Свої серед своїх

23.01.2013
Свої серед своїх

Донецький кафедральний храм Покрова Пресвятої Богородиці УГКЦ. Фото автора.

На Різдвяні свята отець Ігор (Опацький) влаштував у місті Зугресі, що на Донеччині, вертеп — перший в історії цього міста двох електростанцій та чималих соціальних проблем. Після аматорської вистави просто неба про народження Спасителя та розмови з парохом релігійної громади тутешній мер так перейнявся цією ідеєю, що не тільки дав згоду на використання літнього кінотеатру, а й узявся допомогти звуковим обладнанням і пообіцяв забезпечити розголос незвичному заходу. Подія виявилася настільки яскравою, що городяни довго ще обговорюватимуть дивину, пригадуючи деталі.

 

У степах Донбасу

У кварталі старих, «сталінських» багатоповерхівок Зугреса є скромна капличка, прикрашена золотавою банею з хрестом. Отець Ігор розповідає, що колись тут був занедбаний майданчик для сушіння білизни, зарослий чагарником та облюбований наркоманами. Коли церковною громадою наводили порядки, аби облаштуватися на виділеному в користування клаптику міської території, звідси винесли на смітник чималий лантух одноразових шприців...

Отець родом iз містечка Збараж, що на Тернопільщині. Пригадує, що стати священиком змолоду аж ніяк не сподівався. Мав непоганий голос та хист до співу, закінчив регентську школу. Та доля склалася по­іншому. «Минулої Покрови виповнилося десять років мого священицтва», — каже. Усі ці роки отець Ігор служив у різних храмах Української греко­католицької церкви на Донеччині, останні чотири — в Зугресі.

Це місто «народилося» за доби радянської індустріалізації, коли, згідно з планом ГОЕЛРО, на річці Нижня Кринка стали будувати електростанцію. Через десятиріччя, переконавшись, що старенькі, придбані в США агрегати відпрацювали своє, радянська влада заходилася поруч, просто посеред донецького степу, будувати ТЕЦ. За спостереженнями отця Ігоря, саме в час побудови об’єктів ТЕЦ «Зугрес­2» (що, за правилами пропаганди, були оголошені «ударною комсомольською новобудовою») до «всесоюзної кочегарки» прибули тисячі молодих людей із західних регіонів України, яку саме долучили до СРСР. Здебільшого то були вихідці з глибоко віруючих сімей, але «школа комунізму» робила своє: пам’ять про християнські традиції та коріння роду в багатьох втрачалася, а найвищим життєвим ідеалом ставали телевізор і алкоголь.

«Наша громада переважно молода, — розповідає отець Ігор. — Найстаршій парафіянці, учительці пані Богдані — 65 років. Приходять із дітьми, що особливо радує». Трохи кумедні дитячі дзиґлики, вишикувані вздовж стіни, підтверджують його слова. Дехто з вірних, довідавшись, що в Зугресі є храм УГКЦ, приїжджають на недільні богослужіння із сусідніх містечок. Інші обрали громаду греко­католиків тому, що воліли звертатися до Бога рідною українською.

Мета священика — збудувати поруч із каплицею храм. Уже вирішено, що він буде дерев’яним, яких чимало на батьківщині Опацького. Запитання, чи не насторожує його, що на Донеччині останніми роками згоріло чимало церковних споруд «неправильних» релігійних конфесій (і жодного разу паліїв не знайшли), наш співрозмовник відмітає: «Господь не допустить».

— Непросто було вирішувати питання із земельною ділянкою, а тепер ще проблеми з вибором проекту, — бідкається отець Ігор, перевівши розмову на своє. — Усі хочуть грошей навіть за те, щоб просто подивитися креслення. У бажанні заробляти нічого гріховного немає, але й совість мусять мати!

За кілька кварталів від каплички греко­католиків височіє новозбудований храм УПЦ Московського патріархату. «Я нічого поганого не скажу, — смиренно зауважує отець Ігор. — Наприклад, я свого часу домагався відкриття каплички в міській лікарні, а в результаті дозвіл дали їм. Що ж, зрештою головне — аби хворим людям було де звернутися до Бога. Тут після війни на відбудові заводу працювали німецькі полонені, і один, фахівець із таких речей, знайшов, де пробити артезіанську свердловину з кришталево чистою водою. Я пропонував окультурити це місце, аби в Хрещення святити воду. Знову ж мене, так би мовити, випередили. Але ж городянам лише на користь».

Дитячий сміх під храмовим склепінням

Керівник Донецько­Харківського екзархату УГКЦ владика Степан (Меньок), як досвідчений політик, у своїх публічних виступах та інтерв’ю не втомлюється повторювати: «Ми прийшли сюди, на Донбас, із миром, і місцева влада це оцінила». Останнім часом на території трьох областей, що охоплює екзархат, активно будуються греко­католицькі храми, реєструються нові парафії. У Донецьку виведено під дах споруду екзархального управління, де планується розмістити чимало допоміжних служб.

— Можливо, має значення, що греко­католики, на відміну від УПЦ КП, не сприймалися можновладцями Донбасу як прямі конкуренти московській конфесії, — доповнює картину політолог­релігієзнавець Роман Тищенко. — Мов­ляв, це така собі катакомбна церква для западенців, які не здатні адаптуватися в пролетарський загал краю.

Настоятель донецького кафедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Василь (Пантелюк) ще пам’ятає часи, коли йому випало правити літургію в переобладнаній хатинці на околиці «шахтарської столиці». Парафіянка, що подарувала церкві власне житло, аби греко­католикам мільйонного міста було де зібратися на богослужіння, перебралася мешкати у літню кухню. Нині, коли УГКЦ ви­будувала в Донецьку кафедральний собор, мешканці робітничого району Смолянка, де він височіє, ще з недовірою іменують недавніх чужаків «уніатами». Проте все рідше. І особливе значення має феномен так званої «дитячої неділі». У вихідні вулицею, що веде до собору, прямує колона молодих подружніх пар із дитячими візочками та «самостійною» малечею, що міцно тримається за таткові чи матусині руки. Сам храм Покрови тоді нагадує великий галасливий дитсадок. Діти старшого віку здебільшого залишаються по службі Божій ще й на заняття в недільній школі. І там навчаються не лише азів християнських знань. Найменші з допомогою наставниці старанно засвоюють непросте, як на їхній вік, мистецтво витинанки. У старшій групі свої теми: хлопець захищає складений удома перелік улюблених поп­зірок.

— А Пугачову ти категорично викреслюєш? — уточнює викладачка.

— Бо стара, і взагалі... — стоїть на своєму підліток.

— Як же, — трохи театрально хапається за голову вчителька, — вона ж співає про кохання!

Як повідомила сестра­служниця Людмила Панасюк, зараз у чотирьох вікових групах недільної школи — півсотні вихованців. Окрема група — для батьків. Усі викладачі мають чималий педагогічний досвід. Черниця зізнається, що її тішить відчуття єдиної родини серед школяриків та батьків. Його, зокрема, зміцнюють спільні подорожі в Карпати влітку.

— Ми в недільній школі з жовтня, — розповідає донеччанка Тетяна. — Моя донечка якраз пішла у гімназію, тож на малу — і, зрозуміло, на мене — посипалися уроки, завдання. Але все одно старатимуся, щоб дитина змалку засвоїла релігійні цінності, які сповідує моя родина.

— До цієї церкви мене вперше привела мама, — доповнює подругу Марія, — але свідомо я потягнулася до храму після загибелі чоловіка, відчуваючи тут підтримку, якої дуже потребувала. Сама виховую трьох дітей, і вони живуть «від неділі до неділі», чекаючи чергових занять у цій школі.

Координатор благодійного фонду «Карітас­Донецьк» Любов Пантелюк розповідає про різні напрями доброчинної роботи донецької громади Української греко­католицької церкви. При кафедральному храмі діє безкоштовна їдальня для нужденних. Взимку ж добровільні помічники фонду виїжджають із гарячою їжею в місця скупчення безхатьків, особливо безпритульних дітей. Цей проект, каже пані Любов, має своїх постійних спонсорів, але буває, що якийсь підприємець, навіть не називаючи свого прізвища, завозить на церковну кухню ящик з макаронами чи пакунок м’яса.

Церква взяла в оренду кілька занедбаних жеківських «кімнат школяра» в різних кінцях міста, відремонтувала приміщення — і тепер там соціальні центри, куди може звернутися по допомогу будь­який юний волоцюга, аби помитися, випрати одяг, поїсти. А от «читати мораль», як стверджує Людмила Пантелюк, там не заведено, і постійні клієти центрів це добре знають. Не менш важливою є місія допомоги ВІЛ­інфікованим городянам або ж кризовим сім’ям, розпад яких загрожує неповнолітнім дітям. Тут і кошти потрібні значні, і юристів, медиків, соціальних психологів доводиться підключати.

Святки за кермом та мрія «на завтра»

Зугрес може видавати патент отцю Ігорю Опацькому за впровадження «Золотої книги тверезості». Кожен, хто вирішив покінчити зі згубною пристрастю, публічно, перед членами релігійної громади, дає обіцянку «не вживати», за що і розписується в спеціальному зошиті. Нагляд за виконанням — суто громадський, а парох допомагає витримати обітницю добрим словом та молитвою. Мабуть, зайве додавати, що отець першим подав приклад, розписавшись у книзі (хоч доти і не «зловживав» ніколи).

— А якщо людина таки зірветься? — цікавлюся.

— Жодного покарання чи якогось публічного осуду не передбачається, — пояснює співрозмовник. — Можна спробувати кинути пити ще раз. Але в такому разі «контрольний термін» уже подвоюється.

А ще в отця Ігоря є мрія про найбільший у Зугресі кам’яний храм. Дуже вдале місце впало йому в око: на крутому пагорбі, з якого відкривається панорамний краєвид на старе водосховище колишньої ТЕС, мальовничі береги Ниж­ньої Кринки, широкий степ. Золоті церковні бані звідти сяятимуть на багато кілометрів...

А поки що: «Бусика маємо», — хвалиться. Майже всі святкові дні січня священик провів за кермом автівки, яка возила колядників не лише по Зугресу та навколишніх селах, а й до сусідніх Харцизька, Шахтарська — здоровити парафіян із Різдвом, нести радість та надію в людські оселі.

Володимир ВОЛОВНЕНКО

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>