«Українська героїня — це моє»

03.01.2013
«Українська героїня — це моє»

Галина Яблонська. (з сайту online.ua.)

Учора народна артистка України Галина Гілярiвна Яблонська відзначила 85–річний ювілей. Понад сімдесят років вона на театральній сцені. Хоча легко в професії Яблонській не було ніколи. Юність, що припала на воєнні роки, концтабір, інтриги — такими були її «театральні університети»...

«Я тричi тiкала з концтабору»

— Я не обирала професію, а вона обрала мене, — говорить Галина Гілярівна. — Росла в акторській родині, мати була актрисою, вітчим — актором, режисером, театральним художником. Мені було шість років, коли я вперше вийшла на сцену. Не тому, що мріяла про це. Межі між життєвою ситуацією і грою для мене не існувало. Театри були пересувні, ми подорожували, часто за лаштунками гралася своїми ляльками, в якихось кріслах спала під час репетицій. Тоді життя було суворим і невлаштованим, це зараз усі одразу зірками стають! Про що я в шість років могла мріяти? Мені сказали зіграти певну сцену — вийшла і зіграла. Вистава «Чудесний сплав», у мене була така смішна фраза! Навколо вогнища сідають піонери, жовтенята і говорять мені, аби я сідала до них, я відповідаю: «Я не можу, у мене на попі фурункул!» і пальчиком показувала на свої сідниці. В залі регіт, аплодисменти, опускається завіса... А я думаю, як же прекрасно зіграно, оце я всім показала! Потім була вистава «Хатина дяді Тома», де я отримала центральну роль. Батьки бачили, що я здібна, про мене писали в газеті. Потім почалася війна і ми переїхали в Погребище на Вінниччині. Одного дня діти прийшли на уроки, а там нікого немає. Ми на радощах гасали, стрибали, коли бачимо — йдуть німці і наші поліцаї з собаками. Поприпадали до вікон і тільки чути шепіт: «О, за кимось пішли...». Вони ж заходять у нашу будівлю, ми у «мишоловці», нема куди дітися: зима, вікна закриті. Мені тоді було п’ятнадцять... Гнали пішки чотири кілометри по морозу до станції, мама взагалі знепритомніла і за одну ніч посивіла. Я потрапила в Освенцім. Нас було три подруги, і ми тричі тікали. Перший раз зістрибнули з потяга — нас піймали. Підробляли документи. Заносили собі навмисне інфекції від хворих, дряпали їхнi рани на руках, а потім себе. Робили підкопи під загорожею і, врешті–решт, вдалося втекти. Мені просто пощастило!

— Повернувшись додому, ви все–таки вирішили не залишати акторську професію...

— Після війни мама знову почала працювати в театрі у місті Проскурів (з 1954 року Хмельницький. — Авт.), і я з нею. Голод, театри холодні... спочатку працювала у Проскурівському театрі, потім у Кам’янець–Подільському у пересувних театрах. Я за той період зіграла більше ролей, ніж за 62 роки роботи в Театрі імені Івана–Франка.

«Усi українськi героїнi мають трагiчний фiнал»

— Яку з ролей можна назвати знаковою у творчому житті?

— Важко сказати, вони всі по–своєму особливі. Знаковими були Галя з «Назара Стодолі» (перша роль в Театрі Франка), Катря з «Не судилось», Харитина з «Наймички»... Зараз я граю петербурзьку даму у виставі «Шельменко–денщик». Подумала, чому б її не зробити такою француженкою. Одна справа просто сказати фразу, а зовсім інша — з акцентом. Гаркавить мій персонаж. Коли працювала над роллю, зайшла в магазин, де мене знають, кажу: «Скажіть, в яку ціну цей сиррр?».

— Список ваших ролей — це переважно українська класика. Режисери бачили вас суто українською героїнею?

— От і добре! Українська героїня — це моє. Спочатку я страшенно переживала з цього приводу, кожного разу треба було знаходити щось нове в ролі, вони всі мали трагічну розв’язку. Я дуже любила виставу «Лиха доля», вона не сходила з репертуару тринадцять років, намагалася кожного разу знаходити якісь нові нюанси.

— У Театрі імені Івана Франка ви прожили надзвичайно довге творче життя. Не одне покоління режисерів і акторів змінилося, зараз дуже часто згадують Сергія Данченка, говорячи, що саме за його керування театр переживав найкращі часи...

— Коли я прийшла в театр, Амвросій Бучма був у силі, Наталія Ужвій була молодшою, Юрій Шумський, Віктор Добровольський — «золотий фонд» театру, тоді вже їх називали корифеями. Був період, коли перевели Мар’яна Крушельницького з Харкова в Київ, і почалося двовладдя. З одного боку Гнат Юра, а з іншого — Мар’ян Крушельницький. Утворювалися клани навколо них, і це розхитувало театр, ситуація пішла на шкоду і одному і другому. Закінчувалася хрущовська «відлига» і треба було знову «закручувати гайки». Потім часто змінювалися режисери. Прихід Данченка вніс філософію в театр.

— Говорять, що він тримав дистанцію з акторами... Як складалися ваші відносини, адже саме за Данченка ви отримали довгоочікуване звання народної артистки?

— Данченко маломовний, міг підкликати до себе актора і тихо сказати свої зауваження. До цього часу в моїй біографії був великий занепад, пов’язаний iз приходом одного режисера. (Не буду називати його ім’я, він ще живий, працює). Він розчищав дорогу для своєї дружини. Коли прийшла ця людина керувати театром — десять років мого життя пішло шкереберть. Був такий період, що хотілося накласти на себе руки. Приходжу до дошки, де розподіляють ролі, а мене немає або в третьому складі. Він же і відміняв три мої подання на звання народної артистки. Отримала я відзнаку лише в 1982 році.

ДОСЬЄ «УМ»

Галина Гілярівна Яблонська народилася 2 січня 1928 року в Умані. Була задіяна в постановках ще в дитинстві, але як справді актриса дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру. З 1951 р. грає в Національному академічному театрі ім. Івана Франка в Києві. У 1960—70–х знімалася в кіно — у стрічках «Веселка», «Безталанна», «Не судилося», «Поступися місцем».

Народна актриса УРСР, володарка театральної премії родини Бучми («Бронек»), кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ та І ступенів, отримала звання «Жінка року» у номінації «Жінка–митець» (2012).