Напередодні центрального матчу 3-го туру наставник «Шахтаря» Мірча Луческу дипломатично висловив власне ставлення до роздмухування теми протистояння донецьких легіонерів із дніпровськими українцями. Справді, кожен клуб у питаннях комплектації виходить зі своїх фінансових можливостей та єврокубкових завдань. Успіхи команди Євгена Кучеревського в попередньому сезоні сприяли піднесенню патріотично налаштованих уболівальників. Мовляв, уміємо і власними силами чогось досягти, якщо забажаємо. Проте якщо зважити об'єктивно, досягнення «Дніпра» не слід переоцінювати. Завдяки тренерському генію та самовідданості дніпряни змогли здивувати, коли єдині з України вийшли у весняну стадію єврокубків, перемогли у внутрішніх змаганнях «Динамо» і «Шахтар». Проте не слід ігнорувати і такі негативні моменти, як поразка у фіналі Кубка України та втрачена нагода здобути друге місце в чемпіонаті й відтак путівку в Лігу чемпіонів.

Столиця Франції несе крізь роки велику кількість стародавніх історій, якими при натяку на ваше бажання і наявності кількох євро в кишені натовп гідів поділиться з вами чи не будь-якою мовою світу. Минулого уїк-енду до цих оповідань додалося ще одне. Американський велогонщик Ленс Армстронг переміг на 91-й професійній багатоденці «Тур де Франс», і ця перемога стала для нього шостою на «Великій петлі». Таким чином, американець, який зміг подолати рак і повернутися з того світу на трасу, щоб знову стати на ній королем, випередив не менш великих — бельгійця Едді Меркса й іспанця Мігеля Індурайна (у них в активі по п'ять перемог у Франції).

Ще за шість етапів до завершення чемпіонату з «Ф-1» команда «Феррарі» забезпечила перемогу в Кубку конструкторів. Тобто італійська «Скудерія» залишиться недосяжною для переслідувачів, навіть якщо її гонщики в Угорщині, Бельгії, Італії, Китаї, Японії та Бразилії жодного разу не увійдуть до залікових вісімок, а відкриття сезону, скажімо, «Рено» щоразу закінчуватиме гонку дублем із першого та другого місць на подіумі Фернандо Алонсо і Ярно Труллі. Це, звісно, не має нічого спільного з реальністю. Тобто «Феррарі» — чемпіон уже сьогодні, після гонки на «Хоккенхаймринзі».

Головне в Олімпіаді — все ж перемога, а не участь, бо саме медалі, до того ж не «прості», а насамперед золоті, є визначальним чинником спортивної міці держави, елементом її іміджу. Іноді цей імідж не проти перебрати на себе й державні керівники.
Згадаймо: вперше на головних стартах чотириріччя — літніх Олімпійських іграх — окремою командою Україна виступила в 1996 році в Атланті й доволі несподівано посіла 9-те місце в загальнокомандному заліку — 23 нагороди, з-поміж яких 9 — найвищої проби, 2 срібні й 12 бронзових. Цей результат було сприйнято як визначний успіх, свідчення того, що «є така держава — Україна» (козирна фраза Леоніда Кравчука, який, утім, на той час уже здав президентський пост), неабияк пишався і новий гарант Леонід Кучма. Але при цьому всі розуміли, що такий дорогоцінний ужинок здобуто значною мірою завдяки ще радянському багажу. Реальну потугу незалежного спорту мала виявити Олімпіада-2000 в Сіднеї. І краще б вона цього не робила, бо українська збірна в Австралії хоча й розжилася на 23 медалі (як і чотири роки перед тим у США), однак лише 3 з них були золотими, по 10 срібних і бронзових. Екзотичні африканські країни відтіснили нас аж на 21-шу позицію в підсумковому медальному реєстрі. І могло ж бути ще гірше, якби до двох перемог плавчихи Яни Клочкової в «Акватік-центрі» не додалося нсподіване «золото» снайпера Миколи Мільчева. Провал, криза — не найрізкіші визначення щодо українського спорту найвищих досягнень після Ігор зламу тисячоліть. Чи подолала Україна цю кризу, має показати Олімпіада, яка стартує вже менш як за три тижні, 13 серпня, в Греції.