Від кулі до тюрми

Про те, що у нашій державі людину можуть запроторити до тюрми ні за що і ні про що, «Україна молода» пише постійно. Однак навіть на тлі цього розгулу беззаконня з боку тих, хто про верховенство права уповноважений дбати іменем держави, історія марганчанина Олександра Волика, нині вже 41–річного, здається справді дикою. Чоловіка запроторили за ґрати на цілих шість років після того, як він отримав... кулю у власну ногу.

Фатальний мобільний

Хоча, здавалося б, ситуація була однозначною: коли Олександр iз приятелем прогулювалися по містечку, до них підійшла компанія зухвалих молодиків, які попросили мобільний — немовби зателефонувати. Чоловік свого телефона дав, а коли попрохав повернути, збагнув, що хулігани так просто чужий мобільний не віддадуть. Виникла суперечка, у ході якої один iз молодиків вихопив пістолета і прострелив Олександрові ногу. З цією кулею у своєму стегні чоловік живе дотепер.

Наступні декілька днів в Олександра пішли на спілкування з лікарями. Поранення виявилося все ж доволі серйозним. А після того як «пішов на поправку», Олександр вирішив написати заяву до міліції. Перед цим завітав до свого приятеля, з яким того вечора натрапили на хуліганів, — хотів, щоб той склав йому компанію як свідок. Але чоловік не уявляв, що цей похід для нього завершиться бідою ще більшою.

Приятеля вдома не було, а двері відчинив його батько, п’яний до нестями. Принаймні так стверджує Олександр. Батько приятеля ні про що слухати не бажав і став вимагати від прибульця забиратися геть. А коли слова на Олександра не подіяли, вперіщив його по обличчю так, що чоловік відлетів убік і вдарився головою об стіну. З пораненою ногою прибульцю чинити опір було непросто, отож він вихопив брелок — ножик, який, стверджує, тільки виставив уперед, щоб агресивного дядька вгамувати. Але господаря квартири це розлютило ще більше і він знову кинувся на Олександра, але напоровся на того самого ножика.

Як розповідав потім Волик, батько приятеля тільки схопився за бік, але крові він не побачив. Більше того, чолов’яга намагався бійку продовжити. Сусіди викликали карету «швидкої» і міліцію. Отож усе сталося, як у світі перевернутих дзеркал. Завітавши до оселі приятеля з метою пошуку спільного захисту у правоохоронців, опинився у райвідділі вже як підозрюваний у скоєнні тяжкого злочину, про який Волик фактично дізнається тільки в суді.

Затриманий одразу написав заяву і з приводу простреленої його ноги, однак марганецький суддя В. Семененко у порушенні кримінальної справи відмовив, не вказавши причин. Зате проти самого Волика процес закрутився на повну потужність. Державний обвинувач М. Чубко у діях Олександра побачив винятково «злочинний умисел» на заподіяння батькові приятеля тілесних ушкоджень. Отож виходило, що чоловік завітав до чужої оселі саме з такою метою. Принаймні нічого іншого державний обвинувач «не побачив».

Сам батько приятеля у ході судового слідства категорично відмовлявся від того, що він першим, без будь–яких підстав для цього, завдав удар кулаком в обличчя Волика, після чого той iз метою самозахисту застосував чи, точніше, показав, брелок–ніж. Щоправда, під час слухання справи всі обставини, здавалося б, прояснилися. Батько приятеля під тиском обставин під кінець судового слідства все ж зізнався, що першим ударив Волика саме він. Але суд це ніскільки не зворушило. Діяння Волика було кваліфіковане за статтею 121 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження), за що він отримав відразу шість років позбавлення волі. Тілесних же ушкоджень Олександру у вигляді простреленої ноги та удару кулаком в обличчя, на думку марганецької Феміди, «не було».

Поранення чи подряпина?

«Протягом року, доки тривала судова тяганина, я не могла побачитися iз сином, — розповіла «УМ» мати Волика Світлана Йосипівна. — І до ліжка його прив’язували, і якісь препарати кололи, що я його не могла впізнати. Він був, як овоч, здавалося, не усвідомлював взагалі, де перебуває. У такому стані людина з чим завгодно погодиться. З лікарським висновком абсурд ще більший. Адже медики вказали, що батько приятеля був поранений під ліве ребро, що у нього серйозно пошкоджена печінка. Але ж печінка розмiщена у людини справа!».

Колегія суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду області, щоправда, вирок марганецького суду скасувала і направила справу на нове розслідування. Після цього державний обвинувач мусив прийняти нову постанову про зміну обвинувачення в суді, згідно з якою, саме батько приятеля завдав першим удару кулаком Волику, внаслідок чого той отримав тілесні ушкодження в тім’яній частині голови і крововиливи на верхній повіці правого ока. Це засвідчила судово–медична експертиза, як і вогнестрільне поранення стегна у Олександра. А в ході судового засідання сам «потерпілий» щиросердно зізнався, що «якщо б він спокійно відповів Волику, думає, що такого б не сталося».

Дружина «потерпілого» теж підтвердила, що коли чоловіка зачепити за «живе», він запальний і швидко заводиться. Також у суді з’ясувалося, що «потерпілий» отримав поранення зовсім не біля дверей його квартири, а практично на сходовому майданчику. Отож виникає запитання: хто ж на кого нападав? Ще характерніші обставини прояснилися і з судово–медичною експертизою. Виявилося, що «потерпілий» отримав зовсім не такі поранення, як намагався подати, і пробув у лікарні зовсім не довго, всупереч його твердженням, а лише... переночував.

Більше того, медики з міліціянтами навіть не подумали про те, що з таким тілесним ушкодженням, як у «потерпілого», необхідна судово–медична експертиза. Про це «жертва злочину» згадала тільки через... три тижні, з’явившись до судмедексперта без будь–якого направлення. А сам судмедексперт у судовому засіданні приголомшив присутніх тим, що його висновки засновані на припущеннях, оскільки у картці стаціонарного хворого, який постав як потерпілий від страшного злочину, не зафіксовано ані ножового удару в бік, ані пошкодження печінки. Не знайшлося й фотографій самого поранення, не говорячи вже про глибину самої рани чи наявність крові як такої. Отож присутні на судовому засіданні так і не збагнули, чи було це поранення взагалі. Чи йдеться про подряпину?

Але суди всіх інстанцій такі обставини, які б спонукали їх визнати для Волика покарання щонайбільше за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони, як того, власне, й вимагав захист засудженого, ніскільки не зворушили. Без вини винний Олександр дістав ті ж шість років позбавлення волі.

74–річна мати Волика намагається дзвонити в усі дзвони з надією хоча б дочекатися свого єдиного сина, якого так віроломно з нею розлучили. Донедавна були сподівання на те, що це станеться вже через кілька місяців, коли засуджений матиме визначене законом право на умовно–дострокове звільнення. Але й ця надія, як марево, щезла. У колонії, де Олександр відбуває покарання, комісія дійшла висновку, що кращої долі він не заслуговує...