Гаманець із... мушлями

26.09.2013
Гаманець із... мушлями

Сучасні платіжні засоби в експозиції музею.

Мушлі древнього Китаю та островів Океанії, хутряні шкурки білки, сокири, корови — все це насправді, виявляється, одне і те ж! Це — гроші, точніше, їх різновиди. Те, що існувало до виникнення монет або ж становило їх еквівалент у різні часи. Річ містична і магічна, про яку люди мріють, як про щастя, але яка не робить їх однозначно щасливими.
Такому поняттю, як гроші, понад три з половиною тисячі років, розповідає завідувач Музею розвитку банківської справи на Сумщині та історії грошей, кандидат економічних наук, науковий співробітник науково–дослідного центру Української академії банківської справи НБУ Сергій Тихенко. А от банківська система, яка почала «керувати» грошима, — порівняно молода, їй лише 300–400 років.

«У Махна гроші завелися»

Звісно, українець може додати до переліку обмінних знаків найближчий до нашого побуту — пляшку горілки, якою й досі, бува, розраховуються за послуги. Така «валюта» в музеї не експонується. Але інших зразків багато, і вони справді цікаві.

Гроші від Георгія Нарбута — творця українського державного герба, печаті та поштових марок. Він створив ескізи грошей Української Народної Республіки номіналом 10, 100 і 500 гривень. Талановитий графік, до речі, уродженець нинішньої Сумщини, з села Нарбутівка, що на Глухівщині, не копіював уже наявних банкнот. Він робив саме українські гроші, створюючи глибоко національний малюнок у стилі українського бароко. Тому це, власне, не просто купюри — це твори мистецтва. У першій українській банкноті лише на одній зі сторін Нарбут використав дев’ять варіантів оригінального шрифту!

Найціннішим вважається ескіз Нарбутової банкноти номіналом сто гривень. На ній — молода селянка зі снопом пшениці та чоловік, який спирається на молот, — робітник. А на зворотному боці — тризуб у лавровому вінку. До речі, зауважує Сергій Тихенко, тризуб як символ України з’явився спочатку саме на грошах, а вже потім став гербом держави.

А ось найекзотичніший зразок грошей, що є в музеї, — повстанської армії Нестора Махна. Тут ніхто не заморочувався над символікою та вишуканістю, все робилося дуже просто. На вже існуючі купюри ставився штамп, і папірцю присвоювалася нова вартість. Наприклад, на один руб наносилася печатка «1 Революційна Армія Повстанської України. 500 руб. Гуляй–Поле. 1919 г. Нестор Махно» — і все, маєш 500 рублів замість одного! Залишається лише заспівати: «Гей, куме, не журися, в Махна гроші завелися».

А ось гроші сучасної України. І не звичайні, а з автографами тих, хто випустив їх у життя — у різні роки керівників НБУ Віктора Ющенка, Володимира Стельмаха. Знову ж, обоє — земляки–сумчани.

Варто зазначити, що музей, створений із нагоди десятиріччя академії, почався з унікальної колекції бон — паперових грошей, що вийшли з ужитку. Її передав академії Національний банк України.

Банки — це люди

Аби банківська справа була Справою, мали існувати люди, які роблять її такою. Сумщина може пишатися земляками, які внесли свою частку в розвиток банківської системи. Ми вже згадали банкірів Віктора Ющенка та Володимира Стельмаха, але це — сучасники. Історія ж пам’ятає давніші імена.

Григорій Сокольников, від народження — Гірш Брилліант, у громадянську війну командував армією у Туркистані. Завідуючий музеєм Сергій Тихенко нагадує: «Пам’ятаєте «Біле сонце пустелі»? От саме там він воював». А подолавши басмачів, приїхав до Москви і був призначений... першим наркомом фінансів СРСР. Без відповідних знань, без досвіду. А втім, успішно впорався з цією роботою!

Михайло Терещенко. Підприємець, меценат та фінансист, міністр фінансів Тимчасового уряду. До речі, саме він врятував австрійський банк «Кредит–Анштальт» від банкрутства та анексії гітлерівською Німеччиною.

Олексій Алчевський, купець,­ промисловець, банкір. Він був засновником третього у Російській імперії Харківського торговельного банку, першого акціонерного іпотечного банку — Харківського земельного. За сучасною термінологією, Алчевський створив одну з перших у імперії промислово–фінансових груп. При цьому його заводи були єдиними в Україні металургійними підприємствами, побудованими на вітчизняних інвестиціях. Адже решта становила власність бельгійських та британських кампаній.

Він очолював харківський гурток української інтелігенції «Громада», ініціював і фінансував 1899 року спору­дження першого пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові... Та на початку двадцятого століття почалася економічна криза. Рятуючись від банкрутства, Алчевський намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств, просив у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій. Але йому відмовили. Тягар відповідальності за бізнес та залучених до нього людей кинув підприємця під потяг. Таким був його моральний вибір...

Презентуючи щойно видану монографію «Розвиток банківської справи на Сумщині», Сергій Тихенко зауважив: при написанні книги найважчим виявилося знайти дані про банківських працівників дореволюційного періоду. Здавалося б, часу минуло небагато — якесь століття. Отже, ще живі досить близькі нащадки, збереглися фото у родинних альбомах. Усе виявилося інакше. Дослідження персоналій було важким. Бо «пролетарська» революція знищила банківських працівників. Їх, дуже шанованих, поважних, заслужених у соціумі, визнали ворожими елементами. Були репресовані, виїздили за кордон, змінювали прізвища, знищували фотографії... «Переглядаючи списки службовців пореволюційних банків, не знаходиш тих, хто служив у банках до революції», — каже Сергій Тихенко.

...У експозиції поруч два фото. Одне — груповий знімок службовців Сумського відділення Держбанку орієнтовно 1912—1914 років. Акуратний вишуканий одяг, поважні пози, обличчя, сповнені достоїнства; характерна деталь моди у ділових та фінансових колах того часу — вуса різної конфігурації на абсолютно всіх обличчях.

Інша світлина зроблена років через десять — всього лише! Таке ж групове фото службовців того ж відділення Держбанку. Кургузі піджачки, розтоптані черевики, обличчя, не позначені печаттю інтелігентності... Кухарка почала правити державою. І якби лише на фото позначилася ця зміна...

Довіру за гроші не купиш

У монографії, де співавторами Сергія Тихенка виступили історик Галина Корогод та краєзнавець Олександр Кисельов, проведено історичні паралелі між минулим і сучасним банківської діяльності.

До 1917 року фінансово–кредитні відносини характеризувалися стабільністю та надійністю. Попри перипетії початку століття — кризу 1900—1903–го, революцію 1905 року, першу світову — у Сумах не збанкрутував жоден банк.

Банки не працювали заради надприбутків, не служили джерелами збагачення. Зате благодійність та доброчинність були неписаним правилом для їх працівників. «Загалом у ті роки дуже важливою була репутація, — говорить Сергій Тихенко. — Станова ознака суспільства педалювала розвиток саме добропорядності. Певно ж, меценат–цукрозаводчик Іван Харитоненко був хорошою людиною, але ним рухало ще й те, що він, купець, хотів перейти до вищого стану. А зробити це можна було, маючи певні характеристики. Слід було заслужити відповідні нагороди, якими відзначалася передусім благодійна діяльність. Просто необхідністю була чесність, яку коли втратиш, то вже не завоюєш. І тоді залишишся просто людиною з грошима, хай навіть великими, але цього було замало для поваги суспільства». Що й казати: до нашого часу ця характеристика геть непідходяща...»

Виявляється, тогочасна банківська система була оперативнішою у прийнятті рішень.

До революції банки значно серйозніше переймалися власною безпекою.

Форми банківських установ були значно різноманітніші, не як зараз — державна та комерційна. Існували, наприклад, міські громадські банки, що контролювалися місцевими Думами і кредитували вирішення місцевих проблем. Винятково на село працювали земельні банки, що мали гнучку систему підтримки сільгоспвиробника.

До 1917 року включно відсотки за депозитами становили три–п’ять, за кредитами — шість–вісім.

А головне: найважливішим кредитом — довіри — користувалися банки і їх працівники. Саме цього катастрофічно бракує сьогодні.

...На чільному місці у музеї — ікони. Щось минає, щось повертається. Можливо, наступні розділи експозиції поповняться експонатами, які засвідчать, що люди довіряють і сучасним українським банкам?..

ДО РЕЧІ

Кошторис витрат Сумського міського громадського банку на 1913 рік складав 20 602 рублі. Директор банку мав річну зарплату в розмірі 2 500 рублів; товариш директора (заступник) — 1 500 рублів; товариш директора–завідувач касою — 1 800 рублів; бухгалтер (головних бухгалтерів тоді не було) — 1 920 рублів. При цьому оренда приміщення для банку (5 кімнат у центрі міста) складала 2 000 рублів на рік. Швейцар, який був дуже важливою особою і виконував ще й функції охоронця, отримував 700 рублів. Прибиральниця мала 60 рублів на рік.