Мова як інструмент

21.08.2013
Мова як інструмент

Усім, для кого Слово важить більше, аніж засіб побутової комунікації (не кажучи вже про тих, хто замислювався над першою фразою Святого Письма), ім’я Святослава Караванського давно і добре відоме. Мовознавець–емігрант (живе в Америці) написав багато студій з культури мовлення, й усі вони, здається, видані в Україні — тутешнім представником дослідника, львівським видавництвом «БаК». Зараз у книгарнях можна знайти шість його робіт, деякі з котрих — справжні лонґселери: «Практичний словник синонімів української мови» С.Караванського торік видано учетверте. Аж ось і сьома новинка: Святослав КАРАВАНСЬКИЙ, «Звідки пішла єсть московська мова або шила в мішку не сховаєш».

Здавалося б, автор у цій розвідці схожий на Дон Кіхота, що воює з вітряками. Бо — спростовує теорію «замовного політолога» (як би тепер сказали) ХІХ століття Погодіна, котрий висунув був химерну теорію: населення тодішньої України (за життя Шевченка, між іншим) утворили вихідці з Московії і трохи — з Галичини. Відповідно й українська мова — зіпсований галіцизмами діалект великоруської. У серйозній науці (з російською включно) це давно вважають за чистої води політпровокацію — як казав пізніший послідовник Погодіна доктор Гебельс, брехня має бути беззастережною. А проте Гебельсу вірили мільйони німців, як і мільйони росіян — маячні російського «вченого»...

Клінічний випадок Погодіна лишився би в історичній кунсткамері, якби не сталінські пропагандисти. Саме вони запровадили піар–текст Тургенєва про «вєлікій і могучій» до шкільних програм, і мільйони несформованих розумів мусили вчити його напам’ять, мимоволі вкарбовуючи у свідомість зверхність російської мови над усіма іншими. На такому ґрунті залюбки проростала і призабута «теорія» Погодіна. Тож для лікування повторних проявів ідеологічної інфекції нова книжка С.Караванського — саме та.

На початку дослідник занурюється у походження російських прізвищ, доводить їхнє лінгвістичне походження від давньоукраїнських прізвиськ. За приклади візьмемо лише добре відомі нині: Арбузов (від Гарбуза), Кушнарьов (від Кушніра), Зюганов (від Джигуна), Затулін (від Затули), Пушкін (від Пужка). Далі, аналізуючи російські етимологічні словники, показує, що давня «мова новгородців була українська». Тут С.Караванському стає у нагоді шанований росіянами лексико­граф ХІХ ст. В.Даль, котрий вважав, що «до новгородського наріччя треба зачислити Новгород, Твер, Псков, Пітер, Олонець, Архангельськ, Вологду, частково Кострому і навіть нижегородське Заволжя, Вятку і Перм». Натомість, стверджував В.Даль, «московським наріччям говорить найменша частина народу, майже тільки у стінах Москви, але це мова писемна й урядова, мова вищої й подекуди середньої верстви».

Ще далі С.Караванський аналізує залишки української лексики в сучасній російській мові, суто українські способи словозміни, що закарбувалися в сусідів, залишкові українські наголоси тощо. Ось, наприклад, суто великоруське слово «надменный» — від прозорого українського «надиматися». Так само ніби незрозуміла «баранка» — від «обварити/обварінок» (а в бєларуській мові є ще й «абаранок»). «Коляска» — від «українського слово «коляса» — «карета». «Здесь» — від «ось де». «Куча» — від нашої «купи» (у росіян також є слово «купець»). «Робкий» — кінцева ланка переінакшення нашого слова «торопкий». «Пугало» — «від слова «пудити» — «гнати»... Пудити походить від діалектного слова «пуд» — «страх». «Чёрт попутал» — лихий напутив. «Устремиться, устремить взор — устромити очі» (може, саме за цією мовною формулою виникло молодіжне сленгове «втикати»?). Й наостанок: українське слово «опріч» «стало у великій пригоді Івану Грозному, котрий задумав створити за тих часів «особые отделы», випередивши на добрих п’ять століть московських большевиків. Тим–то тодішній ОМОН — «опрічне» («особе») військо карателів і тілохранителів царя Івана дістало назву «Опричнина».

Здавалося б, речі очевидні, мали би фіксуватися у словниках. Так, фіксуються, але в такий спосіб, аби, не дай Боже, згадати їхнє істинне українське походження: «Матірню російську лексику, тобто лексику з мов перших заселювачів Великоросії, можна знайти у словниках лише з ремаркою застаріле, просторічне, живомовне, обласне, діалектне, народно–поетичне». І аж ніяк — з адекватною позначкою «українізм». І це при тому, що справді високу нинішню «якість Московська мова дістала завдяки Українській та Білоруській мовам». Ну, зрештою, нема чому дивуватися: Сталін вимагав від мільйонів привселюдно зрекатися батьків...

Тут би й завершити про мовознавчі принади книжки С.Караванського, проте не втримаюся навести нехарактерний для дослідника суто політологічний висновок наприкінці тексту: «Економічне, технічне, культурне та етичне змагання ЄС зі сталінсько–путінською Росією ставить останню в число країн, вагітних революцією, і отже, приречених на долю дико–живУ–і–дико–кінчАю диктатур, подібно до країн арабського Сходу».

* * *

На ринку присутні й інші книжки, потрібні поціновувачеві Слова, як–от — Іван ВИХОВАНЕЦЬ, «Розмовляймо українською. Мовознавчі етюди»­ (К.: Пульсари, 2012). Цей автор також не вперше приходить до читача, але й для нього попередній дослідник — авторитет: «Відомий дбайливець за культуру української мови Святослав Караванський пропонує замінити тренінг нашим чудовим словом вишкіл. Справді чудове слово!» До цієї оцінки варто дослухатися, бо в активі І.Вихованця (головний науковий співробітник Інституту української мови Академії наук) декілька «робіт над помилками» на державному рівні: у київському метрі, наприклад, нарешті «замість речення–покруча Прискорюйте висадку і посадку! загучало правильне Виходьте і заходьте швидше!»

З цієї ж книжки ми дізнаємося, як повільно ідуть геть з нашої мови — але ж ідуть! — накинуті російські форми словотворення. Візьмімо, напохваті, слово «віруючий»: «Більшою мірою відповідають духові української мови слова вірний, вірна, яких уживають переважно у формі множини». Або ось дещо несподіване (чому, здавалося б, вузи раптом «перейменували» на виші?): «Українське складноскорочене слово виш у минулому сторіччі широко вживали українські письменники» (ідеться про Валер’яна Підмогильного, Івана Микитенка, Івана Ле та ін.). Ну й, нарешті, книжка І.Вихованця — добрий посібник для всіх, хто мовить на публіку: це значною мірою орфоепічний (як вірно вимовляти) посібник; частина статей названа — аби краще запам’яталося — віршованим розміром: «З давніх–давен фенОмен, а не феномЕн».

І про ще одну книжку, присутню на ринку: «Антисуржик» (Л.: Львівський Національний університет ім.І.Франка, 2011). Перше її видання відбулося 17 років тому, і тоді, як свідчить передмова, тираж масово закуповували новостворювані міністерства. Ясна річ, нинішнє видання «доповнене і пере­роблене». Жодним чином не ставлячи під сумнів суспільну потребу в такому перевиданні (ця книжка, до речі, у рейтинґу «Книжка року’2011» була другою у своїй номінації), варто наголосити на деяких дивинах, що збереглися у перевиданні.

Найбільше впадає в око непослідовність у перекладах конструкцій з прийменником «по». Так, у сучасному українському мовленні наявна надмірна частотність вживання цієї суто російської позиції. В українській відповідником є (найчастіше) прийменник «за». То чому ж замість суржикового «по темі» пропонують «на тему» — а не «за темою»? Чому канцеляризм «відповідно до заявок» пропонують замінити русизмом «по заявках» — замість питомого «за заявками»? Чому допускається оте «по» у вислові «йду по вулиці», коли існує питомо українське «йду вулицею»? Чому є «по обіді» та «по святах», але відмовлено конструкціям «по одержанні диплома» та «по виконанні завдання» (замінено невластивими дієслівними формами «одержавши, виконавши»)? А часом «по» в українських відповідниках просто зайве, й не треба йому шукати заміну, як–от: працює по 10 годин на добу (навіщо тут теє «по»?)

Дивує, що інколи мовознавці–упорядники надають перевагу (до речі, чомусь праукраїнське слово «надавати» тут позбавлено прав) відвертим канцеляризмам у перекладі: «Першочергове завдання — завдання найбільшої ваги», хоча у згадуваному «Практичному словнику синонімів...» Караванського є відповідники — найважливіший, пріоритетний, невідкладний, найбільший. Незрозуміло також, чому автори «Антисуржику» лише частково послуговуються фонетичним принципом передання іноземних слів: чому німецького класика іменують лише «Ґете», а не «Ґьоте»?

Попри все, перевидання «Анти­суржику» — справа суспільно вдячна. Тут є навіть нові позиції, котрі поки що не посіли першості, але, сподіваюся, переможуть: «Що з Вами?» — «Що Вам таке?» Усі висловлені застороги — задля врахування у безсумнівно повторюваному виданні. Якщо сміливіше виокремити суть усіх писань С.Караванського, то можна дійти висновку: ніщо в російській мові нам не чуже (окрім, ясна річ, раніших угро–фінських і пізніших французько–німецько–англійських запозичень), — тож будьмо вільними у користуванні власними скарбами.