Сергій Гай: Усі ми в глибині душі вуайєристи

01.11.2013
Сергій Гай: Усі ми в глибині душі вуайєристи

(з facebook.com.gajs.)

Знаний у Львові та поза його межами художник Сергій Гай приїхав до Києва у галерею «Триптих Арт» із персональною виставкою. Упродовж двох років від нього не було ні слуху ні духу — Гай творив. За цей час написав стільки робіт, що вистачило б на кілька виставок. Попри високі стіни і просторий зал «Триптих АРТу», всіх картин так і не вдалося вмістити. У коридорчику в галереї Сергій показує на десяток запакованих у поліетилен робіт, яких оминуло свято.
Гай добре продумав, як створити близький по духу та настрою ансамбль із портретів, ню, натюрмортів і зображень вершників. Виставка, як і самі роботи — без назви. Сергій каже, що не хоче назвою прив’язувати глядача до картин. Лише часом.

«Буває, що ходжу по майстерні між шістьма голими дівчатами»

— Сергію, ви пишете під впливом історії Риму, Єгипту, а також Біблії, яку часто читаєте. Чи є на цій виставці серед вершників і оголених дівчат полотна на біблійну тематику?

— Біблійна тема — це база, на чому стоїть увесь християнський світ. Вона так чи інакше впливає. Це те, що ми носимо в собі і що не проявляється напряму. На цій виставці біблійний сюжет можна прослідкувати на роботі, де є вершник у гуцульському вбранні на червоному коні. Тематика етнографічна, та цей край дуже набожний.

Я неодноразово брав участь у благодійних аукціонах. Нещодавно одну велику роботу подарував у постійну експозицію Українському католицькому університету у Львові. Вони мають свою приватну галерею. Це — розп’яття, але не класичне, як його зображують. Якщо грубо сказати, воно майже як у коміксах, коли ми бачимо розвиток події: там Він і розп’ятий, пішов із життя, і цим самим дарує нам життя.

— Досить несподівано від вас чути про благодійність. Так склалися обставини, що про вас пішла слава як про комерційного художника.

— Треба ламати асоціації. Коли я брав участь у благодійному «тихому аукціоні», організованому для підтримки нових академічних програм та розбудови Українського католицького університету, я намагався виставити мінімальну ціну за роботу. А зараз подарував роботу.

— Більшість ваших робіт — це портрети жінок у стилі ню. Де знаходите натурниць?

— Я викладаю на кафедрі дизайну у Львівському лісотехнічному університеті, де навчається багато дівчат–художниць. Вони приходять до мене в майстерню повчитися живопису, а заодно позують. Буває, що я ходжу між п’ятьма, а то й шістьма голими дівчатами. Вони мене не сприймають як мужчину, поводяться досить вільно.

— Як вам вдається позбавити дівчат сором’язливості?

— Дівчата люблять роздягатися. Просто інколи бояться. Коли ми розмовляємо на рівних, як художник із художником, вони з радістю діляться своєю красою. Я їх переконую у тому, що це дуже тимчасова субстанція, те, чим вони зараз володіють. Кажу їм: «Ви маєте це подарувати людям». Вони мені вірять, iз радістю позують і самі просяться у майстерню. Між художником і натурницею має бути внутрішній збіг, інакше нічого не вийде.

Мої натурниці — це мої колеги. З ними легко. Раніше міг запросити незнайому дівчину, яку побачив на вулиці. Мені як художнику легко уявити одягнену людину голою. Тоді було більше тестостерону. Відповідно, більше натурниць. Зараз трішки вщухає. На цій виставці багато робіт, зроблених iз Наталі Заставної. Це, можна сказати, моя дружина. Вона — молодий художник, дуже активна людина.

— Чому переважно пишете оголених жінок? Не любите одягу?

— Маю думку, що кожна людина у глибині душі вуайєрист.

— Звідки ж тоді тема вершників?

— Пишу те, що подобається. Я зображую частину коня, голову наприклад. Для мене кінь — це людина. Я коли бачу вершника, в мені щось щемить. Ніби я бачу прекрасну жінку. Не можна пояснити, але це хвилює.

«Мистецтво належить людям, які мають час»

— Сьогодні в «Триптих АРТ» на Десятинній, 13 є багато робіт. Частина з них виставлялася навесні цього року в Mironova Gallery на Ольгінській, 6. Галереї знаходяться на різних пагорбах Києва на відстані 15 хвилин ходи. За яким принципом ви працюєте з галереями?

— На виставці хочеться презентувати не просто щось нове, а зробити експозицію, яка б гарно та цілісно виглядала у даному приміщенні. Mironova Gallery — досить закрите приміщення, схоже на клуб по інтересах. А тут більш відкрита галерея, демократичніша. Хочеться показати роботи, щоб бачив загал.

— Тобто у вас такого немає, що одні картини для однієї галереї, інші — для іншої?

— На жаль, я припинив співпрацю з Mironova Gallery. Думаю, що багато художників зробили це також. Через дуже об’єктивні причини, про які я б не хотів говорити.

— Сучасні художники люблять провокувати глядача. Чи можна вас назвати провокатором?

— Я ні в якому разі не провокатор. Я завжди працюю напружено, удосконалюю свою техніку кожного дня впродовж багатьох років.

— Процитую вас: «Мистецтво насамперед належить тим людям, котрі мають час».

— Я не поміняв свою думку.

— Українські колекціонери — це, здебільшого, бізнесмени. В них є гроші та взагалі нема часу. І на сьогодні саме їм належить мистецтво.

— Все залежить від ринку. Колекціонерів можна поділити на нових і старих, не за віком, а за грошима. Є так звані «старі» гроші і «нові» гроші. В Україні люди, які купують роботи, володіють «новими» грошима. Вони переважно мало що розуміють у мистецтві, а колекціонують із двох причин: це насамперед інвестиції, а в другу чергу — престиж. Українські колекціонери не готові до мистецтва. Їм радять, що добре. Я навіть знаю людей, які мають галереї, та не знають, навіщо вони продають. Ними дуже легко маніпулювати. Переважно біля таких людей завжди є недобросовісні шептуни. Я не критикую людей з «новими» грошима. Вони роблять перші кроки. Їхні діти, можливо, вже матимуть час.

Люди, які купують мене на Заході, — мають «старі» гроші. Вони знають історію мистецтв, у них є можливість зробити свідомий вибір вони усвідомлюють, що купують. Їх не обдуриш. У мене зараз дві виставки пройшли в Нью–Йорку. І обидві дуже успішні. Попри кризовий період, мої роботи на 80% розкупили.

«Гроші можуть вбити художника, але без них у мене закінчилися друзі»

— Ви часто говорите, що боїтеся безгрошів’я. Це може заявляти людина, яка пережила важкі часи. У вас таке було, щоб за душею ні копійки?

— Упродовж життя бувають різні періоди. Художник і гроші можуть скласти небезпечну комбінацію. Художнику необхідно мати полотно, фарби, харчування, якийсь більш–менш побут. Більше йому не потрібно. Коли в художника з’являються гроші, його може залишити життя. Я спостерігаю в історії мистецтва такі ситуації. Наприклад, відомий художник Марко Ротко. Коли Маркусу Ротковичу дали велике замовлення, почали з’являтися гроші, він настільки глибоко це пережив, що став імпотентом, від нього пішла жінка. Відтак перерізав собі вени і помер.

Подібна доля була у теоретика мистецтва Фрідріха Шиллера. Тільки відчув гроші — від нього пішло життя. Тому історично так склалося, що художник і гроші не можуть бути разом. Ті художники, які продаються за мільйони, отримують 1–2% від тих сум. Вони нічого не мають. Запитайте у наших розкручених художників, скільки вони мають грошей.

— Ви також розкручений художник. Скільки маєте грошей?

— Я маю стільки, скільки мені потрібно. Грошей ніколи не буває достатньо. Тим, у кого є мільярд, потрібно хоча б три для того, щоб звести кінці з кінцями. Я зараз закінчую студію ремонтувати, не вистачає певної суми. Я став віруючим. Я знаю, все, що має відбутися, — відбудеться. Не потрібно нічого самому вирішувати.

— Ви стали віруючим? Доти хіба не були?

— Напевно, ні. Багато речей привело мене до віри. Коли закінчилися гроші, у мене закінчилися друзі, стосунки з жінкою. Якби не віра — не знаю, чи б вижив. Коли тобі тяжко, нікого немає поруч... Взагалі нікого ніколи немає. Людина народжується і помирає самотньою. Ті люди, які в якийсь момент здаються найближчими, вони потім стають найнебезпечнішими. Якоюсь мірою треба остерігатися бути дуже відкритим. Тільки розумні люди вміють дотримуватися певної дистанції. Я до таких не належу. Якщо люблю — то люблю, а потім залишаюся сам.

— У важкі моменти людину можуть втішити добрі слова. Що для вас є найвищим компліментом, при згадці якого ви всміхаєтеся?

— Усе своє життя я присвятив мистецтву. Чи воно мене вибрало, чи я його вибрав — не знаю. Я завжди кажу, що художник я поганий, а все інше роблю ще гірше. Тому, коли бачу професіонала, який каже, що мої роботи добрі, це може бути найвищим компліментом для мене. Тому що саме у моїх роботах — сенс мого життя.

— Якби одного дня, не дай Боже, так сталося, що ви б не захотіли більше малювати чи не змогли. Чим би могли ще зайнятися?

— Я би ще міг писати. Колись напишу книжку спогадів. Зараз пишу щось на кшталт щоденника. Поки що це сирі тексти. Хотілося б потім це скласти докупки. І люди, які в туалеті шкрябають щось на стіні, і художник або письменник, — усіх їх спонукає до цього одне — страх щезнути безслідно.

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Гай

Народився у 1959 році у Львові, де живе і працює донині.

У 1986 році закінчив Львівський державний iнститут прикладного та декоративного мистецтва (ЛДІПДМ).

З 1995 р. член Національної спілки художників України.

З 2003 р. член об’єднання «БЖ арт»

Виставки Сергія Гая проходили в Україні, США, Швейцарії, Великій Британії, Росії.