Уроки івриту для солов’їної

Автор перебуває у загальному контексті соціолінгвістичних досліджень: розглядає мовну поведінку сучасних євреїв — власне громадян Ізраїлю та численних діаспорних угруповань, для котрих «саме мова етносу віддзеркалює картини світу».

Для України, довгий час окупованої сусідами, мовне питання залишається одним із найгостріших. Про це свідчить зміст практично всіх президентських і парламентських виборчих кампаній, які відбувалися в нашій державі. Загальновідомо, що на мовну поведінку великий вплив мають внутрішні особливості релігії, котру сповідує переважна частина етносу. Роль юдаїзму для самоідентифікації та єднання євреїв переоцінити неможливо. Що ж до України, то й у цьому випадку до загальнонаціональної єдності далеко: більшість українців, свідомо чи ні, належать до конфесій, центри яких знаходяться поза українськими теренами.

Наразі офіційною мовою держави Ізраїль є іврит — штучно відроджувана з кінця ХІХ ст. мова, в основу якої покладено давньоєврейську мову мішнаїтського періоду. Саме навколо неї єдналися євреї–сіоністи, створюючи власну державу. Розглядаючи взаємозв’язок мовного розвитку з історією єврейського етносу, автор доводить, що іврит ще не повною мірою задовольняє потреби сучасного ізраїльського суспільства. Значне поширення в державі мають англійська, російська, французька, які здійснюють історично негативний тиск на офіційну мову. І в ­цьому ще одна подібність до ситуації в Україні, де патріоти наполягають на необхідності збереження єдиної офіційної мови: «Сучасний іврит, в силу об’єктивних законів, є і здатен зберегтися лише як ізраїльська державна мова».

На тих, кого більше цікавлять поточні питання етнорелігійного і громадського життя єврейської спільноти України, розрахована друга частина книги, присвячена історії становлення та еволюції єврейських громад нашої держави. Автор оглядає кожну зі всеукраїнських структур, аналізує напрями їхньої діяльності, кількісний склад (наприклад, опікунської ради найбільшої Дніпропетровської єврейської общини станом на 2011 рік), згадує лідерів, більшість котрих знає особисто, а тому інформація — переважно ексклюзивна.

Варто зазначити, що наявність довідкового апарату та якісного змісту значно поліпшила б зручність користування дослідженням, та й у нинішньому вигляді воно стане в нагоді всім, хто цікавиться етнічними меншинами в Україні та питаннями міжетнічного співіснування.