ПоЕТАПні тортури

23.07.2004
ПоЕТАПні тортури

Ніна Карпачова всередині вагона. В таких клітках зразка 60-х років перевозять засуджених. (Фото автора.)

      Я пробула у вагоні для «спецконтингенту» (читай: в'язнів) хвилин п'ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно — це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, «здається, час роздягатися...». Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття). Справа в тому, що у вагоні для «зеків» майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: «Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!», встиг заміряти ту щілину, через яку до в'язнів в'яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. «П'ять сантиметрів, ви уявіть собі, п'ять сантиметрів», — гукав «дослідник». Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і «поголів'я» в'язнів. Втім про поголів'я — це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з'їла свій харч та благополучно звільнила від «зайвого» свій сечовий міхур (для українських в'язнів і це проблема — штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

 

«Я їду залізницею в тюрму»

      В іноземних детективах в'язні деколи втікають якраз під час транспортування їх з однієї тюрми до іншої. Хто пригадує хоч одну подібну сцену, той має перед собою зоровий образ: автомашина (по-нашому — «автозак»), в ній один чи два вартових, один чи двоє в'язнів — зовні все комільфо, асоціація з напханими у бляшанку кільками на думку не спадає... У «них» засуджених перевозять автотранспортом або літаками. У нас — лише залізницею. Особисто я потяги не люблю, і навіть ті два чи три рази в житті, коли випала нагода їхати у спальному вагоні, приємних спогадів не залишили. Хоч і можна у СВ капризувати на усі заплачені півтори сотні гривень і щохвилини ганяти провідницю у білому фартушку за чаєм чи водою, все одно, врешті-решт, почуваєшся, як розбитий глек, та від надміру комфорту не страждаєш. Проте ніякі порівняння з життям «на волі» абсолютно не доречні, коли йдеться про побачене нами на Уманській, 8...

      Ця адреса належить комендантсько-диспетчерському пункту Південно-Західної залізниці. Там Ніну Карпачову з пресою зустрічав В'ячеслав Карплюк, начальник відділу конвоювання, екстрадиції та охорони засуджених Головного управління внутрішніх військ МВС України. «Хазяйство» Карплюка — це спеціально обладнана пунктами охорони дільниця перону, де на відстої стоїть так само спеціально обладнаний вагон для перевезення засуджених. Стоїть і чекає свого часу. «Ми повністю залежимо від руху пасажирських поїздів», — сказав Карплюк. Коли настає пора, до цього вагона впритул підганяють автозак, з якого доставлені з СІЗО в'язні пересідають у вагон, аби роз'їхатися по зонах. Після цього вони можуть іще з півдоби чекати на відправлення, аж поки не прибуде необхідний для такого вояжу пасажирський потяг, до якого причеплять «зеківський» вагон.

      Везе в'язнів озброєний конвой, а на комендантсько-диспетчерському пункті надсадним гавкотом заходяться пси. Зброя плюс чотирилапі конвоїри справляють гнітюче враження. Ніна Карпачова з'ясовує у Карплюка, чи обов'язково залучати собак при етапуванні засуджених. «Собака, звичайно, друг людини, але ж...», — починає вона і не договорює фрази, думаючи, мабуть, про те , що ці «песики» виглядають зовсім не дружньо. «Це міра застереження. Собак бояться усі», — повідомляє Карплюк. І додає: «А втеч у нас зовсім не буває...».

«А це що? Це, напевне, щось на зразок спаржі?..»

      Між іншим на пероні триває посадка «спецконтингенту» у спецвагон. Ніна Іванівна просить на хвилину зупинити процес і починає розпитувати одного з в'язнів. З'ясовується, що він на цьому рейсі вже не новачок, засуджений удруге, тому покарання за невдалу спробу пограбувати чужий гараж достатньо жорстке — кілька років ув'язнення. На додачу до вироку в'язень отримав ще й туберкульоз, ділиться він. «А де ви захворіли?» — питає Карпачова. «А в камері, — відповідає він. — Я був у СІЗО з туберкульозниками». «Куди ж вас направляють?» — знову запитує Карпачова. «В Житомир», — каже її співрозмовник. І напрочуд спокійно констатує: «Їхати туди десь із півмісяця...».

      Тут у розмову м'яко втирається Карплюк, який починає пояснювати все те, що «цей в'язень незрозуміло розказує». «Вони обов'язково їдуть через слідчий ізолятор, бо прямих рейсів нема. Працює один рейс «Житомир—Київ», один рейс «Київ—Харків», ще є «Харків—Дніпропетровськ», «Дніпропетровськ—Запоріжжя»... Цей засуджений їде із Запоріжжя, тому він зупиняється у слідчих ізоляторах по дорозі, там може і на декілька днів затриматися. А потім знову в дорогу», — каже він. Десь у пам'яті вигулькнуло: «Мистер Твистер-миллионер едет туристом в СССР». А по дорозі зупиняється по кілька днів у різних містах, де знайомиться з принадами місцевих СІЗО! Якесь блюзнірство є у доборі певних слів, які зовсім не пасують до певних обставин, і невимовне знущання у тому, аби тягати засуджених доброю половиною країни перед тим, як «квартирувати» їх десь на зоні. Тим більше що таку подорож інакше як жахливою не назвеш.

      Спочатку дещо з «довідки», озвученої Карплюком: «Вагони для спецконтингенту — кінця 60-х років, кожен другий з них вже непридатний, застарілий... Перевезення здійснюються часто, приміром, за маршрутом «Київ—Житомир» — 5 разів на місяць. Вагони бувають восьми- та дев'ятикамерні. Зазвичай з цих камер  п'ять вважаються великими, в кожну з них вміщується 12 осіб. Інколи (якщо в дорозі засуджені не більше 4 годин) дозволяється збільшувати чисельність осіб до 16. У малих камерах — 4 місця. В цілому в одному вагоні може бути до ста осіб».

      Ми побачили ці камери. Слів для коментарю особисто в мене просто немає. На голих полицях у три «шари» розташовуються люди. Дихати їм нічим. «Курить, дышать и базарить не дают», — поскаржилися вони журналістам. І попросили цигарки... А потім хтось вилаявся, а хтось — розреготався, коли ми спитали про згадувані Карплюком складові їхнього сухого пайку: «м'ясо, рослинна їжа, хлібобулочні вироби...». Ніна Карпачова попросила наших візаві продемонструвати їй їхні «хлібобулочні» вироби. На світ Божий тоді з'явилася буханка хліба («Це на двох», — пояснив в'язень) і ще дещо у пластиковій посудині. «А це що? Це, напевне, щось на зразок спаржі?..» — спитала Карпачова. «Хочете попробувати?» — запропонували нам. Ми від частування, чесно кажучи, відмовились. Ще й тому, що це був спецвагон «у квадраті» — ним перевозили хворих на відкриту форму туберкульозу...

«Так возять і вагітних жінок»

      Вважайте мене невдячною. Як журналіста по відношенню до чиновництва. Не показали б мені того, що я побачила, я б скаржилась на непрозорість відповідних установ. Показали — і не відпускає мене відчуття того, що я стала причетною до сурогату якогось доброго чину. Так, ми подивились на в'язнів через грати, а потім роз'їхалися своїми шляхами — хто тролейбусом, хто маршруткою, хто таксі, хто власним авто... Головне, що не тим немислимо страхітливим вагоном. Він лишився у пам'яті, як гірчичне зерно, яке розпікає душу. А разом з ним і питання: добре, а що далі?

      «Умови нелюдські. Саме перевезення етапом в Україні є тортурами. Це неможливо витримати. Щороку вмирають на етапі п'ять громадян України. Через серцеві напади і таке інше... Це — середня цифра, в залежності від року... Такий вагон, так само, як і автозак, є абсолютно непридатним для перевезення людей. Я буду порушувати питання про переобладнання і автопарку, і цих вагонів. Вагони повинні мати нормальну вентиляцію. Бо в кого серце не витримує — той просто помирає... Між іншим, так само возять і вагітних жінок. І жінок з дітьми до двох років», — таким був коментар і доповнення до побаченого від Уповноваженого з прав людини.

      Від уявної картини — немовля з матір'ю там, у тому пеклі, — перед очима просто заходили темні кола. Я запитала у В'ячеслава Карплюка, галантного настільки, що по закінченнi зустрічі він поцілував руку Ніни Карпачової: «В'язні спростували деякі ваші твердження. Приміром, вони сказали, що їм не дають у дорозі води («Воду беремо із собою у пляшках. Що встигнемо захопити — те і наше», — говорили вони). Вони також скаржились на відсутність ліків та на те, що їх не виводять у туалет. Що ви можете на це сказати?». «Це питання не до внутрішніх військ, — відповів він. — Всім необхідним їх має забезпечити відправник. Тобто Державний департамент з виконання покарань. А потім, стосовно ліків... Як може солдат знати, які ліки кому потрібні?! Щодо туалету. Їх там вісімдесят осіб, і кожен відразу хоче в туалет. Для того, щоб одного вивести, вартовий повинен провести огляд і обшук туалету на предмет заборонених предметів, доповісти начальнику варти, потім організувати вивід у туалет, потім завести в'язня, після цього знову обшукати туалет, щоб унеможливити підготовку до втечі».

      Я не встигла нагадати Карплюку його ж слова про воду: «Водою забезпечує особовий склад варти». Як бути з цим? Зустріч із керівництвом внутрішніх військ добігала кінця. «Відійдіть, Ніно Іванівно, трохи убік. Потяг вже рушає». Думається, що користь від появи по інший бік грат журналістів для в'язнів полягала принаймні в тому, що того дня їх відправили в дорогу у форматі «форс-мажор». Інакше стояв би їхній спецвагон на пероні ще довго, і молились би вони, щоб послав їм Бог «добрий» конвой. Тоді буде в них і вода, і туалет. І може, навіть трохи повітря. Бо інакше, як казала Карпачова, смерть...

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>