«Податок» на пісню

11.04.2013
«Податок» на пісню

За виконання народної пісні в людних місцях будуть брати гроші. Ця дивна можливість, випадково викрита фольклористами у «таємних» планах Державної служби України з питань інтелектуальної власності, багатьох шокувала. Поповзли чутки: і про новий метод наповнення вкрай спорожнілої державної скарбниці, і про нові способи «покращення», в даному разі — викорінення національних традицій. Поступово з’ясувалося, що «ліцензування» виконавців народної пісні збиралися запровадити після приєднання України до відповідної конвенції ЮНЕСКО, яку наразі укладають «міжнародні» інтелектуали. Чи потрібно нам до неї приєднуватися — з’ясовувала «УМ».

 

Кримінал за фолк

«У Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) зараз розробляється документ, який має стати вказівкою для всіх країн світу, які його підпишуть, — розповідає «УМ» відомий фольклорист, керівник гурту «Божичі» Ілля Фетисов. — Десять років тому при ВОІВ було створено міжурядовий комітет з питань інтелектуальної власності, генетичних ресурсів та традиційних знань. Утім iще з 1989 року таку ідею просуває ООН. Саме тоді з’явилися перші рекомендації ЮНЕСКО щодо захисту авторських прав на фольклор. Глобалістична організація закликала держави пильнувати, щоб фольклор не покидав свого контексту, тобто сільського середовища. Фольклор прив’язується до середовища. Хоча насправді він притаманний людині, а не середовищу. І тут, з другого боку, приєднується ВОІВ, мов­ляв, щоб виконувати фольклор у місті, потрібна ліцензія».

Міжнародний документ, який передбачає запровадження режиму інтелектуального захисту на рівні авторського права на традиційні знання та вияви культури, обговорювали на Генеральній асамблеї ВОІВ у Женеві у жовтні 2012 року. А починаючи з листопада українські фольклористи, культурологи і правознавці б’ють на сполох, аби домогтися, щоб потребу приєднання України до такого документа хоча б обговорили публічно.

«Наприкінці минулого року я надибав інформацію, як державам радять застосовувати захист інтелектуальної власності до традиційної культури, — продовжує Ілля Фетисов, який, окрім іншого, працює консультантом ЮНЕСКО­ по країнах Центральної Азії. — Це було посилання на так званий Свакопмундський протокол з охорони традиційних знань та виявів фольклору, розроблений африканським відділенням ВОІВ і прийнятий у 2010 році в низці країн Африки. У протоколі передбачено кримінальну відповідальність за несанкціоноване поширення фольклору. Будь–хто, хто хоче щось заспівати, має придбати ліцензію в державному органі, хоча власниками фольклору проголошено територіальні громади». Цей протокол чомусь визнали гідним для поширення в усьому світі.

А власник хто?

Отже, «власником» народної творчості народу може стати не нація, навіть не людство, а... та чи інша сільська громада. Чи можна сказати, що в якомусь селі є така громада, де молодь дбайливо береже традиції і самотужки проганяє фольклористів, аби їхні бабусі співали тільки для них?

«Коли ми записуємо пісні, громада не несе за них відповідальності. Ми їх, по суті, рятуємо, — переконаний Ілля Фетисов. — Можливо, це нам громада має платити за те, що ми за свій кошт приїхали до села, записали і на кожному концерті оголошуємо, що це пісня з такого–то села. Але що буде, якщо на наше оголошення нам скажуть: «То заплатіть відрахування на підтримку цього села»?». Утім не відомо, чи справді такі відрахування пішли б на підтримку громади, а не в «державну» кишеню. Тим паче чимала сума потрібна для утримання чиновницького апарату, що відловлював би «порушників» і складав «репертуарні списки» усіх сіл України. Тим паче що таким чином «охоронятися» мали б не лише пісні, а й народні танці, прислів’я та приказки, рецепти страв, символіка писанок і вишивок і чимало іншого. Вже не кажучи про обряд колядування.­

Викладач кафедри етнології Київського національного університету ім. Шевченка Наталя Терес навчає студентів, що «в умовах глобалізації народи втрачають монополію на свої традиційні знання, їхня інтелектуальна спадщина стає об’єктом комерції та збагачення за межами етнічних земель». Викладач пояснила «УМ», що в Україні фольклор можна захистити через укладання контрактів, ліцензій, угод, що розподілять прибутки від використання фольклору, та через надання носіям права звертатися до суду або ж вимагати грошову компенсацію за зловживання.

Індіанці Америки, мешканці низки країн Азії й Африки, де земля неродюча і немає роботи, хочуть мати гроші з того, що їхню музику чи народні костюми хтось відтворює. Але, на думку пана Фетисова, це не та музика, на якій заробляють великі гроші, і не той обсяг коштів, який треба брати під контроль. Цікаво, що навіть виходець із того чи іншого села не зміг би вільно заспівати пісню, яку йому колись наспівала бабуся. «Виходить, якщо людина покидає контекст, то не повинна нести за собою культуру. Це пастка для фольклору, — вважає керівник «Божичів». — Фольклор містить колосальну інформацію — про наших предків, про енергію землі. Відомий російський фольклорист і виконавець Сергій Старостін каже, що в жодному творі фольклору немає коду руйнування, що закладений у сучасній музиці. Бо він побудований на продовженні. А в Грузії митрополит Гурійський сказав нам, що народна пісня відкриває людині шлях до Бога. То один зі шляхів до Бога буде перекрито».­

Хто підроблює — хай платить

2 квітня у Державній службі з питань інтелектуальної власності відбувся «круглий стіл», що підбив підсумки майже піврічної громадської праці. Голова служби Микола Ковіня запевнив, що його працівники на засіданнях ВОІВ матимуть таку позицію: або Україна не приєднається до такої конвенції, або ж буде спостерігачем, тому що «приєднання до конвенції суперечить українським національним інтересам».

Та чи знімає така позиція всі питання, пов’язані зi справжнім захистом і популяризацією національної етнокультурної спадщини? «Зараз уже питання не стоїть, чи підтримувати конвенцію, а в тому, що має відбутися велика робота з дослідження і збереження фольклору, — каже директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Гончар. — Думаю, що нам законами треба надавати можливість використання етнічної культури, надавати доступ, а не обмежувати його».

«Насправді це спільна культурна спадщина. Її слід використовувати доречно, — переконаний відомий культуролог Микола Біляшівський. — Треба надати статус центру народного промислу осередкам народного мистецтва, наприклад Опішні, щоб держава переслідувала всіх, хто робить підробки. Хто підроблює — хай сплачує Опішні». На думку Іллі Фетисова, у місцевих громадах слід створювати осередки, куди приходили б старші люди і навчали молодь, ця праця має якось винагороджуватися. Фольклорист наводить приклад Киргизії, де платять стипендії тим, хто вивчає фольклор. «На сьогодні народні знання — чи не єдина галузь, ще не охоплена цинічною лихоманкою наживи, — каже директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, відомий етнолог, що впродовж 18 років організовує експедиції до Чорнобильської зони, Ростислав Омеляшко. — Народна творчість належить усьому народові. Захищати слід не доступ до фольклору, а сам фольклор».

Дозвіл на диск

Якщо питання про «плату» за виконання пісні поки що знято, то проблема з наданням дозволів на публікацію і тиражування записів фольклору — залишається. Адже, за чинним законодавством, аби видати диск народних пісень, записаних від конкретних селян, фольклорист має отримати на це згоду виконавців. «Це не завжди можливо через рівень юридичної освіченості наших бабусь, — каже Ілля Фетисов. — Навіть продиктувати свої паспортні дані для видання диска їм боязно, мовляв, можуть використати для пограбування. Вже не кажучи про підписування якихось договорів. «А може, я хату на вас переписую?». Це поставить бар’єр між носіями народних пісень і фольклористами. Якщо ми зараз приїжджаємо в село і бабусі охоче нам співають, тішаться, то що буде, коли ми перед цим дамо їм підписати договір?». Фольклорист нагадує, що вже сьогодні кожен, хто виступає, має узгоджувати свою програму з управлінням культури, надати список творів. Такі доповнення до Закону «Про гастрольну діяльність» подали депутати від «Партії регіонів».

Утім правознавець Дмитро Гузій переконує, що фольклористам таки потрібно оформлювати договори, коли вони записують пісні від бабусь навіть у найглухіших селах. Щоб у подальшому не було проблем із розповсюдженням дисків. «Законодавство вимагає письмового дозволу виконавця на те, щоб його виконання було записане і в подальшому розтиражоване, — каже пан Гузій. — Те, що люди бояться підписувати папери, — це прояв браку правової культури, треба їм ввічливо пояснювати».

За держархіви вже заплачено

Ще в 2003 році у паперах Міжурядового комітету в рамках ВОІВ iз традиційних знань, фольклору і генетичних ресурсів зазначалося, що «процес документування може завдати шкоди інтересам власників традиційних знань. У відповідь на цю заклопотаність комітет узяв до відома подальшу розробку спеціального набору заходів для керування наслідками документування традиційних знань». Складається враження, що Україна в цій ділянці приєдналася до ще не існуючої конвенції із «захисту прав на фольклор» уже давно. Адже державні (не кажучи вже про приватні) фоноархіви із записами фольклору, що «можуть зашкодити правам «сільських громад», наразі недоступні ні для дослідників, ні для отих громад.

«У Латвії й Казахстані всі фонди національного радіо оцифровані й викладені у вільному доступі, — розповідає фольклорист Ілля Фетисов. — Утім в Україні ні багатющі фонди Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, ні фонди національного радіо на сьогодні не доступні. Коли у працівників цих державних установ виникає думка: «А що я на цьому зможу заробити», — відразу обмежується доступ до фоноархівів».

«Будь–які обмеження для наукового використання дер­жавних архівних фондів просто неприпустимі, — переконана викладач кафедри етнології КНУ ім. Шевченка Наталя Терес. — Ми всі роки незалежності долаємо наслідки обмежень радянської доби, це гальмувало розвиток багатьох напрямів української етнології та фольклористики». Петро Гончар наголошує, що в державних архівах до фонозаписів має бути вільний доступ: «бо це державна інституція, вона збирала пісні на кошти народу, фольклористам платили зарплату, видавали техніку. Вони збирали у народу і мають йому й повернути». А от приватникам–фольклористам, які збирали фольклор за свiй кошт, потрібно надавати певну компенсацію. «Записати і заховати від усіх — це аморально», — переконаний директор Музею Івана Гончара, архів якого є у вільному доступі.

Державних архівів із фольклорними записами зараз є чимало — при університетах, Будинках культури, консерваторіях. «Науковою інформацією мають усі обмінюватися, так є в цивілізованому світі, — каже «УМ» викладач Академії музичного мистецтва України ім. П. Чайковського, відомий фольклорист, керівник гурту «Древо» Євген Єфремов. — Утім слід пояснити, як буде використана та інформація, що взята в архіві. Чи будуть дослідники і виконавці посилатися на архів у своїх наукових дослідженнях, публікаціях».

Приватникам — компенсацію

Висока плата за доступ до архіву Національного радіо є незаконною, переконаний правознавець Дмитро Гузій. На його думку, це дуже просто можна врегулювати — треба підняти його на публічний рівень і дописати два рядки в законі, де додатково визначити статус тих фоноархівів, що були створені до 1991 року. Можна зазначити, що будь–яка особа може використовувати ці архіви. Якщо ж використання планується з комерційною метою, то слід встановити умови для відрахування, скажімо, 50 відсот­ків — спадкоємцям і 50 відсотків — у фонд розвитку української культури. Юрист зазначає, що, попри низький рівень правової культури у державі, Мінкультури чи Дер­жавна служба з питань інтелектуальної власності може швидко вирішити це питання. Цю поправку можна ввести, скажімо, до Закону про авторське право. Слід юридично оформити пропозицію і подати до Комітету ВРУ з питань науки і освіти.

«Приватні архіви фольклористів слід викуповувати», — вважає відомий музико­знавець, один із засновників фестивалю «Червона Рута» Анатолій Калениченко, який свого часу написав проект створення Національного архіву народної творчості.

«У нас у родині великий домашній архів, там є касети від 2005 року без супровідних, не розшифровані, — розповідає фольклорист Ілля Фетисов. — Я працюю в різних місцях, а на ту працю вже не маю часу. Ми готові вільно поширювати наш архів, але ж його потрібно перед цим опрацювати. Ми оцифрували і дали у вільний доступ на сайт «Українські пісні» записи з двох сіл. Якби був державний центр, де оцифровували б записи з приватних архівів, багато питань було б знято».

А записи «сипляться»

«Мадяри вже в 1950–х роках картографували все, що стосується угорського фольклору. Випустили антологію всього фольклору і записи автентики. Щоправда, угорців на той час було 10 мільйонів. Вони єдиним духом прагнули цього. Аналогічно подбали про свою етнокультурну спадщину естонці», — розповіла «УМ» керівник фоноархіву Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, відома фольклористка, учениця етнолога Льва Гумільова Марія Пилипчак. Понад 30 років вона працює хормейстером у хорі ім. Верьовки і очолює знаний дитячий ансамбль «Цвітень». Вона має величезний власний фоноархів — понад 5 тисяч одиниць фольклорних записів. «Я витрачала зусилля, кошти, вгробила три авто, щоб зібрати в далеких селах те, що ніхто інший не запише, — згадує пані Марія. — Купувала для власного архіву дорогі касети. Я, мати трьох дітей, очолювала дитячий колектив при хорі Верьовки і витрачала купу грошей, щоб записати все так, як треба».

Проте, розповідаючи про велетенський, найбільший в Україні державний архів в ІМФЕ, над оцифруванням якого працює вже шість років, Марія Пилипчак не приховує, що плівки там розсипаються, немає змоги дотримуватися відповідного температурного режиму. За свідченнями працівників, касети на Інститут давали тоді неякісні, й тепер це дається взнаки. Найстаріші плівки — 1940–х років, а є ще валики початку ХХ століття.

«Свого часу наш Інститут запровадив Програму екології національної культури, у якій передбачили заходи зі збереження національної спадщини. У її рамках і здійснюється оцифрування фольклорних записів. Зазначу, що ця програма є відомчою, тому фінансується з бюджету власне Національної академії України», — заявила в одному з інтерв’ю директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Ганна Скрипник. Утім у відділі, що працює над рятуванням цінних записів, працює всього три людини, та й апаратура не надто якісна. Тому робота просувається повільно.

Фольклористка переконана, що нині, у час електронної каталогізації, потрібно врахувати діяльність «армії дослідників, яка це зібрала і повернула до життя». Анатолій Калениченко також звертає увагу на права фольклористів і обов’язки тих, хто використовує записані ними народні твори. Невирішеність цих питань, вважає науковець, також гальмує оцифрування і належне дослідження народної спадщини.

«Існуюча законодавча база суперечить ідеї збереження фольклору, — каже Марія Пилипчак. — Ми хотіли б внести на законодавчому рівні положення по фольклору, щоб ота армія фольклористів, яка зберегла те, що могло пропасти, отримала належний рівень авторського права. Тим, хто записує, і, якоюсь мірою, тим, хто репрезентує. Це, звісно, палиця з двома кінцями, бо є автентичні виконавці, які роблять по правді, а інші — абияк горлають під баян. І має хтось визначати, якою мірою це автентика, кому надавати статус автентичного виконавця».

 

ДОВІДКА «УМ»

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми охорони та збереження нематеріальної культурної спадщини на 2004—2008 роки» підписана 23 грудня 2004 р. тодішнім в.о. Прем’єр–міністра України Миколою Азаровим. Для виконання заходів цієї Програми перед­бачалося понад 19 млн. гривень. Серед іншого, програма містить важливі пункти про «переведення на сучасні цифрові носії записи фольклору, що зберігаються в державних наукових установах, навчальних закладах і приватних колекціях» та «картографування на основі матеріалів етнолінгвістичних, фольклорно–етнографічних експедицій і укладання Атласу побутування явищ нематеріальної культури». Утім уже перший пункт Програми: «Провести роботу, пов’язану з приєднанням України до Конвенції ЮНЕСКО з охорони нематеріальної культурної спадщини» свідчить, що цю програму укладали для галочки.

Конвенція ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини була укладена 2003 р. і ратифікована Україною у 2008 р. Програму, за свідченнями фольклористів, було частково профінансовано в перший рік, надалі надходження коштів припинилося.

  • Загадки під саркофагом

    На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>

  • Чи прийде замість Леніна Шевченко?

    Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>

  • Пункт здавання старовини

    Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>

  • Жити як трипiльцi

    Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>

  • Будиночки живих історій

    Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>

  • Новобудови як діагноз

    Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>