Закуска у контексті

29.01.2013
Закуска у контексті

Відвідувачів українського павільйону — замість назви країни — на вході зустрічало слово «м’ясо».

Вхід у виставковий павільйон «Грюне Вохе» (з нім. «Зелений тиждень». — Ред.) можна було знайти за запахом. Пахло, як і годиться, тушкованою капустою... Втім берлінців на щорічне торжество голодного шлунка активно приваблювала ще й реклама: у метро, на білбордах, у пресі. «100 тисяч закусок із 87 країн», — обіцяв рухомий рядок на перонному табло «С–бана» — міської електрички. Спрацьовувало! Потяги прибували на кожну з трьох станцій, що розташовані обабіч павільйонів, ущерть переповненими — небачене явище для зразково організованого берлінського громадського транспорту. Їхали парами, сім’ями, класами, компаніями...

Організатори користувалися такою популярнiстю на всі сто! Платним на «Грюне Вохе» був не тільки вхід — 13 євро за людину, а й гардероб, камера схову великих речей. Навіть програмку зi схемою залів — простенький папірець формату А5 — і ту не роздавали, як зазвичай, а продавали. За «символічний» один євро.

 

Купив форель? Побачиш фйорд за півціни!

Втім «Грюне Вохе» — це щось однозначно більше, ніж просто набір їжі з усього світу. Переконують у цьому національні павільйони, більшість з яких намагається виділитися, вразити, шокувати, запам’ятатися. Звичайно, не всі. Учасників — дуже грубо — можна було поділити на три групи. Перша — це ті, які приходять сюди банально заробити. До таких належать скромні павільйончики Індії, В’єтнаму тощо, які на виставці займалися лише продажем вуличної їжі, але за завищеними цінами. Скажімо, точно такі ж макарони з овочами, порція яких у столичному районі Фрідріхсхайм коштує 2,80, у виставковому павільйоні продавали за 7 євро. Й з охочих скуштувати ці «спеціалітети» стояли черги! Цілком можливо, що за подібної кон’юнктури оренда окупиться і навіть дасть прибуток.

Друга — і найпоширеніша група — учасники, які презентували свої країни, відкривали цікаві і явно не дешеві експозиції, користуючись фінансовою підтримкою організаторів. Й, окрім презентації національних кулінарних шедеврів, вирішували «попутні» завдання — переважно популяризували туристичні об’єкти. Таким шляхом пішли Швейцарія, Скандинавія, Прибалтика. Скажімо, тобі не просто продавали за 1–2 євро бутерброд з оселедцем плюс ще одне «ойро» за 25 грамів зігрівальної рідини, а й дарували барвисті буклети, запрошуючи відвідати фйорди.

Особливо яскраво креативили швейцарці. Ті ухитрялися не лише пригощати безкоштошним фондю і продавати сир цілими пачками, а й інтерактивними забавами упродовж цілого дня тримали увагу відвідувачів на високому рівні: «знімок на пам’ять» в національному одязі, на тлі Женевського озера, на острівку в озері, запрошення в тури, знижки відвідувачам від турфірм.

Регіональний підхід до формування стендів особливо зворушував у закавказькому павільйоні. Поділили його на три частини — і віддали заклятим друзям: Грузії, Вірменії, Азербайджану. Суперництво — в оформленні, експозиції, організації роботи — було помітно неозброєним оком. Сучасно, оригінально і дуже по–європейськи, правду кажучи, виглядали всі три. Але азербай­джанський був, хоча й напівголови, але таки розкiшнішим — уособлював народну мудрiсть, що нафтодолари, вони всюди нафтодолари...

І Путіна погляд, уважний і щирий...

Третьою групою країн — яку одноосібно очолила Росія — стали експозиції, які вирішували далеко не банальні проблеми просування на міжнародний ринок своїх твердих сирів. Москва поставила перед собою прозаїчне завдання — вразити та шокувати Європу своєю могутністю, і це завдання наша східна сусідка виконала щонайменше на сто відсотків! Росія не стала, як інші, шукати вигідне місце у дешевому павільйоні, а з широкою душею викупила одразу два найдорожчі зали — біля виходу. І об’єднала їх в один, ефективно використавши кожен сантиметр орендованої площі — від підлоги до стелі. Російський павільйон на «Грюне Вохе» — це була держава в державі, вони навіть не користувалися загальним прес–центром виставки, а мали власний — для обслуговування журналістів зі свого пулу.

Росіяни, на відміну від індусів, явно не приїхали до Берліна заробляти: акцент на продажу вони не робили і ціни — на ікру, м’ясні вироби та «російські (?!!) вареники» — були на третину нижчими, ніж в інших залах–країнах. Дизайн у росіян був дуже європейський і явно не дешевий: не на диктофон хлопці розповіли, що розробляли його i втiлювали зарубіжні фахівці.

Серед золота і масштабної мішури–гламуру не обійшлося без тривіального, але обов’язкового зображення «Путін крокує полем, а колоски сягають йому вище колін...». І виглядав цей агітпром доволі органічно — доповнюючи майстерність краснодарського джазмена і танці представників північних народів у розшитих золотом костюмах. Яким був кількісний склад російської делегації — питання, що його намагалися з’ясувати місцеві журналісти. Але не змогли. Маленький штрих: концерти фольклорних і просто танцювально–розважальних колективів у російському павільйоні одночасно відбувалися на п’яти–шести (!!!) майданчиках! Плюс, звичайно ж, інтерактив — куди ж без нього?! Німці з російським корінням та без нього весело співали частівки, приміряли віртуальний одяг народів півночі, отримуючи фото на згадку.

Але цвяшком російського павільйону стала хлібна вітрина. Пряники з емблемою «Грюне Вохе» та російськими символами, короваї, хлібини займали стенд висотою у два людські зрости і завдовжки у десятки метрів. «Зараз дивлюся — гарно! А як згадаю, скільки на це пішло зусиль!.. — поділився емоціями анонімний шеф «хлібного раю» у діловому чорному костюмі. — Два місяці, день у день, тільки цим і займалися!..». «Ви вивезли з Росії весь хліб, — демонстрував відмінний німецький гумор журналіст телеканалу ZDF, записуючи яскравий стенд–ап. — Ми шалено хвилюємося: що тепер їстимуть у вашій країні!».

Як писали російські ЗМІ, мета візиту їхньої делегації до Берліна — утвердити за Росією титул «житниці Європи». Іншими словами, перехопити ініціативу в України — і переконати міжнародних трейдерів, що саме Російська Федерація може суттєво збільшити виробництво зерна і посилити свій експортний потенціал. Сама або разом із Казахстаном. А намаганню росіян випередити нас у завоюванні ринків збуту зерна чудово допомагають періодичні заборони українського уряду на наш хлібний експорт. Це вже так, до речі.

Політичні нотки у росіян містив і вибір регіонів, які репрезентували Федерацію у їхньому павільйоні: Республіка Саха (Якутія), яка хоч і практично не виробляє продуктів харчування, але мала показати гармонійний розвиток північних народів разом із демократією та всіма близькими європейцям ліберальними цінностями. Ну і неабияк двозначно виглядав стенд на вході до павільйону: «Ямал». Півострів на півночі Західного Сибіру — регіон, який чи не найменше в Росії освоєний людиною. Говорити про якийсь його аграрний потенціал узагалі смішно, але дані геологів свідчать — тут залягає 20% усього російського газу.

Trypilla унд україніше... «кокошнік»

Українська, як і торік, зайняла той самий кутовий 16–й павільйон — за логікою, достатньо дешевий, але досить далекий, щоби його випадково відвідав хтось із німецьких чиновників. Але якщо економія коштів — справа хороша, то за дизайном наша експозиція виглядала у кращому випадку позавчорашнім днем. Простіше кажучи — дизайну не було зовсім! Якщо інші держави змагалися у формах подачі свого потенціалу, то ми відкрили щось на ­кшталт — обкомівського буфету — із круглою скляною вітриною, за якою лежали сир і ковбаса.

Навіть на вході — де у більшості експозицій виразно читалася назва країни — у нас було написано великими оранжевими літерами «Флайш» (з нім. «М’ясо»). Поряд — інтернаціональне слово «Vodka», і лише якщо уважно підняти голову догори і повернути її вліво, то зi скупого надпису ставало ясно: до цього свята життя має безпосередній стосунок наше аграрне міністерство.

Підхід до експозиції вирішили не змінювати: що «проканало» торік, привезли ще раз. Єдине — виправили граматичну помилку у стенді про Трипільську культуру. Торік над ним красувався надпис Tripoli, вганяючи у ступор відвідувачів, які не могли зрозуміти: який стосунок має столиця Лівії до нашої молодої квітучої держави. Цьогоріч написали вже Trypilla — і цей стенд, до речі, «витягував» усю українську експозицію — завдяки комунікабельності й ентузіазму його господині, народного майстра Людмили Смолякової.

Смолякова вигідно відрізнялася від українських хостес, які єдині на всій масштабній виставці... відмовлялися фотографуватися. Зазвичай, як відомо, виникають зовсім інші проблеми — професійні господині стенду, побачивши об’єктив, одразу завмирають у позуванні, заважаючи зробити «живий» кадр. «Українки» ж, усупереч логіці, дружно поверталися спиною. «Ніхт фотографірен!» — казала у нашому залі і дівчина з... російським кокошником на голові, яка продавала чорну ікру. Російського виготовлення.

Уже повернувшись до України, я довідався, що нашу делегацію (!!!) очолював заступник міністра аграрної політики і продовольства Олександр Сень. Утім знайти якісь сліди діяльності пана Сеня та очолюваної ним української делегації на «Грюне Вохе» не вдалося. Навіть опосередковано. Скажімо, на величезному інформаційному стенді у прес–центрі я довго й уперто шукав хоч якісь рекламні матеріали наших виробників, якісь туристично–краєзнавчі буклети, що їх теоретично могла би привезти із собою вітчизняна делегація і популяризувати свою батьківщину. Але марно... Про будь–які прес–конференції та презентації у такій ситуації говорити було би взагалі наївно. Сенс і самої експозиції, і поїздки туди нашої «делегації», на яку, до речі, витратили державні кошти (не за свої ж власні їздив до Берліна пан Сень і його команда?! — Авт.), зводилася до простої чиновницької формули — «взяти участь у міроприємстві». А потім відзвітувати.

...Ще один «уламок» України, не позначений на жодних схемах, я випадково виявив у прохідному 7–му павільйоні. Наша експозиція — це кілька обгороджених пластиком генделиків: один в один схожих на придорожні кафе на Одеській трасі. У генделиках рум’яні молодиці у народних костюмах продавали «галюшки аус Польтава», а між ними — для «оживляжу» — весело співали народних пісень дві тітки серйозного віку. «Вар’єнікі — фір ойро», — з акцентом кричали молодиці, на вигляд наші заробітчанки, які ще не забули, як готують національні страви, але вже трохи встигли підтягнути німецьку.

Геополітикою там явно не пахло. Як і будь–яким намаганням бути у контексті чи відповідати на виклики часу. І хай у нашому павільйоні обійшлося без великої фотографії мудрого Януковича, але панувала у ньому атмосфера вторинності і закомплексованості. І ця ситуація чудово гармоніювала з останнім міжнародним трендом — Україна у світі практично нікому не цікава. Навіть наш «Фляйш» iз «водкою», і навіть, якщо про це написано яскравим оранжевим кольором на вході.

 

СТАТИСТИКА «ГРЮНЕ ВОХЕ»

Від фермерів до аташе

Загальна площа павільйонів — 115 тис. кв. метрів. Довжина екскурсійного маршруту — 8 км. Сума підписаних торік контрактів — 42 млн. євро. В 2012 році виставку відвідали 230 провідних політиків з усього світу, 62 міністри, 85 послів і консулів, 50 аграрних аташе різних країн і 5 150 журналістів iз 71 країни.

Проводиться «Грюне Вохе» з 1929 року, а її назву дали німецькі фермери, яким упродовж одного січневого тижня дозволяли безмитно торгувати на вулицях Берліна. Фермери тоді ходили у «парадному» одязі: пальтах із грубого зеленого сукна.