Стопудове Ракове

10.07.2013
Стопудове Ракове

Свято Купала на трав’яному «майданчику» в Раковому. (автора.)

Душа і натхненник цього проекту Дмитро Хозін, за фахом математик, який виріс у Дніпропетровську, а тепер рішуче знайшов своє нове покликання, запевняє, що подібного наша держава не знала. Ще б пак — безнадійно вимерле село Ракове раптом окупували молоді люди з розташованого на відстані близько 50 км обласного центру і заявили про свій намір створити тут «маленький рай».

«Маленький рай» на тлі безнадії

— Ми дійшли висновку, що можемо створити свій формат відпочинку для молоді, який був би унікальним і цікавим для тих, хто любить спілкуватися з природою, — розповідає «УМ» Дмитро Хозін. — Саме тут ми створили фест–майданчик, де кожних вихідних плануємо щось проводити — чи свято Івана Купала, чи День борщу, чи День Незалежності України... А у будні працюватимуть літні табори, танцювальні, музичні, для архітекторів тощо. Наше село матиме екологічно–етнографічний ухил, адже ставимо за мету привчати молодь берегти природу, національну культуру, традиції. Такого формату не існує ніде в Україні.

Ракове, за зізнанням Дмитра Хозіна, обрали, виходячи із завчасно визначених критеріїв: село має бути «мертвим», покинутим, але з більш–менш нормальною дорогою до нього, а ще з галявинами для сценічних майданчиків. Усе це в Раковому є. І село безнадійно запущене (покинуті хати і високі бур’яни буквально скрізь), і жодних ознак цивілізованого життя тут не знайдеш, навіть магазину немає, і жоден пасажирський транспорт сюди не їде, бо далі тупик — лівий берег Дніпра. Багато місцевих ЗМІ написали, що в Раковому залишаються мешкати тільки дві бабусі. Однак кореспондент «УМ» на власні очі пересвідчився, що вони дещо помилилися. На сьогодні в Раковому життя насправді жевріє в сімох садибах, яких у кращі часи тут нараховувалося 124.

— У нас колись навіть чотирикласна школа була, — розповідає 73–річна Галина Попова. — А молоді нараховувалося 49 чоловік.

Але було то дуже давно. Востаннє, пригадує жінка, весілля у Раковому гуляли років тридцять тому. А нинішньому «нашестю» молоді жінка, на мій подив, зовсім не зраділа. «Наші старі люди якби зі своїх могил повставали і це побачили, то, мабуть, знову до своїх ям попадали б, — заявила Галина Григорівна. — Та ще й Стопудівкою наше Ракове назвали...»

До речі, зі Стопудівкою історичні паралелі особливі. Село дотепер офіційно називається Ракове. Найпоширеніша думка щодо походження його назви — у прилеглих плесах (до Дніпра звідси — якихось кілометрів сім) водилося багато риби і раків. А на узбережжі ріс очерет і раковий корінь, який, кажуть, лікує від тисячі хвороб.

«Візьмемо ми ту фортецю ляхову...»

Колись у цих місцях був маєток пана Ширяєва з величезним шовковичним садом. Поблизу мав обійстя і курінний отаман Сулима, що особливо прославився у 1635 році. Тоді, як відомо з історії, на сеймі у Варшаві було прийняте рішення побудувати фортецю на Борисфені (Дніпрі) у районі нинішнього села Старі Кодаки під Дніпропетровськом. Це на протилежному від Ракового березі. Січове ж козацтво заприсяглося ляхів звідти викурити. Але для цього потрібен був призвідник, отаман. Ним судилося стати саме Сулимі. І коли у серпні 1635 року повсталі нереєстрові козаки повернулися з Дону, де вони зимували після походу на Азов, то саме цей курінний отаман промовив до них на віче: «Візьмемо ми ту фортецю ляхову, сто пудів візьмемо». Саме за цю фразу молоді ентузіасти з Дніпропетровська, які з жовтня минулого року взялися повертати до життя безнадійно вимерле село, вхопилися з глибоким змістом, і тепер Ракове величають не інакше, як Стопудівка.

І все–таки мені вдалося знайти виняток у цій сільській суцільній безнадії, справді світло в кінці тунелю. Новенький двоповерховий будинок не просто дисонував із численними покинутими напіврозваленими хатами і густими бур’янами, а здавався справжнім палацом. Як виявилося, вже кілька років тому в Раковому вирішила оселитися молода родина з Дніпропетровська — Олексій, Софія і їхня донечка Варвара. За зізнанням чоловіка, сюди його привела робота, потім загорівся ідеєю розводити горіховий сад, який, щоправда, почне плодоносити тільки через чотири роки. До дитсадка у Шахтному, розташованому за сім кілометрів звідси селищі, дитину доводиться возити автомобілем, але подружжя з цього приводу ніскільки не журиться.

— Нам тут дуже комфортно, — розповіла Софія. — Ми так звикли до тиші, коли сюди наїхало молоді, то їхня музика, що постійно лунає, здається нестерпно гучною.

Від жовтня минулого року ентузіасти встигли реанімувати чотири покинуті сільські хати, а у планах така щаслива доля має спіткати 20 садиб. Щоправда, про фундаментальну відбудову поки що не йдеться. Просто ці хати оригінально розмалювали й облаштували для використання. Зокрема, в одній ми побачили експозицію художніх творів і маленьку бібліотеку старих книг, в інших живуть самі організатори Стопудівки. Під цей шумок навіть розмалювали і місцеву транспортну зупинку, яка дивом збереглася, бо невідомо вже скільки років не використовується за призначенням.

Урочисто презентували Стопудівку протягом минулих п’ятниці — неділі, приурочивши подію до свята Івана Купала.

Отож дніпропетровська молодь справді подає сучасне, неординарне втілення ідеї національного відродження в усьому розмаїтті її складових. Причому це робиться з мінімальними матеріальними витратами. До того ж перед тим, як добратися до Ракового, ентузіасти започаткували низку проектів безпосередньо у Дніпропетровську, спрямованих з–поміж іншого і на заробляння коштів для реалізації інших цікавих задумів. Це, зокрема, туристичний центр «Риба Андрій», який ставить за мету привабити туристів до Дніпропетровська, та арт–кафе «Невідомий Петровський». А в Раковому–Стопудівці ентузіасти тепер планують викопати ставок, на якому всі бажаючі зможуть ще й досхочу порибалити...