Про що мовчать картини?

Як протестують художники? Вони не збирають майдани, не пишуть гучних прокламацій, не хапаються за рупори, щоб їх проголошувати. Вони беруть до рук пензля, сідають перед мольбертом і пишуть свій «Крик».

«Тихий протест 70–х» — так називається проект, який цієї осені презентує Національний художній музей. До експозиції увійшло понад 120 творів. Лише чотири з них із фондів музею. Усі інші — плід старань галериста Євгена Березницького, картини з приватних колекцій і майстерень. Більшість робіт глядачі побачать уперше. Серед них найкращі графічні та живописні роботи більш ніж 20 авторів: представника «суворого стилю» Владислава Мамсікова, одного з найніжніших художників вітчизняного андеґраунду Якима Левича, засновника «панічного реалізму» Петра Беленока, київського «самітника», майстра натюрморту Валентина Реунова, наставниці сімдесятників Тетяни Яблонської та багатьох інших. Усі вони як один — діти радянської епохи. І усі вони — її байстрюки, блудні сини, зневірені у своїй родительниці. Їхні роботи — це протест. Протест усіма доступними їм художніми методами. Вони йшли проти радянської пропаганди, основної лінії партії, держзамовлення — нав’язаних стандартів соцреалізму із соковитими тітками–колгоспницями і скелеподібними гігантами–робітниками.

«Сімдесяті — це цікава епоха. Це материк, який знаходиться десь поруч, але ми вже дуже мало пам’ятаємо про нього і дуже мало насправді знаємо. Тож він цікавий із сентиментальних позицій. Художники як тонкі особистості змогли його виразити найбільш точно і послідовно», — зауважує Оксана Баршинова, старший науковий співробітник науково–дослідного відділу мистецтва ХХ — початку ХХІ століть музею.

«Виставка займає три зали, — розповідає Євген Березницький, куратор проекту. — Перша кімната відображає настрій інду­стріальної епохи, те, що передувало сімдесятництву. Це, в основному, роботи 60–х років. Друга зала, власне, занурює в атмосферу того періоду. Третя, за нашим задумом, — це майстерня Художника. Там його найінтимніші роботи, портрети рідних і тому подібне».

«Йдеться, перш за все, про мистецький протест, — розповідає пані Оксана. — У порівнянні з шістдесятими роками, коли митці беруть участь у національних, соціально–політичних рухах, сімдесятники йдуть «у себе», у свій складний світ: світ майстерень, світ творчості й однодумців. Звертаються до ідеї приватності. Громадські протистояння трансформуються в індивідуальний опір. Художники спираються на естетику мистецтва ХVІІ століття, раннього модернізму, українських традицій. Цим можна пояснити і відсутність у той час певних стилів і напрямів. Був соцреалізм і андеграунд — офіційне й особисте. Ці митці, вносячи інтонації європейської культури, випадають із реальності 70–х iз її ідеологічною фальшю й апелюють до вічних цінностей».

Виставка настільки концептуальна, що для її демонстрації Київський музей навіть тимчасово змінив назву на «Державний музей українського образотворчого мистецтва УРСР». Це, на думку організаторів, має відобразити дух епохи і тих умов, у яких розвивалось мистецтво 70–х. Цікаво, що музей не змінював своєї назви протягом 20 років незалежності. Втім, з часу його заснування робив це вісім разів, ілюструючи зміну політичних режимів і мистецьких настроїв. Він був і міським музеєм старожитностей і мистецтв, і художньо–промисловим і науковим музеєм імені імператора Миколи Олександровича, і Всеукраїнським історичним імені Тараса Шевченка. На думку пана Березницького, цей сміливий крок демонструє бажання трансформувати музей в актуальний майданчик культурного обміну.

На відкриття виставки завітали як і цілком очікувана богема, так і представники українського бомонду (хоча зараз їх уже важко розрізнити). Серед гостей був один із, так би мовити, «винуватців» — художник Владислав Мамсіков, мистецтвознавець Ольга Балашова, галерист Марина Щербенко, стиліст Валентина Грищенко, епатажний нащадок авторів експозиції Ілля Чичкан... Одні прийшли, щоб надихнутись творами мистецтва, інші ж — пофотографуватись на їх тлi й «вигуляти» нові вбрання. Втім, «тихий протест» на те і тихий, щоб не заважати. Ставати тлом для незрячих і відкривати свій зміст тим, хто вміє бачити.