Ієрархічні екзерсиси

Честь і хвала Володимирові Панченку, керівникові сайту «ЛітАкцент», котрий протиставляється облудній тезі «Критики немає!» (продукованій видавцями та самими авторами із суто іміджево–корисливою метою) не так словом, як ділом. Книжка «Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу» дає знати, що критика не лише є, але є серйозною і смислотворчою.

На відміну від попередніх паперових видань «ЛітАкценту» (друкованих щедрим на тематичні уподобання столичним видавництвом «Темпора»), «Дефіляда» не є сканом вибраного з інтернет–ресурсу. Частина матеріалів справді публікувалася раніше на сайті, але більшість — спеціально замовлена критикам з однією вимогою: «Повернути до життя один із призабутих жанрів критики: аналітичний нарис про письменника».

За радянських часів це був головний ієрархотворчий жанр і мав назву «Нарис життя і творчості». Як пише у рецензованій книжці Костянтин Москалець, «місце призначення визначається часом покликання». Дуже ємна формула: колись ідеологічні відділи визначали місце письменника серед інших саме у час упевнення в міцності його прокомуністичних переконань. З початком 1990–х вже не було кому визначати ані місця, ні часу: жанр захирів. Чи не єдиним, хто двадцять років потому лишився вірним цьому плідному (поза ідеологіями — як у всьому світі) жанрові, був хіба Михайло Слабошпицький. Аж ось — спроба його відродити.

У «Дефіляді» подибуємо різноманітні версії «нарису життя і творчості». Сам упорядник, В.Панченко, презентує добре збалансований зразок огляду «життєтворчості» («термін» ужитий у книжці Юлією Джугастрянською) Миколи Холодного. Ще один представник старшого покоління критиків — Іван Дзюба — пропонує коментаторський варіант у «неосередньовічному» стилі: чи не кожний вартий уваги рядок поета (ідеться про Володимира Затуливітра) ретельно відрефлексований аж так, що якби видати цю розвідку окремо (понад 80 сторінок), — це було би, водночас, і «вибране» аналізованого поета. Причому, в цій «книжці в книжці» йдеться не лише про «золотошукання слова» поета; про те, що «поет філософського слова Сергій Кримський: ось хто неспогадана рідня Затуливітру»; або про те, що «якби хтось уклав антологію віршів поетів усього світу про Поезію та Слово — десятки віршів Володимира Затуливітра на цю тему могли б увійти до неї і бути серед найцікавіших її сторінок», — ходить також і про речі біографічно–банальні, а проте значущі для творчості, як–от: «Квартиру В.Затуливітра відітнули від електропостачання — ні світла, ні кави».

Так само «класичним» є нарис Сергія Іванюка про Володимира Діброву, включно з головним висновком: «Діброва не списує з життя, він творить його зворотний бік». А от справді класичним (без лапок) є аналіз творчості Василя Кожелянка від Елеонори Соловей, наукового співробітника академічного Інституту літератури. Тут — розмай професійних порівнянь: «Герої Кожелянка виразно покликаються на забутих «здрайців» пікарескних романів, а також на «суперменів» Івана Багряного та голлівудських бо­йовиків. Усе ж на Багряного більше, бо не маємо іншого такого прикладу безстрашного мачо, котрий в огні не горить і в воді не тоне, а все тому, що українець.... Джигун, авантурник, ледащо, крутій та шукач пригод!» І водночас — купа прогностики: «Варто би поміркувати про стосунок до так званої «химерної прози» — на продовження генеалогічних розвідок». Або: «Критики твердили, що за два з чимось роки до Помаранчевого Майдану Кожелянко передбачив не лише ті події, а й навіть їхні наслідки. І так виходить, що альтернативна історія є не в останню чергу мистецтвом моделювання ймовірних неймовірностей у розвитку подій». Й насамкінець — несподіваний висновок щодо Кожелянкового спадку: «Постмодернізм, хай йому, — але парадоксально зрілий і сталий, де стилізація, цитування, переінакшення, плетиво ремінісценцій та алюзій творять у висліді міцний сплав, своєрідну амальгаму, що віддзеркалює все навколишнє, «передражнюючи» цілий світ».

Інші різновиди «життя і творчості» представляють компаративістська ерудиція Миколи Ільницького (нарис про Ярослава Павлюка) або, сказати б, археологічні розсліди Костянтина Москальця про Івана Малковича. Хіба що він помітив, що у збірці «Із янголом на плечі» (1998) «фактично, майже всі свої кращі вірші Малкович переписав начисто, змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну... Це четверта книга поета — чи перша?» І ще одна цитата з Москальця — просто за афористичність: «Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича». До речі, і про самого К.Москальця тут є стаття, де Тарас Пастух здійснює світоглядні реконструкції його есеїстичних, прозаїчних та поетичних асоціацій.

Молодших критиків вдало представляє Олег Коцарев, пишучи про Сергія Жадана. На початку він максималістськи декларує: «Без роздумів про нього не можливі й роздуми про українську літературу кінця ХХ — початку ХХІ століття». Але далі висловлює низку слушних зауваг. Наприклад, про головний Жаданів «месидж»: відтворення «життя молоді у великому місті» — «примітивна, але мила, зграбна і зворушлива історія», де «повсякчас наповнюють одне одного тихим людським теплом і світлом... Жадан шукає любов і добро навіть там, де їх, на перший погляд, не може бути за визначенням». Наявні тут і ретроспективні констатації («умовна «релігійність» чимось нагадує Тичининську»), і припущення: «Жадан, здається, уникнув комплексів нездійсненних ілюзій, принаймні вони не висять нудними безплідними чорними хмарами над його текстами».

Можливо, один iз найцікавіших матеріалів «Дефіляди» — стаття Тетяни Кохановської та Михайла Назаренка про Василя Шкляра. Вони пишуть про волю і здійснення, або, як би це назвав Ніцше, — «жадання влади». Ці критики вважають, що вся сучасна творчість В. Шкляра — цілеспрямований проект сходження на письменницький олімп (іміджевий). Ось їхня скорочена версія Шкляревої еволюції: спочатку був «Ключ» — «детектив, чи то, як тепер визначають цей напрям, психологічний трилер. Коріння цього піджанру — у французькому психологічному детективі 1970–х років, на кшталт Буало–Нарсежакових вишуканих текстів, де напружена фабула поєднана з майстерно створеною моторошною, а водночас поетичною атмосферою». Далі у В. Шкляра виходили «Елементал» і «Кров кажана», де (разом із «Ключем») «бачимо три спроби прищепити українському письменству відповідно три комерційні жанри у більш–менш чистому вигляді: ось — розважальний роман «унісекс» для інтелектуалів, ось — «для хлопчиків», ось — «для дівчаток».

Найбільше уваги, ясна річ, — романові «Залишенець» («Чорний ворон»), де автори пробують пояснити несподіваний тиражний підйом, ставлячи його в один ряд із відомими зі школи зразками — «Захар Беркут»/«Молода гвардія»/«Мазепа»: «Історико–патріотичний роман... це і пояснює, хоча б почасти, неймовірний успіх «Чорного ворона»: український читач побачив не просто жанровий твір, але твір, знайомий із дитинства, зі шкільної програми, байдуже, радянської чи пострадянської». Взагалі — «Залишенець» написаний так, ніби літератури ХХ століття і не було... Шкляр, у дусі позитивістського ХІХ століття, якраз і прагне «абсолютного історизму», навантаженого виховним завданням». І це насвітлює суто соціологічні параметри, коли вможливлюється «дієвість такого типу невротичної реакції, як звернення до традиції й архаїки». «За таку влучну соціокультурну діагностику ми повинні подякувати цьому тексту», — пишуть критики, але водночас наголошують: «Те, що Шкляр пропонує як відповіді, насправді є питаннями, ба навіть викликами. Бо одна справа — знайти у міфі сили для того, щоб пережити кризовий історичний етап, і зовсім інша — нескінченно блукати міфічним колом».

Що ж до зауваг до «Дефіляди» — то де ж притаманна критиці дискусійність? У переважній більшості статей немає жодних посилань на іншу думку, висловлену публічно. От, скажімо, Юлія Джугастрянська пише про Галину Пагутяк, яку нібито всі (і читачі і критики) обожнюють, і лише наприкінці згадує, що «її книги критикують». Та критика така недолуга, що її геть не згадано? До речі, рецензентка припускається і теоретичної помилки, коли каже: «Хотілося побачити письменницю такою, якою вона подає себе не безпосередньому співрозмовнику, а тому узагальненому, столикому й усемогутньому читачеві, задля якого і пишеться будь–яка книга». Психологи давно довели, що письменник завжди пише для ОДНОГО читача.

Про блискучу статтю Ростислава Семківа про Оксану Забужко або Людмили Таран про Наталку Білоцерківець не згадуватиму за браком місця. Читач оцінить завдяки видавництву «Темпора».