У далекому Токіо в антикварному магазині знайшлася стара картина. Її власник Хаясі Тосінорі не знав російської і не знався на слов’янському мистецтві. Проте у нього був знайомий — славіст, перекладач Акіра Судзукі. Судзукі–сан давно вивчав творчість Давида Бурлюка. Бо ж відомий український батько російського футуризму перед переїздом до Америки у 1920—1922 роках жив у Японії і там також залишив свою спадщину. Японський мистецтвознавець написав п’ятнадцять книжок про Бурлюка. Одну з них узяв почитати Тосінорі–сан і, розглядаючи репродукції, помітив: на них такий підпис, як на одній із картин його колекції!..

У свою чергу в пана Акіри також був знайомий, бурлюко­знавець, голова Фонду імені Давида Бурлюка, Олександр Капітоненко із Сум. Тринадцять років вони листувалися, обмінюючись інформацією. Через нього на батьківщині знаного у світі митця дізналися про токійську знахідку. Минуло два роки всіляких справ і перемовин, і ось гості з Токіо привезли до Сум невідоме полотно «Пейзаж на морському узбережжі». Фахівці визнали, що його автор — справді Давид Бурлюк.

Духовенство та миряни Полтавської єпархії Української православної церкви вшанували пам’ять близько сорока священнослужителів, яких за постановою «особливої трійки» НКВС розстріляли в один день червня 1938 року, тобто 75 років тому, в урочищі Триби поблизу обласного центру. За свідченнями істориків та краєзнавців, то був фактично останній масовий «укіс» полтавських служителів культу, котрих більшовики почали знищувати одразу після приходу до влади. Як тепер з’ясувалося, за безпосередніми вказівками свого вождя — «найлюдянішої людини» Володимира Ульянова (Леніна). Цих людей розстрілювали тільки за те, що вони не хотіли відрікатись од віри й були священиками або монахами. А значить, «класовими ворогами» — потенційними опонентами «червоної» влади у наса­джуванні ідеології войовничого безбожництва.

Волинські депутати висловили свою позицію щодо 70–річчя Волинської трагедії та спроб окремих польських політичних парламентських партій радикалізувати події, що відбулися на Волині сім десятиліть тому. Вони підтримали звернення і заяви Львівської, Івано–Франківської обласних рад та Луцької міської ради щодо цього питання.