Вплив землі

26.09.2013
Вплив землі

Жан–Клод Маркаде: «У текстах Малевича багато гумору — такого гоголівського!». (із сайта platfor.ma)

Ви ще досі думаєте, що Малевич — лише «Чорний квадрат»? Тоді вам показано прочитати це інтерв’ю, а потім власноруч погортати повноколірний об’ємний альбом «Малевич» (видавництво «Родовід»), що цьогоріч був презентований на «Книжковому Арсеналі», а на нещодав­ньому Форумі видавців отримав один із гран–прі. І переконатися, наскільки Казимир Северинович, поляк по крові і, як переконує Маркаде, українець по духу, універсальний. А ще — таким чином відсвяткувати 100–річчя знаменитої кубофутуристичної опери–просто–з коліс «Перемога над сонцем», до якої Малевич створював костюми та декорації. Власне, там і зародився «Чорний квадрат».
Звісно, говорити нефахівцеві із малевичезнавцем лише про Малевича — справа невдячна й небезпечна. Тому протягом інтерв’ю виринули як очікувані, так і несподівані теми (про російський та французький імперіалізми, українські фобії й національність у мистецтві). Розмова з Жан–Клодом — як зустріч зі старим другом: легка, дотепна й наповнююча. Він добре розмовляє російською (мова його дружини Валентини Васютинської), знає українську і, здається, краще за мене орієнтується в центрі Києва, місті, де в Олександрівському костьолі хрестили Малевича.

Малевич диппоштою

— На початку вересня альбом «Малевич» отримав вагому в Україні книжкову премію — гран–прі Форуму видавців. Відчуваєте, що в тому і ваша заслуга?

— Ні. Хоча книга містить мій текст, але заслуга за оформлення — Лідії Лихач і її співробітників. Дійсно, вони зробили фантастичну книгу! Ви ж знаєте, що моя монографія вийшла французькою мовою понад 20 років тому. У виданні «Малевич» я залишив основний текст, дещо виправив, а також додав глави про вчення та учнів Малевича та про постсупрематичне «повернення до образу». На той час це була перша монографія в усьому світі, де була дана нова, як на мене, правильна періодизація творчості Малевича. Тому що Малевич датував 1900–ми роками свої імпресіоністичні роботи, які створив наприкінці 1920–х. Тому в експозиціях, у книгах була плутанина.

— До яких архівів ви зверталися?

— Спеціально в архівах я не працював. Ми з дружиною займалися перекладами його текстів: опрацьовували те, що було видано до 1917 року, радянські видання, статті, що з’явилися у Харкові українською у «Новій генерації», а також невидані за життя художника тексти. Таким чином вийшло чотири томи. Малевич написав величезну кількість текстів! Навіть п’ятитомник, що вийшов в Москві (Собрание сочинений в пяти томах. — Москва: Гилея, 1995–2004. — Ред.), не охоплює все, що він написав. Звісно, зустрічалися з мистецтвознавцями, художниками, учнями Малевича. Зрештою бачили його картини. У 1988 році була велика ретроспективна виставка Малевича в Амстердамі, кооперація Російського музею, Тре­тьяковки, Муніципального музею в Амстердамі. Я на неї їздив зі своїми студентами — це була подія! От на тій експозиції речі кінця 1920–х були датовані початком століття.

— Можете згадати імена учнів, з якими ви зустрічалися, і яку цікаву й корисну інформацію ви отримали?

— У першу чергу, це була Анна Олександрівна Ліпорська, його асистентка в ленінградському ГИНХУК (Державний інститут художньої культури). Вона була в серцевині тих процесів, заміжня за кращим із учнів Малевича — це Ніколай Суєтін, і, можливо, навіть закохана у Малевича. Анна Олександрівна зберігала багато малюнків, заборонених до показу в Союзі. До слова, я був посередником між нею та музеєм Помпіду, коли вона дала картини і деякі малюнки на виставку до 100–річчя Малевича, яку організували у 1978 році (тепер ми знаємо, що Малевич народився у 1879 році). Це все робилося таємно, через диппошту. Також у Ліпорської зберігалася ціла валіза розібраних архітектонів: після 1923 року Малевич почав створювати архітектони — це така утопічна архітектура. Між іншим, вона розповіла мені, наскільки важливим для Малевича було французьке мистецтво, що мистецтво ХХ ст. починалося для нього від Сезанна, він навіть написав трактат «Від Сезанна до супрематизму».

Ще у Ленінграді я зустрів Павла Кондратьєва, із Вітебська, він згадував про Малевича приблизно наступне: «Ми не все розуміли, що він нам, хлопчакам, розказував, але у нього була така аура, що ми лише дивилися на нього і намагалися всотати кожне слово». Малевич переїхав у Вітебськ восени 1919 року. Там же Шагал створив народне училище, його учнями здебільшого були хлопчики–євреї. І якось, коли він повернувся з поїздки в Москву, то виявив, що в його майстерні вже немає тих хлопчиків — вони перейшли до Малевича, Шагал здавався їм не таким передовим.

«Досі українське коріння Малевича висвітлено слабко»

— Ключовий висновок вашої монографії — що великий вплив на творчість Малевича мало українське середовище, в якому він зростав. Коли ви працювали над дослідженнями, чи навідувалися в Україну, чи, можливо, після і знайшли матеріали, що допомогли вам у роботі?

— Це тексти самого Малевича. Є його опублікована в 1970–х «Автобіографія» 1933 року, де він вказує, як вплинула на нього природа України, гама кольорів, і прямо говорить: я — українець. Хоча етнічно він iз поляків, але вони давно жили в Україні і українізувалися. І навіть досі в монографіях про Малевича його українське коріння висвітлено слабко, хоча й зазначається, що він жив і працював в Україні.

Але ми бували в Україні, зустрічалися тоді з Дмитром Омеляновичем Горбачовим, який допомагав моїй дружині Валентині Васюківській: у той час вона написала книгу, класичну в нас, — «Мистецтво в Україні», від трипільської культури до розстріляного покоління 1930–х років. А я тоді писав докторську про Ніколая Лєскова, а він дуже пов’язаний з Україною — згадаймо «Печерські антики» чи останню новелу 1894–го з гоголівським заголовком «Заячий ремиз. Наблюдения, опыты и приключения Оноприя Перегуда из Перегудов».

— Тобто ви добре знайомі з цією проблемною темою, коли українське розглядається як російське чи радянське — чи то стосується літератури, чи мистецтва. Уже більше 20 років незалежності держави, але нічого не змінюється.

— Навіть навпаки. Останній скандальний для мене факт — це виставка 2010 року в Луврі під назвою Sainte Russie, що із французької перекладається як або «Свята Русь», або «Свята Росія». І на цій виставці не було місця для України, хоча вона охоплювала період від Київської Русі до Петра І. Головне було — показати торжество Москви. Це був сором! Взявши цю тему, я написав статтю про проблеми перекладу, можливо, вона буде опублікована в журналі «Ї».

— Узагалі, несподівано, що людина із Франції, де сильне російське лобі, відстоює інтереси України.

— Я завжди кажу — я підданий француз, але гасконець (сміється). Від Атлантичного океану до Італії і середина Франції — це територія, де поширена одна мова, з діалектами, звісно — лімузенським, гасконським, провансальським, ланґедокським. На нашій провансальській мові з’явилася перша в Європі поема про кохання, XI ст. Зараз цією мовою говорить жменька — селяни, інтелігенція. У нас досі діє французький імперіалізм, який пішов від якобінців. Тому я чутливий до цієї проблеми. Крім того, існує історична справедливість.

— Водночас ви ствер­джуєте, що проти етнічного визначення мистецтва.

— Дійсно, не етнос визначає мистецтво художника, а вплив, який він отримав від своєї землі. Сам Малевич був інтернаціоналістом, універсалістом. Але це не означає, що універсалізм, який вказує на справжнє мистецтво, не має коріння, не насичений національним. Вплив середовища я трактую не в марксистському розумінні. Для художника важливо, що він бачив з дитинства, що його око вхопило — контури, пейзажі, в Україні це степ, сільськогосподарська культура, багатоколірність, важливий ще простір. Тому супрематизм — це політ у безкінечність, білі поверхні, геометричні форми як планети. І це не лише у Малевича. Інша уродженка України — Соня Делоне, єврейка, у сім років поїхала з України, жила в Петербурзі, але наприкінці життя в мемуарах згадувала про кольорові стрічки на весіллях, баштани, поєднання червоного із зеленим, ліси соняшників в Україні, звідси — поєднання чорного із жовтим, форма кіл, як сонць. ­

Можливо, мати Малевича була українкою, відомо, що вона перейшла в католицизм з православ’я і стала Людовікою після одруження, а так вона з Галиновських, з Полтавщини. Багато українських художників, зокрема Пальмов чи Меллер — росіяни, що жили в Україні. Мане–Кац — єврей iз Кременчука. Баранов–Россіне — єврей із Херсонщини, але його тематика дуже барочна. Як Пікассо: більшість свого життя він провів у Франції, був наповнений іспанськими соками.

«Біда українців у тому, що вони надто багато показують, і не все першокласне»

— Ви багато говорите про поліхромність у народному мистецтві, українському бароко. Чи помічаєте, що українці досі уміють та знають, як поєднувати кольори?

— Те, про що я кажу — використання національного колориту, — стосується класичного й авангардного мистецтва ХХ ст. Такої домінації у сучасних українських художників я не бачу, можливо, якісь елементи проглядаються, наприклад, у Олександра Дубовика. У Анатолія Криволапа є такий період, коли він дуже йде по Малевичу: горизонтальні лінії на його картинах, як елементи плахти.

— Крім дослідницької роботи, ви ще займаєтеся кураторством. Як ви оцінюєте представлення українських виставок за кордоном?

— А ніякого представлення немає. Чи ви не умієте, чи не маєте засобів, щоб своє мистецтво представити. Так, є українці за кордоном, які проводять виставки в посольствах, але хто туди прийде, які відомі критики? Я завжди ставлю за приклад американців, як вони нам нав’язали Нью–Йоркську школу, до слова, хорошу: платили великим музеям, мистецтвознавцям, щоби ті писали у поважні журнали. Це державна політика! Так, Пінзель був у Луврі, але щоб дійти до виставки, треба було подолати лабіринти, і була вона у тісній капелі, де, до слова, відбулися події Варфоломіївської ночі. Хоча мушу зазначити — вийшов хороший каталог.

— А що позитивне чи негативне впало в око після відвідин українських музеїв?

— З того, що я бачив. Національний музей імені Шептицького у Львові — на сучасний лад, гарне освітлення, добре показаний іконопис. Як на мене, біда українців у тому, що вони надто багато показують, і не все першокласне. Враження, що бояться, як мало покажуть, то подумають, що вони бідні. Насправді краще, коли небагато, але першокласне. Так само з музикою: коли неголосно, то це не музика, і шум у ресторанах і кафе просто із самого ранку. У Франції такого немає, тому що в кафе хочеться спокою, поспілкуватися.

— Малевича ми знаємо здебільшого як автора «Чорного квадрата». Гадаю, для багатьох стане відкриттям, що він був iще теоретиком, поетом, публіцистом, філософом.

— Я б не сказав, що він був публіцистом. Полемістом — так. Він писав філософсько–теоретичні тексти. А ще у його текстах багато гумору — неймовірного, українського, такого гоголівського!

— Якраз зараз ви готуєте до друку його письмову спадщину.

— Було опубліковано чотири томи перекладів Малевича під моїм керівництвом у швейцарському видавництві «Л’аж д’ом» (1974—1993). Зараз я все передивився, переклав нові статті — наприклад, понад 10 статей із газети «Анархія», що вийшли у 1918 році, це статті–поеми! Тепер вийде двотомник уже в паризькому видавництві «Алліа». Перший том має з’явитися цієї осені і вміщатиме все, написане ним за життя: маленькі статті, брошури, трактати, від 1913 року до 1930–го. Другий — його вибране, опубліковане після його смерті.

— Ви кажете, Малевич не писав політичні статті, але його певні роботи видаються політичними, як–от «Селянка з чорним обличчям» на обкладинці альбому.

— Я називаю це мовчазний крик. Живопис — це мовчазне мистецтво. І його картини не описово–політичні. Він просто показав трагедію російського й, особливо, українського народів кінця 1920–х початку 1930–х рр. Узагалі, Малевич був проти соціально–політичного підходу в мистецтві. Наприкінці він залишається усе ж супрематистом, хоча безпредметність — тло його картин, на них вимальовуються дивовижні фігури, не схожі ні на що в Європі того часу. Це було унікально!

ДОСЬЄ «УМ»

Жан–Клод Маркаде — дослідник авангардного мистецтва, музейний куратор, доктор літературознавства, почесний керівник досліджень у французькому Національному центрі наукових дослі­джень (C.N.R.S), голова товариства «Друзі Антуана Певзнера». Автор книг: «Малевич» (1990); «Російський авангард. 1907—1927» (1995, 2007); «Кальдер» (2006); «Ейзенштейн. Секретні малюнки» (1998), «Анна Старицька» (2000); «Творчість Н.С. Лєскова» (2006); «Ніколя де Сталь. Малярство та малюнки» (2009).