«Пiзнай себе»

29.08.2013
«Пiзнай себе»

Пам’ятник Сократу в Афінах. (з сайта people.su.)

У 1869 році в Кракові побачила світ дуже цікава й, на жаль, майже забута на сьогодні книжка «Grundzuge der slavischen Philosophie», чи, по–нашому: «Нариси слов’янської філософії». Її автор — український мислитель, педагог і громадський діяч Клим Ганкевич, чий філософський світогляд формувався під вирішальним впливом ідей Гегеля й польських гегельянців, найперше — Броніслава Трентовського й Кароля Лібельта, «Естетику» якого уважно читав Шевченко в останній місяць свого перебування на засланні. Ганкевич пробує розглянути філософію в поляків, українців, чехів, сербів, хорватів і росіян. Навряд чи автор мав на меті якісь історико–філософські завдання. Радше, він хотів змалювати картину слов’янської філософії після «Критики чистого розуму» Канта. І, говорячи про українців, Ганкевич стверджує: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків «пізнай себе». Ось так славетне гасло на храмі Аполлона в Дельфах постає в ролі одвічного питання українця.

А якщо вже ми кажемо «пізнай себе», то відразу ж згадуємо Сократа — великого давньогрецького мислителя, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку філософії, бо знаменує перехід від філософії природи до філософії людини. Крім того, ім’я Сократа вже в давнину стало символом праведного життя. Так було і в Україні, де про Сократа знали ще в старокиївські часи. Наприклад, його сентенції не раз зринають у «Пчолі». Ось хоч би така: «Основа будинку й корабля повинна бути міцною, а початок діла — справедливим і правильним». А ось іще одна: «Краще зі славою по–чоловічому вмерти, аніж жити в ганьбі». І це не просто слова — Сократ потверджував їх і власним життям, і власною смертю. У старовинному слов’янському перекладі хроніки Георгія Амартола сказано: Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту».

Та куди більше «сократизму» в нашій пізнішій традиції. Згадаймо хоч би виданий у Чернігові 1708 року «Театрон» Івана Максимовича, де є такі благочестиві настанови: «Навчає Сократ: тілесної жаги слід уникати, як уникав морських сирен Одіссей, котрий, затуливши вуха воском, спокійно пройшов водами їхнього співу». Образ Сократа зринає навіть у славетній «Книзі житій святих» Дмитра Туптала, один із героїв якої риторично питає свого співрозмовника: «Чи не за те, бува, афіняни змусили Сократа випити смертельну отруту, що він відкидав многобожжя?». А хіба епіграма Івана Величковського: «Не жити, щоби їсти, / а їсти, щоби жити» — то не варіація на тему Сократа? Звісно так, бо, як свідчив Плутарх у своїх «Мораліях», Сократ говорив: «Погані люди живуть заради того, щоб їсти й пити, а хороші п’ють і їдять, щоб жити». І, розвиваючи цю думку, Григорій Сковорода в одному з листів напише: «Дехто, як каже Сократ, живе, щоб їсти й пити, я ж — навпаки. Зрештою, більшість зов­сім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть жити по–справжньому, бо найбільше і тому найважче мистецтво — навчитися жити...»

Та й розмови персонажів сковородинських діалогів часто–густо є не чим іншим, як варіаціями на теми Сократа. Згадаймо хоч би притчу «Убогий жайворонок». Там мудрий жайворонок співає пісеньку: «Кому менше в житті треба, / Той найближчим є до неба». Почувши її, легковажний тетервак думає сам собі: «І хто ж це таке придумав? Якийсь стародавній архідурень на ім’я Сократ». Що це за пісенька? Парафраза Сократа, який колись казав: «Чим менше чоловікові треба, тим ближче він до богів». А чому тетервак називає Сократа «архідурнем»? Це він так шкилює із Сократової тези: «Я знаю, що не знаю», тобто з принципу, який сьогодні ми асоціюємо найперше з крилатою фразою Еміля Дюбуа–Реймона: «Ignoramus et ignorabimus» («Не знаємо й не знатимемо»).

І в цих словах не лише відчуття власної малості перед лицем Абсолютного, а ще й заклик пізнати самого себе. Принаймні так розумів їх Сковорода, трактуючи гасло «пізнай себе» як серцевину всієї філософії. «Не в тому справжня мудрість, щоб перезнати все на світі, — писав він. — Хто ж бо це може? А неможливе й непотрібне — одне й те саме. Та коли знаєш усе те, що потрібне тобі, — оце і є справжня мудрість. А коли передивишся всі планети й опануєш усі світи, а не матимеш і не знатимеш того, що для тебе, — ти і бідняк, і не знавець...» Може, і справді, як стверджував поет і філософ Александру Хашдеу, Сковорода розробив концепцію троїстого самопізнання, тобто пізнання себе як особи (іndividuum), як громадянина (in statu) і як власне людини (in genere). Прикметно, що саме Хашдеу в статті «Сократ і Сковорода», надрукованій у травні 1833 року на шпальтах газети «Одесский вестник», уперше розглянув Сковороду як «нашого Сократа». Відтоді про це будуть писати і Григорій Данилевський, і Дмитро Багалій, і Володимир Ерн, і Олексій Лосєв, і Іван Мірчук, і Етторе Ло Гатто, і Микола Шлемкевич, і Кларенс Меннінг, і Іван Фізер... Ось хоч би галицький філолог–класик Володимир Кміцикевич, який у передмові до свого перекладу Платонової «Оборони Сократа» (Київ, Ляйпциг, 1921) зауважив: «Своїм життям–буттям, своєю балачкою, своїм нехтуванням усяких земних дібр та благодатей пригадує Сократ нашого божого чоловіка Григорія Сковороду, що саме так уважає своїм святим обов’язком, своєю божою службою йти за голосом сумління й наводити своїх земляків на шляхи чесноти. Через те і слушно називають Сковороду нашим українським Сократом».

А хіба Квітку–Основ’яненка не можна назвати «нашим Сократом»? По–моєму, можна. Недаром же написана 17 вересня 1817 року поезія Петра Гулака–Артемовського «Справжня добрість» (його перший твір українською мовою!) присвячена Квітці. І в ній поет вітає філантропічні заходи Квітки, закликаючи і його, і всю харківську громаду йти шляхом «справжньої добрості» без огляду на жодні перепони. Зрештою, каже поет, «справжню добрість» люди споконвіку гнали від себе: «По сім–то, братику, і Добрість пізнають: / Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння. / Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, / Того нехай поміж святими не кладуть!» Поет змальовує Квітку ревним оборонцем і проповідником «справжньої добрості». А ще він згадує, як Квітка, надихаючи своїх друзів на добрі справи, із захватом переповідав фінал платонівського діалогу «Федон»: «Дивіться, хлопці, лиш, — казав ти нам, — глядіть, / Як Добрість на світі живе і умирає, / Як, не злякавшися, кайдани надіває! / З якою радощою держить у руці мишак / І кухличок коли б, скривившись, випиває, / До Бога рученьки невинні простягає! / Отак–то, братики, умер Сократ, отак!»

Пройде два десятиліття, і молодий художник Тарас Шевченко намалює смерть Сократа. На його картині афінський мудрець стоїть у в’язниці, оточений учнями; праву руку він підняв догори в заспокійливому жесті, а лівою тримає кубок із цикутою... Шевченко згадає про Сократа і в повісті «Художник», коли почне міркувати про те, навіщо генієві потрібна сім’я. Мовляв, «для душі, яка відчуває й любить усе високо–прекрасне в природі й у мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією потрібен душевний відпочинок. А це солодке заспокоєння для втомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини». Жаль, продовжує поет, що мало кому з геніїв судилося пізнати гармонію сімейного життя. «Від Сократа, Берхема й до наших днів одна й та сама неподобна безліпиця в буденному житті». І Сократ змушений був терпіти свою сварливу Ксантиппу, як стихійне лихо, і Берхем працював, мов раб, на свою без міри жадібну Катарину Клас де Грот...

І ніби в унісон із цими рядками Шевченка лунають слова зі щоденника Пантелеймона Куліша. У лютому 1847 року, згадавши Петра Плетньова, який казав: «Жінок створено на те, щоб робити нас Сократами», він далі нотує: «Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене — справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку». Оце вона і є — чоловіча зарозумілість. Але життя — штука іронічна. Ніби навмисно для того, щоб посміятись із цієї зарозумілості, авторкою першої української книжки про Сократа стала жінка — красива, розумна, освічена, енергійна, ідейна... Я кажу про Марію Загірню. Пам’ятаєте пройняті громадянським пафосом рядки поезії «Коханій» Бориса Грінченка: «Не для розкошів і втіх / Ми свої руки з’єднали...»? Це про неї. Так ось, саме Марія Загірня й написала книжку «Життя і наука грецького філософа Сократа», розказавши у формі повчальних оповідок і про найцікавіші епізоди біографії філософа, і про його основні ідеї.

Але тут знову виходять на сцену чоловіки. У травні 1893 року Михайло Драгоманов, прочитавши книжку Загірньої, питав у Наталі Кобринської, яка на той час видавала «Жіночу бібліотеку»: «Що ви скажете об тім, якби я вам дав рецензію на брошурку Загірньої про Сократа?.. Авторка брошури зв’яже Сократа з жінками». Драгоманов мав на думці розділ під назвою «Як треба жити в сім’ї», де сказано, що сварлива Ксантиппа часто докоряла своєму чоловікові, але він «не сердився, і все або мовчав, або вговорював її». По–моєму, у словах Драгоманова бринить іронія. І хоч рецензії він, здається, так і не написав, але у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» не дуже хвалив цю книжку. Мабуть, якби йому самому довелось писати про Сократа, він змалював би його якось інакше. Наприклад, підкреслив би космополітизм філософа. Принаймні у «Чудацьких думках про українську національну справу» є й таке: «Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповідав: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тілько є люди». Ясна річ, образ Сократа завжди виводить нас на загальнолюдські орбіти. Згадаймо хоч би триптих Василя Шевчука 1985 року «Під вічним небом». Три короткі повісті: «Навчитель істини» — про Сократа, «Осяяння» — про Сковороду, «Велика душа» — про Магатму Ганді. Перед нами — трійця великих світочів «республіки поетів і філософів». Та, з другого боку, мені здається, що заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» — це теж відлуння ідей Сократа.

Леонід УШКАЛОВ, доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди