Вікторія Малекторович: Я багато чого навчилася у Богдана Ступки

25.10.2013
Вікторія Малекторович: Я багато чого навчилася у Богдана Ступки

Кадр з фільму «Лука». (з сайта luka–film.com.)

Свою другу половинку актриса Вікторія Малекторович зустріла на пробах до фільму «Блакитний місяць». Тоді австрійський продюсер Клаус Прідніг обрав не лише актрису своєї картини, а й познайомився з майбутньою дружиною. Сьогодні Вікторія живе в Україні та Австрії, що аж ніяк не заважає їй зніматися й в інших країнах також.
Анатолій Матешко, який знімав Вікторію у «Дні народження буржуя», назвав її «європейською актрисою і зовнішньо і за внутрішньою динамікою». На фестивалі «Молодість» Малекторович опановує нові можливості своєї професії — її запросили до складу журі національного конкурсу.

«Для австрійського театру я лише глядач»

— Вікторіє, чи вдалося вам у цей приїзд до Києва побувати в Театрі Франка, де ви колись працювали? Що дивилися?

— Цього разу вистави, на жаль, подивитися не вдалося — за лаштунками спілкувалася з друзями. Зі своїми колегами і з однокурсниками я намагаюся підтримувати стосунки... Але, знову ж таки, мало часу для цього. Ми всі перетинаємося якимись пунктирами. «Привіт–привіт», «бувай–бувай». Це, звісно, не радує. І в Києві, на жаль, немає місця, де б збиралися актори, щоб побачитися одне з одним, поговорити.

— А яким пригадується час, коли ви служили в Театрі Франка? Чи вже й забули той відрізок своєї кар’єри?

— Нi. Як можна таке забути?! Відчуття, коли ти виходиш на сцену з такими прекрасними партнерами, з метрами — це незабутньо. Я сподіваюся, мені багато чому вдалося навчитися у Богдана Ступки, це величезна насолода — спостерігати за тим, як він працює. Я коли працювала в Театрі Франка — завжди дивилася за лаштунками виставу «Тев’є–Тевель». І кожного разу Ступка був новим і неперевершеним. Протягом роботи в Театрі Франка мені як актрисі на запитаність було гріх скаржитися. Я була задіяна і в «Житейському морі», і в «Шельменку–денщику»... Це були епізоди чи танці, але я працювала дуже багато. До речі, з видатними «франківками» Наталією Лотоцькою, Ларисою Кадировою, Нонною Копержинською мені пощастило працювати в телефільмі «Царівна», це моя перша картина. А потім Наталя Лотоцька запропонувала спробувати себе в конкурсі — Театр Франка саме набирав акторів.

— Які стосунки у вас сьогодні з австрійським театром?

— Для австрійського театру я лише глядач. Для того щоб бути присутньою там професійно, потрібно володіти німецькою на більш високому рівні, ніж володію цією мовою я.

— Ви намагалися потрапити до театру як актриса?

— Ні. Я володіла інформацією і розуміла ситуацію. Актори–іноземці там можуть працювати лише в кіно. Та й то в ролях іноземців, оскільки ми говоримо з акцентом. Стабільна кар’єра там для нас там неможлива.

— А ви розмірковували над тим, що, якби не поїхали з України, ваше творче життя було б значно динамічнішим, активнішим?..

— Склалося так, як склалося. Адже кар’єра вибудовувалася б не лише від мого бажання, а й від можливостей, від стану кіно, театру... Коли я працювала на сцені, театр переживав дуже складні часи. Пригадую, як мало тоді було глядачів... Потім почалося потроху налагоджуватися в кіно, потім почалися серіали. Але це й досі не на тому рівні, як має бути. Дуже вплинула на розвиток кінопроцесу і криза 2008 року, коли почали зменшували бюджети на кіновиробництво. Така ось перманентна криза, яка триває вже кілька років. Нашому поколінню у цьому сенсі дуже «поталанило». Ми ввійшли в доросле життя в той час, як розвалився Радянський Союз.

«Хочеться чогось світлого...»

— На «Молодості» ви оцінюєте національний конкурс. Яке враження на вас справили роботи молодих українських кінематографістів?

— Непогане. Є кілька робіт, на які я звернула увагу, зроблені дуже професійно. Спостерігаємо і певні експерименти, і несміливі спроби — це нормально, режисери молоді, всі з палаючими очима. Коли вони представляли свої картини, я бачила, що бажання знімати кіно величезне. А вже як у них складеться в майбутньому, з огляду на талант і сприятливість ситуації — покаже час. До того ж я не вважаю фестиваль показником. Це просто окремий шматок кар’єри, певні конкретні роботи. Життя ж після фестивалю не закінчується.

— Чи погодилися б із кимось із них попрацювати?

— Так, звісно, якщо це цікавий сценарій, цікава роль — чому ні? Я, до речі, вже й попрацювала. У програмі національного конкурсу є фільм Максима Ксьонди «Дорога». Дивлюся і розумію, що закадровий текст у цій стрічці читаю я. Пригадую, що мене колись запрошували... До речі, коли ми озвучували, мені дуже подобалося, як працює цей режисер, як він ставить завдання.

— Сьогодні молодих українських кінематографістів часто звинувачують у тому, що в своїх картинах вони занадто зловживають «чорнухою». У вас під час перегляду конкурсу короткометражок такого враження не склалося?

— Є таке... Молоді режисери, як і вся нинішня молодь, розгублені. Ми всі розгублені, але в них іще й виникала проблема пошуку змісту і мети. Їм складно осмислити те, що відбувається навколо. І вони показують те, що бачать. А в кіно це не завжди добре. Тобто осмислення на екрані відверто кульгає. Так що чорнуха в кіно — я таку тенденцію також відзначаю. І в сценаріях, які присилають, вона є, хоча зараз і менше... Бувають такі моменти, коли я, читаючи сценарій, розумію, що навіть коли дуже захочу, то не зможу зіграти в цьому фільмі, не зможу переступити через себе. Розмірковуючи над цією темою, треба говорити також і про проблему виховання, освіти, тих внутрішніх рис, які потрібно у собі виховувати. Можливо, чорнуха від українських режисерів — це і результат впливу європейського кінематографа, який також не цурається показувати на екрані неприємні речі і явища.

— Вас це обурює?

— Якщо мені показують «чорнуху», то я повинна розуміти, для чого дивлюся цей фільм. А показувати просто... Я вийду на вулицю чи спущуся в підземний перехід — усе це там і так бачу й чую. І мене це не тішить. Але я не хочу дивитися на це ще й на екрані. Мені не подобаються грубощі й мат. Усі розуміють, що в нашій дійсності це присутнє. Але тоді потрібно знаходити якісь нові форми вираження й осмислення того, що відбувається навколо. Хочеться чогось світлого...

— Ви ні з ким з учасників на цю тему не розмовляли?

— Поки що ні. Фестиваль великий, народу багато, всі кудись біжать і поспішають. Якщо буде така можливість — із задоволенням поговорю, мені самій цікаво проаналізувати цю тему. На «Молодості» як член журі я вперше. Хвилююче і почесно... Не очікувала, що отримаю таке запрошення від Андрія Халпахчі. Звісно, беззаперечним гуру від кіно я себе не відчуваю, але, з іншого боку, вже маю певний досвід, так що можна спробувати. Хоча я дуже добрий член журі. Чесно переглядаю всю програму. Перед початком фільму режисер представляє свою роботу, для мене цей процес також дуже важливий, складається враження про людину.

ДОСЬЄ «УМ»

Вікторія Малекторович

Актриса театру і кіно.

Народилася 11 лютого 1972 року на Донеччині.

В 1993–му отримала диплом Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка–Карого (акторській професії навчалася у Валентини Зимньої).

Фільмографія: «Блакитний місяць», «День народження буржуя», «Материнське щастя», «Робота», «Дух землі», «Чоловік для життя», «Лука»...

 

БАТЬКИ І ДІТИ

«Я тобі батьківщина–мама»

— Ваш син навчається в Києві...

— Так. Пішов уже в п’ятий клас. Так що подорожуємо ми тільки на канікулах. Раніше ми дуже часто переїжджали з місця на місце. Син, коли був маленький, навіть запитував, де його батьківщина. «Я тобі батьківщина–мама, — відповідала я йому. — Де я — там і твоя батьківщина. Поки що. Коли виростеш — визначишся. «До речі, незважаючи на свій вік, із майбутньою професією Льова визначився давно. Ми зібралися в палеонтологію. Коли йому було два чи три роки, пішли ми з ним у Віденський зоологічний музей. І там він побачив скелет величезного динозавра. Це настільки його вразило, що він почав малювати динозаврів. І вивчати назви різновидностей цих милих істоток. Я взагалі дивувалася, як можна було вивчити десятки цих назв. А потім ми побували на виставці єгипетської культури, яка сина також надихнула, тож він дещо розширив свої мрії на майбутнє — не лише палеонтологія, а й археологія.