Євроїжа чи сало?

Безпрецедентний форум — Другий міжнародний Північно– та Східноєвропейський конгрес фахівців харчової науки — провів Національний університет харчових технологій (НУХТ). У центрі його уваги опинилося питання задоволення продовольчих потреб, яке гостро постало на порядку денному виживання людства. Підраховано, що пересічний житель споживає за рік 500 кілограмів їжі. При цьому людина має не просто «з’їдати», а отримувати задоволення. Адже основна маса серотоніну, який ще називають «гормоном щастя», виробляється шлунком. А інакше як бути щасливим? Не голодним же!

В Росії до 80% товарів відомих торгових марок — підробки

Щоб досягнути необхідного споживання продуктів, необхідно вирішити низку проблем, пов’язаних із ростом виробництва, безпеки та нешкідливості їжі, забезпечуючи при цьому постійність росту благополуччя. Проте в сучасному суспільстві цю дилему можна розв’язати тільки при інтегрованому підході, інакше вийде «тришкин кафтан», коли одна проблема вирішується за рахунок створення іншої. Тобто тепер мало виробляти більше різних і нових продуктів. Треба враховувати всі аспекти «харчового ланцюга», починаючи від виробництва продукції сільського господарства, її переробки, зберігання та доведення до споживача, не забуваючи про захист навколишнього середовища та хазяйське використання природних ресурсів. А це неможливо без вдосконалення стандартів гігієни харчування і технологій виробництва, без учених та фахівців, здатних втілити в життя кращі досягнення. Не кажучи вже про сертифікацію та якість того, що ми їмо — адже «фальшак» (підробка споживчих товарів) став справжньою індустрією, яка щоденно дурить нас. У Росії до 80% товарів відомих торгових марок — підробка. Лідерами серед них є вершкове масло, мінеральна вода, кава, чай. Навряд чи в Україні ситуація краща, ніж у північного сусіда. Тому, якщо не піддавати сумніву твердження, що «їжа — це життя», триденний зліт кращих інтелектуальних сил Європи та країн СНД у Києві переймався життєво важливими проблемами.

Власне чому місцем представницького «мозкового штурму» став саме Київ? На це та інші запитання відповів член керівництва Європейської федерації харчової науки та технології, голландський професор Хууб Леліенвельд. Він зазначив, що проведення наукових форумів у Європі стало недешевим для їхніх учасників — за це треба сплатити до 900 євро, що часто не по кишені колегам iз багатьох країн та СНД.

З іншого боку в Європейській федерації розуміють, що потенціал науки континенту формується не тільки в багатих країнах ЄС — «євронаука» не може обмежуватися тільки Заходом без шкоди для її розвитку. Тому, щоб «не загубити мізки» нових європейських держав, для їхнього включення в глобальний науковий процес було запроваджено проведення форумів дослідників у різних регіонах континенту — перший такий форум відбувся в Санкт–Петербурзі, а нинішній — у Києві. Це своєрідне визнання високого міжнародного авторитету українських вчених. Професор зізнався, що у нього, на відміну від інших, не було сумніву у тому, що НУХТ зможе достойно провести захід такого рівня. Проте, визнають гості, Київ підняв планку конгресу на небувалий рівень як за кількістю, так і за спектром доповідей, а також за рівнем організації.

У ресторанах Києва чудово годують

Стосовно вчених, то їхнє прагнення до розвитку науки зрозуміле. А от у простих смертних, які їдять 3–4 рази на день, може виникнути запитання: невже не можна обійтися без науки «про їжу»? Адже вареник — він і без «хай–тек» вареник. З цього приводу професор зауважує, що у світі голодує майже мільярд людей, і виробництво нешкідливих харчів та їхнє зберігання залишається глобальною проблемою. Без науки тут не обійтися. Водночас багато країн, населення яких недоїдає, постачають продукти Європі, мають з цього економічний зиск. Україна могла б зайняти їхнє місце експортера продтоварів, заощадивши тим самим достатню пропозицію населенню на ринках цих країн за доступними цінами. Але потрібно вирішити проблеми інфраструктури та взаємодії з ЄС, для чого необхідна політична воля властей для виконання правил Євросоюзу. «Я пам’ятаю, як на вулицях Португалії раніше було багато голодуючих», — згадує професор. І додає: «Ситуація кардинально змінилася вже через два роки після вступу країни до ЄС».

Учений з Голландії вважає, що українська наука у цій царині має великий потенціал і може внести свій доробок у вирішення глобального завдання — створення корисної, безпечної та доступної їжі, а не примноження прибутків. І за цим повинна слідкувати держава. Не треба боятися конкуренції там, де повинні працювати інфраструктура, транспорт, забезпечуючи швидку доставку продукції і тим самим ефективність бізнесу. Приклад — Голландія, яка є успішною у цій сфері. Що стосується української їжі, яку подають у ресторанах Києва, то, як відзначив нідерландський експерт, вона просто прекрасна, і хотілося б таку мати у Європі. Хоча там теж смачно готують.

На думку вченого, конгрес уніс вагомий вклад у розвиток зв’язків між дослідниками та у «пізнання» європейцями України як держави з розвинутою наукою та значним потенціалом для спільних розробок і бізнесу. Поки що українська наука менше відома за кордоном, оскільки замало видає публікацій англійською мовою. Водночас усе більше українських студентів спілкуються англійською і це відкриває для них перспективи міжнародної співпраці.

Один з організаторів конгресу, професор Ярослав Засядько (НУХТ), відзначив, що в умовах урбанізації України та глобалізації її економіки виробництво продовольства потребує дедалі досконаліших технологій, розвиток яких забезпечується мультидисциплінарними науковими дослідженнями — у цьому полягає особливість «харчової» науки. Тут потрібні розробки з фізики, хімії, біології, теплотехніки, енергетики, матеріалознавства, економіки, менеджменту та багатьох інших галузей. Такий «букет» має київська школа харчової науки, яка розвивалася багато років. Для підтримання її «розквіту» в нинішніх умовах потрібні великі кошти на наукове обладнання, ціни за яке сягають у середньому 100 тисяч євро за прилад. А ще треба закуповувати реактиви, комп’ютери тощо, а держава практично залишила це без уваги. У результаті сьогодні вузи навіть Румунії обладнані краще, а наша професура працює на власному ентузіазмі, змагаючись у нерівній боротьбі з корупцією та бюрократією на всіх рівнях. Харчова індустрія зараз не ставить завдань перед вітчизняною наукою, як було раніше. Дійшло до того, що проб­лемою стало влаштування студентів на практику на харчових підприємствах. Мало того, що внаслідок деіндустріалізації останніх залишилося небагато — наприклад, зникли десятки цукрових заводів. Ті, що залишилися, відмахуються від співробітництва з вишами нібито через необхідність дотримання комерційної таємниці. Тодi як у Франції, Німеччині, Голландії потужні концерни стимулюють підготовку і відбір талановитих студентів, генерують завдання та фінансують університетську науку. Як наслідок — харчова наука Європи випереджає американську на 15–20 років.

Натомість замусолена байка політиків про те, що Україна годуватиме Європу, вводить народ в оману, оскільки Європа виробляє сьогодні харчів у 4 рази більше, ніж споживає. Тільки знищена через закінчення строків реалізації продукція там сягає до 30% від обсягу споживання. А ми сьогодні вже багато чого просто не можемо виробити — наприклад, цукру в обсязі 6 млн. тонн, як це було у 1990 році, бо виробничих потужностей немає. Не кажучи вже про те, як і де його продати з прибутком.

З іншого боку, виробництво продовольства на рівні сировини або первинної переробки дає замалий приріст додаткової вартості, тобто економічно непривабливе у порівнянні з іншими сферами бізнесу. А вести мову про вихід України на ринок ЄС з високо переробленою продукцією можна лише після опанування та дотримання вимог ЄС не тільки щодо її якості, а й технологій виробництва. Включно, як це не дивно може для нас звучати, з регламентами на миття обладнання, каналізацію, кондиціонування, трубопроводи і навіть прокладки–ущільнювачі. Тому перспектива нашого швидкого опанування ринку ЄС виглядає зараз песимістично.

Наше майбутнє — сало

Що стосується освіти у галузі харчових технологій, то в Європі відбувається активна євроінтеграція стандартів у цій сфері. А наші випускники не отримують «конвертовані» дипломи. До цієї проблеми можна додати іншу, яка стає все гострішою — надзвичайно низький рівень абітурієнтів iз математики, фізики, хімії. З іншого боку, емісари iз західних, особливо французьких вузів, активно відбирають наших здібних бакалаврів–випускників для підготовки в магістратурі вузів Європи, де вони потім і залишаються. Їм надають стипендії, роботу, і цей струмок відтоку молодих українських мізків перетвориться на повноводну ріку, як тільки студенти вільно володітимуть англійською. Звичайно, якщо наша влада буде і надалі лише байдужим спостерігачем, як зараз.

Унаслідок спілкування з учасниками конгресу склалося дивне враження: наша харчова індустрія, яку дедалі підминають під себе західні компанії, у розвитку вітчизняної харчової науки, яка поки що «на плаву», інтересу не має. Дипломовані українські кадри натомість більше цікавлять Захід, де молодь дедалі менше бажає витрачати сили та кошти на «розгризання граніту» непростої науки про харчі. Для нашої влади виведення вітчизняного харчопрому на єврорівень не стало пріоритетом, як і піднесення та дотримання вимог до якості харчів та боротьба із «фальшаком». Як результат — Україна має перспективу бути постачальником лише продовольчої сировини, а не їжі, яка відповідає стандартам Європи. Тобто якщо нічого не зміниться, то наше майбутнє — сало. А тут нам ніхто не рівня! Правда, лише поки що. Адже забій тварин та продаж м’ясної продукції приватними виробниками в ЄС, куди ми нібито прагнемо, давно заборонені. В Україні цю норму буде введено з 2015 року. То як «вижуватимемо»?

В’ячеслав ПРИЛЮК