«Навчить їх любити, а не ненавидiти один другого»

25.12.2013
«Навчить їх любити, а не ненавидiти один другого»

Ну ось, дорогий читачу, і підійшли до кінця мої «уроки літератури». У першому з них я писав, що змалечку люблю читати всякі–всякі книжки. Книжки й справді напрочуд різні. Які з них читати, а які ні, — кожен вирішує сам. Часом нам можуть порадити щось рідні, часом друзі, часом учителі. А часом навіть лікар. У романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» є такий епізод. Герой — учений–математик — занедужав: нерви ні к бісу! До нього приходить приятель–лікар і каже, що було б дуже добре, якби той на якийсь час перестав читати книжки. Герой не погоджується. Аякже! Книжка для нього — опіум. Тоді лікар каже: «...Не читайте того, що вам ворушить нерви: не читайте щоденних газет, не читайте сучасної розшарпаної белетристики...». «Які ж книжки я маю право читати «с разрешения и одобрения медицинского департамента»?..» — іронічно, а водночас трохи розгублено питає герой. «Ех! — зітхнув лікар. — Найлучче — щоб ніяких!.. Ну, та коли без книжки ви повинні вмерти, то чергуйте свою абстрактну математику з підземною наукою археологією та з піднебесною наукою астрономією... Ці науки дуже пользовиті на здоров’я...» Лікар помовчав і додав: «А знаєте що? Заходіться писати якогось роману про самого себе: автобіографічна белетристика, особливо з прикрасами та підмальовуванням свого власного портрета — дуже гігієнічна річ, бо коли на душі єсть якась вагота та гострий біль, то геть чисто все попереливається на папір, а на душі стане легесенько й вільно...». Як бачимо, терапія за доктором Фройдом. То, може, Кримський розказує тут про самого себе? Може, він і справді дослухався до поради лікаря і почав писати свій роман? Не знаю...

Утім я вірю психіатрові: книжки з математики, археології й астрономії «дуже пользовиті на здоров’я». От тільки навряд чи кожен їх зуміє вчитати. Зрештою, це не біда — у пригоді запросто може стати щось інше. Наприклад, афоризми. Недаремно же колись давним–давно афоризми були реєстрами, як каже наша «Літературознавча енциклопедія», «симптомів та діагнозів недуг». Один із трактатів «батька медицини» Гіппократа так і називається: «Афоризми». А відкриває його «крилатий вислів»: Ho bios brakhys, he de tekhne makre, більше знаний у латинській версії — Vita brevis, ars longa. Шевченко перекладав його по–нашому так: «Життя коротке, а наука вічна». Правда, поет асоціював цей афоризм не з Гіппократом, а з «великим Ґете», точніше кажучи, з першою сценою першої частини «Фауста», де є такі рядки: «Ach, Gott! die Kunst ist lang; / Und kurz ist unser Leben». Але то вже дрібниці.

Словом, дорогий читачу, коли на душі вам стає марудно, читайте українські афоризми. Саме афоризми і саме українські, бо не один наш письменник міг би сміло повторити слова Костя Буревія: «На мене часто находить такий настрій, що я починаю думати й говорити самими істинами. Філософія — моя стихія». Буревій і справді був неабиякий мастак на «істини»–афоризми. Ось я розгортаю навмання серпневе число «Літературного Ярмарку» за 1929 рік — цю «найжиттєрадіснішу книжку сучасності» — і читаю чудове правило доброї поведінки від Буревія, що може знадобитись будь–кому: «Коли летиш на аероплані, не дивись на землю, щоб голова не закрутилася». Або таке: «Картоплю колись звали «чортовим яблуком» — значить, і вона «хрукт». Ерґо: чистити її треба десертним ножем». А ось порада спеціально для наших талановитих письменників: «Не звертай уваги на критиків — вони самі замовкнуть». Або: «Свого прізвища під чужим твором не підписуй». А це — для наших великих мовознавців: «Слово «коньяк» — безумовно українського походження, по–російському було б «конькак». Нарешті — для наших просто геніальних політиків: «Так званий гнилий Захід, що тільки те й робить, що розкладається, мусить нарешті довідатися, що ми вже давно згубили свою невинність і стали мудрішими за того змія, що спокусив колись прадідів Рамзая Макдоналда»...

Ах, цей невгамовний Кость Буревій — есер–терорист, котрий пройшов і тюрми, і заслання!.. Іронік, містифікатор, а ще, як казав колись Юрій Смолич, «чортівськи ерудований чоловік». Та хіба тільки він писав афоризми! Якщо вірити вже згаданій «Літературознавчій енциклопедії», їх писали і Величковський, і Сковорода, і Котляревський, і Шевченко, і Карпенко–Карий, і Ольжич, і Антонич... І це суща правда, коли називати «афоризмом» усякий короткий вислів про вічне — щось на зразок епатажної тиради Винниченкового Кирпатого Мефістофеля: «Моральність — це рожева пудра на законах природи», а надто — якщо апелювати при тому хоч би до пречудових «Aphorismen zur Lebensweisheit» Шопенгауера, як те робив герой «Емальованої миски» Домонтовича: «Шопенгауер... якось сказав, що суспільство є не сума осіб, що існують, а сукупність мислителів, що існували». А хіба не є афоризмами автоепітафії на зразок сковородинської: «Світ ловив мене, та не спіймав»? А щоденникові нотатки на зразок Любченкової: «Найгірша курва — це курва зі свого ж роду...»?

Та поруч із цим у нас є й багатюща афористика як самостійний літературний жанр. Якби мені поталанило коли–небудь укласти книгу під назвою «Український афоризм», я б, мабуть, почав зі знаменитого «Ізборника Святослава» 1076 року. Не забув би і «Повчання Володимира Мономаха», і «Моління Данила Заточника», і «Пчолу»... А з новочасних авторів неодмінно подав би сентенції філософа й громадського діяча Івана Федоровича — діда витонченої, немов лілея, Дарії Віконської, авторки чудесних етюдів, нарисів, есеїв, а ще — книжки про Джеймса Джойса, жінки, яка покінчила рахунки з життям у жовтні 1945–го, стрибнувши з високого балкона на віденську бруківку, щоб не потрапити до рук агентів НКВД. Про самого філософа дозвольте мені нічого не говорити — його прекрасно змалював Іван Франко у своїй праці «Життя Івана Федоровича і його часи», а про його афоризми, які вперше побачили світ у Кракові 1873 року, кілька слів скажу. Мені здається, Федорович дуже тонко відчував природу речей, та, мабуть, іще тонше — парадокси людського пізнання. Ось дві його сентенції: «Дурні — генії недоречностей. Жоден мудрець не дійде розумом того, що вигадує їхня глупота»; «Мова тільки руйнує думку — порозумітися важко». А це — про парадокси людського життя: «Бувають поразки, з яких виходиш сильнішим, якщо тільки не падаєш у безодню під їхнім тягарем»; «Лиш тоді можеш скаржитися на долю, коли заслуговуєш кращої»...

Ясна річ, я б подав у своїй антології і «Мій ізмарагд» Франка, і афоризми Ігоря Костецького — ці блискітки іронії, що нагадують мені за стилістикою сентенції Буревія. У Костецького кожен знайде щось на свій смак: хто «гастрономію» («Швидко наковтавшись, він потім не мав часу ремигати»), хто «фізіогноміку» («Одна подібна до мартишки, особливо коли позіхає. Друга, коли позіхає, стає на мить подібна до античної трагічної маски»), хто «політику» («І одного разу навіть найблизькозоріший член суспільства помічає, що з речами, довго й у порядку лежалими, не все в порядку»). А комусь, може, припаде до смаку й ось такий «сюр»: «Окупація. Місто охопила пошесть чужоложжя. Замислено ходили вулицями туди й сюди рогаті чоловіки. І роги їхні були рогами достатку». Словом, «ця кава цікава»...

А в 1966 році в Мюнхені побачила світ невеличка за обсягом, але надзвичайно глибока книжка — «Афоризми» Володимира Державина, на змісті якої не можна не помітити слідів «левиного пазуря Ніцше». Так–так: людина–аристократ — ось хто промовляє до вас із її сторінок. Узяти хоч би такий «етичний» афоризм: «Події та обставини скрізь пристосовуються до характеру людини, з якою мають справу». Або такий: «Найпростіше мірило культурного рівня людей та народностей це — наскільки вони розмовляючи обходяться без допомоги рук»... Є в цій книзі й афоризми «еротичні». Є й «естетичні» на зразок ось такого: «Рубіж літературної творчості: письменник не може створити персонажа, розумнішого за самого автора». Я б сказав, що в Державина є навіть «історико–літературні» афоризми. Як же інакше назвати хоч би ось цю сентенцію: «На відміну від української літератури, літературна Україна починається з Лесі Українки»? А крім них — афоризми «лінгвістичні» й «філософічні». Серед останніх мені дуже імпонує такий: «Істина скрізь проста: всяке ускладнення походить із комбінації непомірно великої фантазії і непомірно слабкої компетентності». Нарешті — дуже важливі на сьогодні для кожного українця афоризми «політичні». Подумаймо хоч би над ось таким: «Анархістська дилема «ситість або свобода» хибує на оптимізм: за революції немає ні того, ні того». А як вам ось цей — зі слідом «левиного пазуря Ніцше»? «Демократичний принцип: щоб усім було добре. Аристократичний: щоб ліпшим було ліпше, а гіршим гірше. Демократичний принцип: закони пишуться для всіх. Аристократичний: та не про кожного. Демократичний принцип: усяке бажання маси є правне. Аристократичний: жодне бажання маси само з себе не заслуговує на увагу. — В усіх випадках аристократичний погляд ближчий до реальності». І ще: «Політик є людина, що уявляє, начебто протидія буде тим слабша, що міцніша є дія. Політикан є значно скромніший: він лише сподівається, що встигне полагодити власні справи, заки протидія розгорнеться».

Аж ось і finale — одвічна дилема: поет — грамадянин. «Питають: чи повинен митець бути громадянином? Безперечно повинен, і то не просто громадянином, а громадянином ідейно незалежним, себто позапартійним — хіба що він спроможеться закласти власну партію». І коли я читаю цей пасаж, на пам’ять мені приходять бентежні слова В’ячеслава Липинського, заради яких, власне кажучи, я й писав свої «уроки літератури»: «Навчить їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди