Наче шви на запечених кров’ю ранах...

Угоді про співпрацю між Львівською обласною держадміністрацією та Смілтенською думою Латвійської Республіки — три роки. До культурного співробітництва двох країн активно долучалися український Дрогобич та латвійське Смілтене. Протягом цього часу в містах відбувалися різноманітні заходи, та останній у цій низці — найвагоміший.

Ідея культурного проекту зародилася півроку тому, коли на сцені Дрогобицького театру, який має назву Львівський академічний обласний муздрамтеатр ім. Ю. Дрогобича, була поставлена нова вистава за драмою місцевого автора Тараса Метика «Нескорима». Прем’єру присвятили 70–річчю утворення УПА, і йшлося в ній про трагічні події воєнних і післявоєнних років, що ознаменувалися на Західній Україні діяльністю ОУН та боротьбою вояків УПА за свободу рідного краю. Дійові особи п’єси — реальні герої, про долі яких автор дізнавався із розповідей батьків, учасників національно–визвольних боїв, які захищали незалежність України в далекі сорокові... Схожі за своїм ідейним підґрунтям події відбувалися у ті ж роки на території Прибалтійських республік. Тому й було вирішено показати дрогобицьку виставу «Нескорима» у Смілтене, присвятивши її Дню незалежності Латвії.

Українську делегацію очолив автор п’єси Тарас Метик, який є секретарем міської ради Дрогобича, отже, захід мав статус державного рівня. А приймав українців мер Смілтенського краю Айнарс Межуліс. Зі сцени міського Палацу культури, де грали дрогобицьку виставу, прозвучали слова про спільні моменти історії двох народів, зацікавлених у глибшому пізнанні культур одне одного.

Осягнути складний пласт історії Тарас Метик пропонує на прикладі життя однієї родини українського села на Галичині, аби це стало узагальненням і досі животрепетної теми. На ідею узагальнення працює й режисерське рішення (Олександр Король), який стислістю й виразністю сценічних засобів прагне вийти на притчевість драматичної оповіді. Цьо­му намаганню сприяє й образна, емоційно піднесена сценографія (Ярослав Данилів). Усі події вистави відбуваються на тлі задника із зображенням ікони Божої Матері. Її лик iз неймовірно сумним поглядом намальований на тканині, яка де–не–де розірвана, виглядає понівеченою, пошматованою, а вся ікона — як мапа території нашої країни. Чорні прорізи тканини залатані, нитки видно, наче шви на запечених кров’ю ранах. У цьому досить побутовому жесті — символ зусиль об’єднання країни, намагання, аби не залишилось шрамів від протистоянь і лик Богородиці став світлим та благодатним. На створення відчуття тривожної обстановки, що відображає час, працюють й інші елементи декорації. Дві дерев’яні площини, поставлені під кутом, переміщаються сценою і чимось нагадують дахи хат, але режисер визначає їх місцем дії.

Виразна ілюстрація тогочасної ситуації — зачин вистави. Головна героїня Марія (Надія Цибульська) промовляє молитву — звернення до Богородиці. Пророцтвом звучить пісня січових стрільців, яка ніби продовжує молитву Марії. Це вояки, що виникають вглибині сцени, вишиковані поперед Божої Матері. Вони, реальні, зливаються з відеокадрами військової хроніки, що заметушилася сполохами на декорації, на обличчях і постатях. Наче ожилий час, жива історія, кривава й суперечлива, пройшлася по долях людей, вихлюпнулася через рампу. «Кому треба нині вмерти»... — тужливо лине спів. Ці знакові музичні твори (аранжування Миколи Михаця), що стали перлинами народної творчості і виконуються акторами на найвищому рівні вокальної майстерності, будуть протягом вистави певними емоційними піками оповіді. Коли Марія благословлятиме синів на борню за Україну, коли вриватимуться до хати представники «совєтів», коли протиріччя ворогуючих сторін сягатимуть апогею. А ще — коли лунатимуть слова любові. Сцена освідчення сина Марії Тараса (Іван Гарасимчук) і Слави (Наталія Криськів) вирішена цнотливо, відповідно до атмосфери вистави. Актори знаходяться наверху різних площин і на відстані тримаються за руки. Вони наче летять над землею у високості своїх почуттів, немає поміж ними брутального, лише світле кохання. Використання площин на сцені дає змогу зробити дію багаторівневою. Перебування акторів на різній висоті надають мізансценам поліфонії візуального звучання, наче в кіно працює крупний і загальний плани. Погляд вихоплює виразні деталi: на столі поруч iз глечиком молока, символом родинного материнського тепла, лежить, виблискуючи бездушним залізом, зброя.

Новий порядок приходить у село. Знову — виразна метафора, лик Богородиці перекриває криваво–червоне полотнище з портретом Сталіна. Представник влади — упевнений у своїй силі енкаведист Пчелінцев (Влад Сорокін). Актор переконливий у впізнаваному образі радянського безжального ката.

Героїні Цибульської довелось пережити сильні емоційні стани. Син, звісток від якого не було всю війну, прийшов до хати, його треба було знову проводжати до лісу і згодом побачити його смерть. А най­страшніше, що вона не може визнати, що вбитий — її син, адже тоді постраждає все село. Та знаходиться зрадник, який скаже, чий то син лежить забитий... Актриса створює образ широкими, але стриманими мазками. Вона справедлива, лагідна, справжня українська матір, але ж тверда й нескорима, коли треба відстоювати свої переконання та захищати рідну землю. Образ Марії сприймається символом самої України.

У фіналі полотно зі сталінським портретом падає і очищений лик Божої Матері вічним і скорботним поглядом дивиться у світ. Тарас–Гарасимчук у білій сорочці піднімається нагору, наче сходами у вічність...

Алла ПІДЛУЖНА