«Звинувачення екіпажу «зелених» у піратстві виглядає смішно»

23.10.2013
«Звинувачення екіпажу «зелених» у піратстві виглядає смішно»

Аркадій Яворський. (з архіву Аркадія Яворського.)

Не так давно познайомилася з цікавою людиною, почесним прикордонником України, генерал–лейтенантом у відставці Аркадієм Семеновичем Яворським. В Україні він — людина відома. Ще у 1992 році, полишивши високу посаду в Москві (заступник начальника відділу Департаменту міжнародних зв’язків штабу прикордонної служби Росії), він повернувся з родиною на Батьківщину, щоб розбудовувати прикордонну службу України. І першим місцем його служби вже в незалежній Українській державі стала саме Волинь. Тут полковник Аркадій Яворський з нуля почав налагоджувати життєдіяльність новоствореного Луцького прикордонного загону, який згодом став одним із кращих серед прикордонних військових підрозділів. Далі були нові місця служби та кар’єрне зростання: Харків, Львів, Одеса і навіть Польща, де досвідчений командир у посольстві України в РП опікувався прикордонними питаннями. Сьогодні мешкає в Луцьку.

Як «Грінпіс» китів захищав

У вісімдесятих роках минулого століття Аркадію Яворському випало сім років прослужити на Чукотці, Камчатці та в Магадані. Після навчання в Московській військовій академії імені Фрунзе молодого перспективного офіцера–прикордонника відправили в північне «заслання». Серед безлічі цікавих історій про затримання порушників на цій ділянці радянського кордону Яворський пригадав випадок, коли вони ледве не затримали корабель «Грінпісу».

— Аркадію Семеновичу, в світлі останніх подій довкола захоплення 19 вересня спецназом прикордонної служби ФСБ Росії судна «зелених» за спробу проведення акції протесту проти видобутку нафти в арктичних водах на платформі «Приразломная» цікаво було почути, як поводилися у схожій ситуації радянські прикордонники.

— На Чукотці проходив морський кордон Радянського Союзу, хоча США не визнавали цю лінію кордоном, тому що між СРСР і США ніколи не підписувалися угоди про проходження морського кордону. Діяла єдина ще царська угода 1871 року про продаж Аляски, й ця лінія називалася лінією уступлених територій. Як було вказано в угоді, тягнеться вона на північ «доколе будет видна», а на південь — до Камчатки. Кордон — це два острови: радянський острів Радманова й американський Крузенштерна. Сказати, що умови служби там були суворі — нічого не сказати. Коротке літо, вічна мерзлота, питної води немає, тільки лід. Долетіти можна лише вертольотом. Коли сильно хурделило, застава була відрізаною від світу багато днів. Інколи, щоб ящик масла доставити, посилали вертоліт, — згадує Аркадій Яворський. — На початку 80–х «Грінпіс» організував потужну кампанію із захисту китів. Світова спільнота стала тоді на захист цих мешканців океану, яких масово знищували китобійнi флотилії дев’яти країн, у тому числі й СРСР. У 1986 році таки було оголошено всесвітній мораторій на комерційний вилов китів, і 7 iз 9 китоловних країн до 1990 року припинили свою китобійну діяльність. Але цьо­му передувала активна діяльність «Грінпісу». Ця організація збирала факти порушення країнами визначених квот вилову.

У наш штаб надійшла інформація, що в районі застави Лоріно неподалік нашого берега з’явився невідомий корабель, на якому видніються прапори різних країн світу. Там був прапор США і ще багато якихось прапорів. Прикордонники не знали, як діяти, бо з подібним iще не стикалися. Але корабель увійшов у територіальні води СРСР, тобто перетнув кордон. Як виявилося, це був грінпісівський «Сішеперд», колишній англійський фрегат знятий з озброєння. Ця екологічна організація купила його, відремонтувала й контролювала ситуацію з виловом китів не лише в Тихому океані, а й у південних морях біля берегів Нової Зеландії, де водиться голубий кит, та в інших районах. Ми мали інформацію, що «Сішеперд» хоче потопити радянське китобійне судно «Звездный», яке нібито порушувало квоти на вилов китів. Принаймні нам озвучили таку версію. Наскільки вона відповідала дійсності — сказати важко, але поведінка корабля свідчила про серйозність його намірів. У ніс «Сішеперда» був залитий бетон, отож при зіткненні з ним наш китобій затонув би однозначно. Тому командування прийняло рішення відправити в район інциденту спеціально навчену для таких випадків групу.

Грінпісівський фрегат почав переслідувати судно, яке було на горизонті, прийнявши його за «Звездный». Але при наближенні зрозумів, що помилився, бо це був гідрологічний корабель «Кедровка». «Сішеперд» почав різко гальмувати, включив задній хід, скинув швидкість і, розвернувшись, почав виходити з наших вод. Коли наш гвинтокрил наздогнав його й ми зависли над ним, він уже був у нейтральних водах. Люди в помаранчевих жилетах на його палубі привітно махали нам руками. Нам не дозволили висадку. Єдине, що ми зазнімкували все й скинули вимпел із попередженням, що вони зайшли в територіальні радянські води, тому мусять зупинитися й дати пояснення. «Сішеперд» на це не відреагував. Нам не залишалося нічого, як покинути зону конфлікту. Корабель «Грінпісу» виходив за лінію уступлених територій, тобто фактично державного кордону. А на лінії кордону в межах півмилі, тобто 800 метрів, не можна застосовувати жодних заходів до порушника, тому що не виключається похибка у розрахунках і можна нарватися на міжнародний скандал.

«Арктичні амбіції росіян — ще з часів царської Росії»

— Виходить, що навіть СРСР брежнєвської доби не дозволяв таких речей, як сьогодні дозволяє Росія. У вересні членів багатонаціонального грінпісівського екіпажу Arctic Sunrise росіяни затримали й запроторили до слідчого ізолятора Мурманська, звинувативши їх у піратстві. Як ви, досвідчений офіцер і людина, яка знає всі тонкощі прикордонної кухні, розцінюєте такі дії російських прикордонників?

— Очевидно, звідки тут ростуть ноги. Ще в радянські часи росіяни почали шукати нафту в Баренцовому морі біля острова Колгуєва. Нічого вони там не виявили, тільки природу знищили, тундру порізали і в морі дірок насвердлили. «Грінпіс» надзвичайно активно бореться за збереження Арктики, так, як свого часу боровся проти знищення китів. Ця організація ніколи не створювала загрози безпеці чи суверенності якоїсь країни. Тому звинувачення екіпажу Arctic Sunrise у піратстві виглядає принаймні смішно. Навіть протести світової спільноти з приводу затримання захисників природи не бентежать росіян. Вони продовжують грати м’язами, демонструючи силу й упевненість. Можу спрогнозувати, чим усе це закінчиться. Будуть реальні судові вироки, хай не по 15 років, на які тягне стаття про піратство, тим членам екіпажу, які є громадянами арктичних країн, а саме Канади, Норвегії та інших.

Усе це — демонстрація могутності великої Росії, славу якої будь–що прагне відродити нинішнє її керівництво. Чого варті походи російських військових кораблів в Арктику, великозатратні, амбітні. А встановлення на Північному полюсі на глибині 6 тисяч метрів російського прапора? Арктичні амбіції росіян беруть свій початок ще з часів царської Росії. Уявіть ситуацію: 1914 рік, уже два місяці триває світова війна, а МЗС Росії надсилає ноту урядам арктичних країн, тобто тих, які проводили будь–які дослідження в Арктиці, про те, що всі роботи чи арктичні дослідження можуть проводитися тільки з дозволу Російської імперії. Ніхто не відповів на цю ноту, тільки Японія аж у... 1930 році, здається. Арктику Росія вважала і вважає зоною свого протекторату. США виступала за міжнародне користування Арктикою під контролем ООН. Гренландія, Норвегія, Данія підтримали Росію, бо їм теж врізали їхню частку арктичних володінь. Хоча частка Росії, тобто так званий арктичний сектор, найбільший і займає третину всієї Арктики. Для росіян це стратегічне питання, бо з півночі вона має вихід на всі країни і США, а за 1500 кілометрів до Америки може долетіти будь–яка ракета.­

«Озброєні російські прикордонники ходили по нашій території, як господарі»

— А ситуацію із загибеллю українських рибалок на Азові як розцінюєте?

— Не сумніваюся, що російські прикордонники мали намір потопити український катер із рибалками й сховати всі кінці у воду. Але їм не вдалося довести до кінця задумане. Їхня поведінка суперечить як міжнародним нормам мореплавства, так і людським. Бо не надати допомогу потерпілим на воді — це щось. Із подібним мені доводилося мати справу ще у 90–х роках, коли я був начальником штабу Південо–Східного напрямку в Харкові. У 1998–му телефонує мені начальник Маріупольського прикордонного загону й доповідає, що до них звернулися українські рибалки. Вони розповідають, що їх переслідував катер російських рибінспекторів, на якому були й прикордонники. Вони стріляли по людях з автоматів і підійшли впритул до українського берега. За метрів 50—100 від берега вони кричали нашим рибалкам повернутися. Зрозуміло, ми відреагували на цей інцидент. Телефоную командиру Закавказького військового округу, а він, виявляється, мій одногрупник по військовій академії, генерал–лейтенант Євген Болховітін. Він повірити не міг, що це правда, пообіцяв розібратися.

— Звідки така вседозволеність у російських охоронців кордону?

— Свого часу російська рибінспекція була введена у штат прикордонних військ. І рибінспектори стали патрулювати Азов разом із прикордонниками цілком легально. Наша рибінспекція тоді теж впорола помилку. На одній із нарад із російськими колегами вони домовилися, що до басейну Азовського моря входять і заплави річок, що в нього впадають. Російські рибінспектори отримали право заходити вглиб нашої територію на 50 кілометрів, українські теж могли заходити аж на Дон, на таку ж відстань, борючись із браконьєрами. Тільки росіяни мали чим ходити, а ми ні. І вони нас задавили. Вже через шість років озброєні російські прикордонники ходили по нашій території, як господарі. Ми виставили дивізіон прикордонних катерів, а росіяни аж три. Вони переважали нас у всьому: маневреності, швидкості, мобільності, озброєнні. На своїх плоскодонних катерах зі швидкістю до 32 вузлів, (65 кілометрів) із сучасними радіолокаційними станціями вони стали контролювати Азов повністю. Ось звідки така поведінка зверхності й вседозволеності. Невизначеність із лінією кордону на Азові й надалі створюватиме такі проблеми.

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>