«Прийму мандрівника. Зеленого»

У селі Плескачівка на Черкащині нині лише 300 мешканців. Населений пункт, що раніше славився чудовим глиняним посудом, тепер багатий на покинуті хати. Як і в більшості українських сіл, із промисловості — тільки аграрна. Проте близько п’яти років тому селяни вирішили розвивати зелений туризм. Відвідувачів приваблюють можливістю відпочити від міста й Холодним Яром, до якого від Плескачівки кілька кілометрів.

Квадроцикли і партизанська землянка

Головний ідеолог розвитку зеленого туризму в селі — Сергій Тимофієв. Він живе в сусідніх Сунках. За словами пана Сергія, його рідне село славне своєю історією, — вишиванки місцевих майстринь у ХІХ столітті знали не тільки в усій Російській імперії, а й цінували в Польщі та навіть Франції. З ідеєю створити краєзнавчий музей Тимофієв звернувся до місцевого голови сільської ради, проте той лише рукою махнув. А ось Володимир Захарченко, який головує у Плескачівці, відремонтував бібліотеку й виділив приміщення під музей. Тепер там відтворене житло українських селян кінця ХІХ століття. Сіни з господарським реманентом ведуть до кімнати, де стоять піч, ліжко, колиска та облаштований «чоловічий» куток, де можна змолоти борошна чи підшити чоботи. Пан Тимофієв розповів «УМ», що музей уже оцінили німецькі туристи, які, мандруючи Україною, випадково заїхали в Плескачівку. Вони просилися пожити там кілька днів, а ще були вражені гостинністю місцевих мешканців, які нагодували їх борщем i салом.

Сергій Тимофієв, який наразі є головою Смілянського районного осередку сільського зеленого туризму Черкащини, переконаний, що туристів можуть привабити або природні умови, або автентичність. На Черкащині немає ані моря, ані гір, зате край багатий на славну історію. Тут знайдено рештки всіх первісних племен, що заселяли Україну, тут зароджувалася Київська Русь, тут гайдамакам і селянам вдалося зберегти православ’я під час масового покатоличення з боку Польщі. Під час Другої світової вiйни у місцевих лісах було багато партизанських загонів. Туристи можуть відвідати партизанську землянку, яку місцеві мешканці відновили й перетворили на музей. Та крім історичних маршрутів, гостям пропонують риболовлю, збирання грибів та ягід, катання на квадроциклах і навіть похід до сусіда лісовою стежкою завдовжки чотири кілометри.

«Сільський туризм — це, в першу чергу, соціально–економічне явище, — переконаний голова правління розвитку Спілки сприяння сільському зеленому туризму в Україні Володимир Васильєв. — Завдяки йому відроджуються традиції, культура, побут. До того ж, місцевi жителi можуть недорого відпочити, а сільське населення, що в більшості своїй охоплене безробіттям, одержує хоч якесь джерело прибутків». Щоправда, сьогодні українське законодавство ніяк не регулює цей напрям діяльності. Тож першочергове завдання Спілки сприяння сільському туризму — підготувати відповідний закон та об’єднати розпорошені в різних законах вимоги до здоров’я свійських тварин, чистоти води тощо в рекомендації власникам особистих селянських господарств, які займаються зеленим туризмом. Крім того, на думку Васильєва, цей вид діяльності слід позбавити податків, щоб селянин мав стимул стати господарем гостьової садиби.

Відпочинок на три квіточки

Попри те, що національних демаркаційних знаків, як у країнах Європи, де туристичні маршрути позначають однаково в усіх регіонах, в Україні немає, зате вже є система оцінювання садиб, власники яких займаються зеленим туризмом. Замість зірочок, що використовують у готельному бізнесі, тут — квіточки. Якщо їх немає, садиба має мінімальний рівень зручностей. Усі вигоди надворі, але вимоги до чистоти води та продуктів дотримано. Базовий рівень оцінюють однією квіточкою, другий — двома. Найвища оцінка — три квіточки. Це означає, що турист може розраховувати на житло з натуральних матеріалів, iнтернет, великий вибір розваг тощо.

Скажімо, садиба «Дерунова лагуна» — одноквіткова. Туристу пропонують гарний будинок із санвузлом, можливість порибалити й поїхати до Холодного Яру. Власник садиби — Сергій Дерун — займається зеленим туризмом 5 років. Каже, що це цікаво, та й родина підтримує таке заняття. Проте багато грошей, бідкається чоловік, у сільському туризмі не заробиш. За рік до пана Сергія приїздить десь 15 людей. Хтось живе по два дні, а хтось і три тижні. Найдовше пробули батько з донькою. «Вони не потребували особливих розваг. Хотіли відпочити від міста, поплавати на кар’єрі, попити домашнього молока», — розповідає господар. Однак до садиби вдруге ще ніхто не повертався — зелені туристи, за словами пана Сергія, постійно прагнуть відкривати щось нове. Віковий діапазон гостей — дуже широкий. Наймолодшим був восьмирічний хлопчик, який приїздив із батьками, найстаршою — 83–річна бабуся, яка завітала з чоловіком. «Вона дала фору всім моїм гостям! — каже пан Сергій. — Їй усе було цікаво. Вона так енергійно бігала ярами та стежками, що аж мене втомила».

Важливість сільського туризму для краю визнає й місцева влада. Так, за словами начальника відділу туризму Смілянської райдержадміністрації Алли Нечипоренко, наразі для гостей розробляють історичні туристичні маршрути. Крім того, у липні для голів сільських рад організують «круглий стіл», на якому розповідатимуть про переваги такого напряму діяльності. На обласному рівні також підтримують господарів, котрi займаються зеленим туризмом. Начальник відділу туризму Черкаської облдержадміністрації Анастасія Скрипченко розповіла «УМ», що минулого року з обласного бюджету було виділено 500 тисяч гривень на підтримку власників садиб, котрi приймають гостей. Цьогоріч цифра збільшилася до 800 тисяч.

Нині на Черкащині працює близько 50 садиб, однак частина з них діє тільки взимку чи влітку. Порівняно з Івано–Франківською областю, де зеленим туризмом займається майже тисяча господарів, це невисокий показник. Однак на Сумщині діє лише чотири садиби, на сході — ще менше. Тож поки на Черкащині розробляють історичні туристичні маршрути й охоче діляться досвідом. Тільки за останній місяць в області побували делегації з Донецька і Дніпропетровська.