом iз поні Максом в одному з міських кафе. «Будемо зустрічати Новий рік iз поні!» Максу ще й роль відвели — вивезти на сцену Снігуроньку. Доставити коника на місце ми вирішили в машині–«пиріжку» «Москвич». Ми його ледве запхали в машину, бо Макс відчайдушно брикався й упирався. А от повертатися додому під ранок вирішили пішки. Ми брели з ним у сутінках по величезних заметах снігу. На його білому тлі наш вороний поні дуже скидався на якусь величезну собаку Баскервілів. Тому самотні та напідпитку перехожі від нас сахалися. Але одна жінка таки розгледіла, що це не собака, а  справжній кінь! Вона так зраділа, що тут же стала пригощати нас горілкою та цукерками! Каже: «Я народилася в рік Коня! Це сама доля, що я вас зустріла і дуже добрий знак на весь наступний рік!».

Насамкінець пані Тетяна розкрила нам секрет щасливої підкови: щоб вона дійсно приносила удачу, її слід правильно прибити на двері або на стіну. А саме: щоб вона була відкрита (тобто кінцями вгору). Щоб щастя в дім увійшло і не могло вийти. «На жаль, продавці сувенірів цього не враховують, і люди потім не розуміють, чому талісман на удачу «не працює», — пояснює працівниця зоопарку. — Тому раджу всім, хто хоче привернути  до себе удачу у році Коня: розмістіть вашу підкову правильно — і тоді до вас прийде довгоочікуваний добробут».

Коні — на сцену!

 «А ось наші коні — навіть на сцені в театрі виступали! — з гордістю розповідає керівник Херсонського міського молодіжного клубу любителів коней «Кентавр» Світлана Офіцерова. — Двоє наших коней брали участь у сцені романтичного побачення у виставі «Легенда про Фауста» Київського театру ім. Івана Франка. В артистів наші чотириногі скакуни перевтілилися не відразу. Спочатку було багато репетицій у Херсонському драматичному театрі. Коні гордо виходили на сцену з–за лаштунків, де їх нарівні з іншими артистами чесали, гримували та наря­джали. Відігравши свою роль на сцені,  наші «зірки», дзвінко цокаючи копитами, йшли відпочивати у спеціально відведене для них місце. Особливою складністю для режисера було те, що коні дуже бояться різких звуків і яскравого світла. Вибух звичайної петарди чи гучні оплески можуть довести коня до паніки. Навчити тварину стримувати свої емоції — ціле мистецтво. І вже тільки після цього можна навчати коня акторської майстерності».

Саме тому жінка не радить купувати коня заради забаганки, наприклад, як цяцьку для своєї дитини. «Є влучна приказка: «Перш ніж купувати коня, треба побудувати стайню!». Адже цій тварині потрібна ціла «свита» з обслуговування. Це і конюх, і коваль, і ветеринар, і тренер. Якщо батьки придбають маленьке лоша як екзотичний подарунок для своєї дитини, треба бути готовим до того, що виховувати доведеться обох. Якщо цього не робити, згодом може виявитися, що кінь кусається, наступає на дитину, поводиться, як дикий, та весь час намагається втекти. Вельми часто до нас приводять таких «зіпсованих» коней на перевиховання і працювати з ними дуже важко. Тому розумніше буде, якщо лоша отримає спеціальне дресирування ще змалку. У нього має виробитися повага до людини».

Привіт від Пржевальського

У біосферному заповіднику «Асканія–Нова», що на Херсонщині, вже давно вирахували особливу «формулу кохання» для породистих скакунів. Адже фахівці заповідника вже більше ста років ведуть спостереження за кіньми Пржевальського, які у великій кількості живуть на його території. «Зберегти генетичну чистоту коней Пржевальського, які перебувають у вільному випасі, дуже складно, — розповідає фахівець заповідника Костянтин Шалар. — З цією метою ми відібрали спеціальну репродуктивну групу коней Пржевальського: самця та три самки».

За словами фахівців заповідника, підставою для формування такої «родини» стає генетичний матеріал, який отримують від коней, а потім відправляють на аналіз у спеціалізовану лабораторію Празького зоопарку. Саме там розташований Всесвітній центр iз розведення коней Пржевальського. Генетичний матеріал у коней цього виду беруть буквально відразу після народження. Місячним лошатам ставлять тавро з номером на крупі й роблять вушний вищіп. Крім цього, з гриви та хвоста беруть волосся разом iз цибулинками. Саме цей генетичний матеріал і аналізують фахівці Празького зоопарку. Пізніше на підставі їх рекомендацій формуються ідеальні пари коней для спарювання. Останні мають відповідати суворим нормам екстер’єру: стоячі гриви, пісочна масть, відсутність будь–яких білих плям на тілі.

Відомо, що в 1998 році заради експерименту з Асканії–Нової в зону відчуження ЧАЕС завезли великий табун коней Пржевальського. Через десять років з’ясувалося, що тварини там добре прижилися і їх поголів’я зростає. І це незважаючи на те, що частина коней втекла в ліси Білорусі, а частина була вбита браконьєрами. Коні зазвичай тримаються міцним табуном і всі разом запросто можуть відбитися від вовків, які в дикій природі є основними їхніми ворогами. Але навіть один такий коник спокійно переможе вовка за рахунок своєї сили і швидкості. Тому для цих тварин значно небезпечніші навіть не сіроманці, а... мухи. «Їх особливий вид дістає коней в степах улітку, — розповідає Костянтин Шалар. — Муха сідає на ранки і відкладає там яйця своїх личинок. Пізніше вони дорослішають і починають буквально з’їдати коня живцем! Є стаття Закону «Про жорстоке поводження з тваринами», у якій зазначено: якщо тварина мучиться, то її можна відстрелити. Інколи нам доводиться йти на ці крайнощі. Але позбавляти життя таку красиву та велику тварину, як кінь, дуже шкода і боляче. Тому намагаємося до останнього боротися за життя своїх підопічних. Одну таку кобилу–красуню я врятував особисто. Мені й зараз радісно згадувати про ту свою «рятувальну операцію». Я щодня заганяв кобилу в корпус і гарненько обробляв її всю спеціальним аерозолем. Виконувати цю копітку роботу доводилося майже впродовж місяця. Зате потім, коли я випускав цілком здорову тварину в степ, вона дивилася на мене майже людським поглядом і дякувала по–своєму».

Оскільки коні Пржевальського мають надзвичайні здібності до акліматизації в нових місцях, напередодні року Коня уряд Оренбурзької області Росії вирішив купити табун цих елегантних скакунів на Херсонщині. За словами директора заповідника «Асканія–Нова» Віктора Гавриленка, вже в найближчому майбутньому 15 молодих коней поїдуть обживатися на Уралі.

ДО РЕЧІ

Як відомо, коні Пржевальського були названі на честь російського мандрівника Миколи Пржевальського. Здійснюючи експедицію Центральною Азією та досліджуючи верхню течію Жовтої ріки (Хуанхе), він першим описав новий вид коня, якого згодом назвуть його іменем. Це єдиний вид диких коней, який зберігся у природі до сьогодні. А завдяки розведенню коней Пржевальського в «Асканії–Нові» ці симпатичні й неймовірні витривалі коники (можуть довго обходитися мінімумом їжі та не зважають на перепади як спеки, так і холоду) змогли дожити до нинішніх часів. Адже в природному ареалі цей вид зник ще в 60–х роках ХХ століття.

  • Пташку шкода!

    Про древню традицію випускати з кліток птахів на свято Благовіщеня, напевно, чули всі. А от мені все ж таки хотілося б розповісти про хлопця, який не тільки випускає птахів із кліток, а ще й попередньо лікує їх скалічені тіла та крила. Дмитру Максименку лише 21 рік, але своєю незвичайною волонтерською діяльністю він займається вже більше семи років. >>

  • Замість «будки» — євродім

    Двадцять років тому колишній киянці, яка довгий час мешкала y Європі, Тамарі Тарнавській вперше на теренах СНД вдалося зареєструвати Міжнародне товариства захисту тварин SOS. Тоді за кілька років силами організації було закрито міську «шкуродерню» та відкрито на її місці притулок для безпритульних тварин. Не без участі товариства в Україні з’явився Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». >>

  • Вепри на замовлення

    Ця історія встигла обрости стількома пікантними подробицями, що може претендувати на справжній детектив. Тут є все — і звалені в купу «жертви», і зацікавлені сторони, і навіть відкрите кримінальне провадження. >>

  • Смугастий рейс

    За ті півтора року, поки триває воєнне протистояння на сході нашої країни, меценат із Генічеського району Олексій Гетта прихистив у своєму сафарі-парку більше ста п’ятдесяти тварин із цирків та приватних зоопарків. Леви, ведмеді та інші тварини, як і люди, стали біженцями із зони АТО на сході України. >>

  • Волохатий «тренажер»

    Зоозахисники Львівщини б’ють на сполох. Вони вже не перший рік намагаються визволити двох бурих ведмедів, які живуть у собачому розпліднику і яких використовують як живі «тренажери» для нацьковування мисливських собак. «Три роки тому до нас звернулися мешканці села Брониця Дрогобицького району. Власне там, неподалік, і розташований розплідник лайок «Енейко», — розповідає представник Асоціації зоозахисних організацій України Марія Трунова. >>

  • Святе місце — порожнє?

    Скандально відомий директор Київського зоопарку Євген Кирилюк написав заяву про звільнення. Про це на своїй сторінці у «Фейсбуці» повідомив радник голови КМДА Дмитро Білоцерковець. Щоправда, у прес-службі Київського зоопарку, куди «УМ» звернулася по офіційний коментар, цю інформацію не підтвердили і не спростували, порадивши надіслати інформаційний запит на ім’я начебто вже звільненого директора. >>